Сьогодні українська культура та історія потребують особливої уваги, а молодь дедалі частіше бере ініціативу у свої руки, створюючи власні медіапроєкти. Один із таких прикладів — «Тіні України». Мета проєкту незмінна: розповідати про маловідомі факти, людей та явища, які роками залишалися поза увагою, але формують наше коріння. Водночас за час роботи проєкт помітно розвинувся і трансформувався.
Віолетта Романів та Катерина Рекул — студентки-журналістки Львівської політехніки й авторки проєкту «Тіні України». За останні дев’ять місяців вони пройшли шлях від перших спроб у TikTok до створення спільноти, яка активно цікавиться історією. Тепер для них це вже не просто хобі, а простір, де вони вчаться працювати зі складними темами, взаємодіють з аудиторією та шукають нові формати для українського контенту.
— Сьогодні «Тіні України» — це проєкт, у якому є місце для всієї історії України та її людей — незалежно від того чи це біль, розпач, чи навпаки — радість, кохання і життя. Для нас важливо, що тут немає «незручної» історії — ми не уникаємо тем, а говоримо про них відкрито. Нині проєкт більше зосереджується на історіях і фактах, які довгий час залишались у тіні — про які ми мало чули в школі, читали в підручниках або не чули взагалі. Це проєкт для людей, які хочуть не просто знати історію та культуру, а розуміти їх глибше і по-справжньому відчувати та пишатися нею. Водночас ми розуміємо, що проєкт ще у процесі розвитку — попереду багато ідей, форматів і напрямів, які хочеться реалізувати, — розповідає Віолетта Романів.
— «Тіні України» для мене вже не просто проєкт — це частина мого життя і спосіб мислення. Якщо спочатку це були ідея й ентузіазм, то тепер — відповідальність і розуміння, для чого ми це робимо. За ці дев’ять місяців ми суттєво розвинулися: маємо вже понад дві тисячі підписників у TikTok, відео залітають і набирають значні охоплення. І це, мабуть, найбільше дає відчуття, що ми рухаємось у правильному напрямку. Адже це вже не просто «ми щось робимо» — нас дивляться, слухають і відгукуються, — додає Катерина Рекул.
На початку роботи проєкт формувався інтуїтивно, без чіткого розуміння алгоритмів соцмереж чи аудиторії. З часом це змінилося.
— На старті ми багато робили інтуїтивно: пробували формат, шукали свій стиль, вчилися буквально всього з нуля. Тепер з’явилася чіткість у темах, поданні, розуміння того, як ми хочемо говорити з аудиторією. Ми змінили візуал, зробили його більш цілісним і впізнаваним, стали більше думати не тільки про зміст, а й про форму, — зазначає Катерина.
— Якщо щиро, на старті «Тіні України» для мене були більше ідеєю, ніж сформованим проєктом. Було бажання говорити про історію та культуру, але без чіткого розуміння, як працюють соцмережі, що цікаво аудиторії і як правильно це подавати. Це було радше на рівні інтуїції та певних ілюзій. Я вважаю, що найбільша зміна відбулась у поданні: ми стали краще розуміти свою аудиторію, відчувати, що їй цікаво і як говорити про складні речі простіше, але не спрощено. Це прийшло не одразу, а через постійні спроби і помилки — повірте їх було дуже багато, — каже Віолетта.
Одним із найважчих етапів для дівчат стало формування стилю та стабільності роботи над контентом.
— Найскладніше було сформувати візуальний стиль проєкту — визначитися з виглядом сторінки, шрифтами, кольорами, загальним поданням. Сам пошук цілісного стилю виявився непростим і забрав більше часу, ніж ми очікували. Водночас нам було легше працювати разом, бо ми з Катею на одній хвилі й часто мислимо подібно. Також непросто було зрозуміти, як працюють соцмережі — зокрема Instagram і TikTok, їхні алгоритми й те, як правильно адаптувати під них контент, — розповідає Віолетта.
— Найскладніше — це стабільність. Бо є навчання, робота, особисте життя, емоційний стан, особливо в умовах війни. Проте треба регулярно створювати контент, думати, писати, знімати. Бували моменти, коли просто не вистачало ресурсу, але водночас було відчуття, що не можна зупинятися, — наголошує Катерина.
Не обійшлося й без сумнівів — студентки зізнаються, що під час роботи над проєктом виникали моменти, коли поставало питання, чи варто працювати далі.
— Такі моменти були. Особливо в періоди виснаження, коли здається, що ти робиш багато, а результат повільний. Але щоразу в такі моменти з’являлося щось, що повертало до роботи — або реакція людей, або відео, яке «вистрілює», або просто внутрішнє відчуття, що це важливо. Не зупинятися допомагає не тільки результат, а й команда. Коли поруч є людина, яка так само в це вірить і підтримує, — це тримає. Для мене це Віола. І ще дуже тримає розуміння того, яким цей проєкт має бути в ідеалі, — ділиться Катерина.
— Я пам’ятаю, коли ми тільки починали, у нас вийшло відео про село Маджарки у Львівській області, яке спалили польські офіцери в 1945 році. Ми ще тоді відчували, що воно може «зайти». Так і сталося — відео набрало близько 150 тисяч переглядів і багато коментарів. Більшість із них були позитивні: люди дякували, писали, що важливо про це говорити. Але були й інші — про те, що нібито ми розпалюємо ворожнечу, що це не потрібно зараз, що треба жити сьогоденням. Були навіть коментарі від поляків, які писали, що це неправда. І тоді, чесно, стало трохи страшно, бо ми вперше зіткнулися з критикою, — згадує Віолетта.
