Експозиція охоплює весь період XX століття та презентує вишиті сорочки, строї, крайки й намиста з різних куточків України: Полтавщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Полісся, Буковини (зокрема з Чернівеччини), Наддністрянщини та широкого Поділля, яке представляють унікальні тернопільські, заліщицькі та борщівські зразки. Виставку доповнюють автентичні рушники, обруси, листівки, а також писанки — як традиційні, так і сучасні авторські.
Експонати зі своїх родинних колекцій надали: сестри Христина Соболь і Марія Швед, Олександра Дида, Ірина Ключковська, Христина Бурштинська, Соломія Харамбура, Зоряна Климко, Ірина Поліщук, Надія Любомудрова та Леся Брич, а також Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою.
Органічним доповненням виставки стали твори сучасних авторів: ткана плащаниця, ляльки-мотанки, картини, світлини писанок і самі писанки, зокрема авторські, за мотивами народних пісень. Їх створили викладачі й науковці кафедр дизайну та основ архітектури, а також архітектурного проєктування: Зоряна Климко, Світлана Франків, Марія Янко, Ярослав Дідула, Олександра Дида.
— Львівська політехніка — це університет, який вміє шанувати історію і традиції. Щиро тішимося, що зала цього музею наповнюється відвідувачами, а наше тут цінують і віддають шану минулим поколінням. Сьогоднішня виставка — це доказ нашої міцності та стійкості. Вона свідчить: попри будь-які обставини, ми знаходимо час плекати нашу культуру. Кожен візерунок на цих експонатах — глибокий символізм нашого народу, — наголосив під час відкриття заходу проректор Микола Логойда.
Ідея виставки належить директорці музею Тетяні Дибі. Втішно, що політехніки охоче відгукнулися на цей задум і поділилися родинними реліквіями, які дбайливо передають із покоління в покоління. Кожен експонат має свою історію — цікаву, неповторну, а часто й трагічну, адже для українців у різні періоди вишивка була способом вижити та зберегти власну ідентичність, стаючи символом опору й незламності. Її передавали нащадкам як найцінніший оберіг і генетичний код нації.
Два обруси, представлені в цій експозиції, привертають увагу щемливою історією родини Дейнеків, з якої походять Марія Швед і Христина Соболь. Один із них дістався їхній бабусі як весільне придане. Коли її родину з дев’ятьма дітьми (найменшому з яких було лише дев’ять місяців) вивозили до Сибіру, то, попри поспіх, жінка встигла взяти цю цінну для себе річ. У холодному бараку, що став для родини оселею на довгі роки, вона застеляла ним стіл, зберігаючи часточку домівки, а повернувшись до України, передала його своїм донькам.
Історія другого обруса пов’язана з іншою бабусею родини, яка ще юною вишила його до церкви. З часом ця річ потрапила до місцевої «Просвіти», для потреб якої дідусь віддав половину власного будинку. На цьому обрусі люди читали газети, книжки. За ним збиралися й обговорювали доленосні події. Згодом реліквія повернулася до своїх господарів, поєднавши родинну історію з історією українського відродження.
Пані Христина надала для експозиції сорочку, яку отримала в подарунок від свекрухи. Та вишила її за взірцем, опублікованим у журналі для жінок Галичини «Нова хата». Поруч — шлюбна сорочка їхнього батька, яка зберігає пам’ять про найважливіший день у житті родини.
— Той скарб, який ми успадкували, треба не лише зберегти. Маємо навчити наших дітей і внуків цінувати й примножувати його. Це ті реліквії, що допомогли нашим батькам вистояти в найтяжчі часи. Тож нехай і тепер вони додають нам сили, наснаги, стійкості, віри. У цьому — сила кожного роду. Пам’ятаймо про це й пишаймося перед світом тим, що маємо, — закликала Марія Швед.
Голова товариства «Просвіта» Львівської політехніки Христина Бурштинська розповіла історію кількох сорочок зі своєї родинної колекції. Та найбільш зворушлива розповідь — про наддністрянську сорочку, яку незнайома жінка з дітьми в голодний 1947 рік віддала її бабці в обмін на харчі. Так сорочка стала символом взаємодопомоги й виживання.
Доцентка Олександра Дида представила родинну колекцію великодніх листівок початку минулого століття (найдавніша датована 1902 роком), яку свого часу зібрав уже покійний її дідусь, професор архітектури Андрій Рудницький. Особливим надбанням колекції Рудницьких-Дид є концертна сорочка піаністки Олени П’ясецької, яку та вишила собі для виступів, а також рушники з монограмою Стефанії Ковальської.
Увагу привертає сорочка, яку в 1930-ті роки вишила родичка Соломії Харамбури, а також бабусині рушники Зоряни Климко та стрій, який вишила бабуся Ірини Поліщук. Як резюмувала директорка МІОК Ірина Ключковська, у кожному з цих експонатів закладено глибокі сенси.
До підготовки виставки активно долучилися працівники кафедр ДОА та АП, завідувачка відділу навчання та розвитку персоналу Надія Любомудрова і проректор Ігор Гельжинський.
Виставка триватиме два тижні, до 17 квітня, з 10 до 14 год, крім вихідних.