Війна стала ще одним фактором, який вплинув на роботу над проєктом, посиливши відповідальність за контент і вибір тем.
— Війна безпосередньо впливає на наш контент і вибір тем, тому що ми відчуваємо ще більшу відповідальність за те, про що говоримо. З’являються нові історії, нові дні пам’яті, про які не можна мовчати. Водночас це ще більше мотивує — ми бачимо, що зараз великий запит на історію та культуру, люди хочуть знати і розуміти своє, — каже Віолетта.
— Нині особливо відчувається відповідальність за те, який контент ми створюємо і що люди з нього беруть для себе. Бо це вже не просто «цікаві факти з історії» — це про розуміння себе й того, що з нами відбувається сьогодні. Ми свідомо вибираємо теми, які допомагають глибше відчути українську ідентичність, зрозуміти, через що ми вже проходили і чому ця боротьба триває нині на фронті. Хочеться, щоб люди не просто дивились, а щоб у них виникав зв’язок — з історією, з країною, з цим моментом. Бо коли розумієш своє минуле — інакше сприймаєш теперішнє. І для нас це зараз особливо важливо, — стверджує Катерина.
Робота над проєктом помітно вплинула й на особисте сприйняття історії та культури України в дівчат.
— Дуже змінилося сприйняття історії та культури України через проєкт. Раніше історія була радше як знання — тепер це про відчуття і зв’язок. Починаєш інакше сприймати події, людей, навіть слова. З’являється глибше розуміння того, що за кожним фактом стоїть життя, вибір, часто — трагедія. І це вже не можна сприймати поверхово, — зазначає Катерина Рекул.
— Я й до проєкту цікавилась історією і справді нею захоплювалася, але це було більше на поверховому рівні. Тепер я почала бачити її глибше — з’явилося ще більше розуміння, відчуття цінності й, напевно, любові до неї. Для мене історія та культура вже не щось абстрактне — вони живі. Вони живуть у людях, у містах, у деталях: у бруківці під ногами, у стінах будинків, у листах, книжках, навіть у дрібницях, які нас оточують. І, мабуть, саме через це з’явилося зовсім інше відчуття — що це не просто минуле, а частина нас, — додає Віолетта Романів.
У роботі над проєктом дівчата активно використовують знання, здобуті в університеті.
— Можу відзначити кілька речей. Насамперед це вміння шукати інформацію та перевіряти факти, щоб працювати тільки з достовірними джерелами. Також це розуміння того, як правильно вибудовувати матеріал, щоб він був логічним і зрозумілим для аудиторії. І ще — як пояснювати складні речі простими словами, не втрачаючи змісту, — зауважує Віолетта Романів.
— Справді, це і вміння працювати з інформацією, перевіряти джерела, структурувати матеріал, і написання текстів — бо навіть коротке відео потребує чіткого сценарію, — додає Катерина Рекул. — Також допомагає розуміння аудиторії та базові речі з медіа — як подати, щоб зачепило, але не втратити змісту. Особливо це відчулося, коли ми брали інтерв’ю в екскурсоводів у музеї Тараса Городецького. Тут реально спрацювали всі знання з універу: спочатку треба було ознайомитися з темою, підготувати запитання, але не просто «за списком», а так, щоб вони розкривали людину. Важливо було й вибудувати довірливий контакт із респондентом, щоб розмова була живою, а не формальною. І от у такі моменти розумієш, що це вже не просто теорія — ти реально це використовуєш, і воно працює.
Говорячи про розвиток проєкту, студентки визнають, що бачать для нього більш масштабне майбутнє.
— У найближчий рік ми хочемо насамперед зробити проєкт більш стабільним — налагодити регулярність виходу контенту й сам процес роботи. Також прагнемо поступово розширювати теми і пробувати нові формати подання, щоб ще краще доносити історії до аудиторії. Загалом — розвивати «Тіні України» як впізнаваний проєкт, який асоціюється з якісним і змістовним контентом про історію та культуру України. І, звісно, ми маємо ще багато ідей, які поки що не хочемо озвучувати, але поступово будемо реалізовувати, — розповідає Віолетта Романів.
— Хочеться масштабуватися: робити глибші формати — можливо, довші відео або навіть інтерв’ю. Більше працювати з візуалом і якістю. І дуже хочеться виростити не просто сторінку, а спільноту людей, яким це відгукується. Щоб це був діалог, а не просто контент, — пояснює Катерина Рекул.
Попри всі виклики, для Віолетти та Катерини робота з історією сьогодні має глибший зміст, ніж просто створення контенту.
— Для мене працювати з історією сьогодні — це не лише про контент чи проєкт. Це про відчуття відповідальності за пам’ять. Коли я дізнаюсь історії людей, які творили Україну, але залишилися в тіні, розумію, скільки всього могло бути забуто. І мені важливо хоча б частину цього повернути й зберегти. Для мене це також про зв’язок — між минулим і сьогоденням, між тими, хто вже був, і тими, хто є зараз. Бо історія не є чимось віддаленим — вона жива. І якщо через наші матеріали хоча б одна людина зупиниться й відчує себе частиною чогось більшого — отже, це має сенс, — вважає Віолетта Романів.
— Для мене це про відповідальність, бо історія — це не лише про минуле, а й про те, як ми формуємо себе зараз. І під час війни це особливо відчувається. Працювати з історією — означає не дати стерти пам’ять і перекрутити правду. Водночас це спосіб самим не загубитися, зрозуміти, хто ти є і за що тримаєшся, — підсумовує Катерина Рекул.
