У Львівській політехніці відбулася творча зустріч із Валерієм Вітром — художником, поетом, автором пісень і солістом легендарного ВІА «Кобза» та гурту «Кобза Original». Під час заходу митець поділився історіями з життя, розповів про свій творчий шлях у музиці й образотворчому мистецтві, поспілкувався з гостями та виконав кілька пісень під гітару.
Провели подію в стінах Машинної зали — унікальному атмосферному місці. За словами Валерія Сергійовича, за весь час своєї творчої діяльності в такому місці зустріч він проводив уперше.
Розпочався захід з вітального слова проректора університету Миколи Логойди:
— Я радий, що вже вдруге в нашому університеті з’являється можливість провести таку зустріч в офіційному форматі, бо, справді, в час війни знаходити миті для обговорення творчості має велику цінність. Тож від імені університету я вам дякую за те, що ви відвідуєте наш університет, ділитеся своїм досвідом, мотивуєте, надихаєте і, попри свій щільний графік, знаходите час відвідати наш університет.
Микола Михайлович також розповів, що його перша освіта поліграфічна, тож тема, на яку, зокрема, говорив пан Вітер, є для нього близькою, оскільки спеціальність останнього — художник-плакатист.
«Плакат — це дуже цікаво»
За словами Валерія Сергійовича, багато людей не знають, що таке плакати. Раніше вони асоціювались із соціалістичною та комуністичною пропагандою, але насправді це надзвичайно цікавий жанр. Є багато видів плакатів: екологічний, соціальний, політичний, кіноплакат, театральний, меморіальний. Ця форма творчості надає художникові багато можливостей для самовираження.
Свого часу Валерій Вітер активно висвітлював тему Голодомору, і, згадуючи це, вирішив розповісти одну історію:
— У роки, коли завдяки пану Ющенку почали висвітлювати тему Голодомору, цією трагедією зацікавилося багато наших іноземних друзів. Один із них — колишній сенатор Морган Вільямс. Він родом з Вашингтона, але приїхав до України і почав робити фантастичні речі. Він скуповував усі роботи в художників, пов’язані з Голодомором. І так потрапив до мене в майстерню, побачив мої витвори — і замовив вісім плакатів, присвячених Голодомору. Я їх зробив, і зараз частина цих робіт є в Українському домі в Чикаго. Також виставка цих плакатів була у Вашингтоні. Таким чином цей американець зробив більше, ніж наші деякі українські багатії, що купують тільки якесь модне мистецтво. На жаль, минулого року його не стало, але ця колекція досі є.
На заході художник демонстрував десятки власних робіт і розповідав, яка історія стоїть за їх створенням. Так, коли черга дійшла до ще одного плаката з доробку Валерія Сергійовича, він розповів про кумедний випадок, що з ним стався:
— Якось грузинський театр «Елва» приїздив з гастролями до Києва. У мене на Андріївському узвозі була гарна майстерня, Й ось головний режисер і директор прийшли до нас о десятій вечора — то були два грузини — і принесли цілий ящик вина. Тож вони й кажуть: «Ми хочемо зробити у вас замовлення. У нас через десять днів починаються гастролі, і треба чотири плакати зробити». Я кажу: «Та ви що, це неможливо». Проте я зробив їм ці плакати. Хоча, як зазвичай, про саму виставу я знав усього декілька слів, на основі яких мав створити чотири роботи.
«Як набридало малювати — починав співати»
У 1967 році четверо студентів консерваторії заснували безіменний ансамбль. Два бандуристи, флейтист і композитор. Після кількох виступів їхній склад поповнився барабанщиком і бас-гітаристом. Валерій тоді навчався в художній академії, і спів для нього був лише аматорським заняттям. Якось учасники згаданого ансамблю прийшли послухати, як співає Вітер, і зрештою запросили його в «Кобзу» в 1971 році, коли той закінчив академію.
Маючи на меті лише спробувати себе в цьому напрямі, молодий митець разом із хлопцями лише за два дні вивчив п’ятнадцять пісень, і відбувся виступ. Як пояснював музикант, вони прагнули розробити і здати програму в Укрконцерт, аби мати можливість заробляти на власних виступах. Після того як вони це зробили, до них завітала Валентина Купріна, видатна українська співачка, що стояла біля початків нашої естради. Прийшла вона з проханням записати разом з фірмою грамплатівок «Мелодія» пісню «Водограй» Володимира Івасюка, оскільки запису цієї пісні саме на платівці тоді не було. Зрештою, після запису пісні до молодиків уже прийшла заступниця керівника фірми і спитала: «А у вас ще щось є?». Хлопці заспівали їй ті п’ятнадцять пісень, і вже за тиждень записали свою першу однойменну платівку, що розійшлася великим тиражем і стала історичною.
Але назву ансамблю не хотіли затверджувати. Митцям забороняли використовувати «Кобзу». Їм пропонували «Співучі кобзи», «Співучі хлопці», мовляв, щоб було якось весело. А «Кобза» — то «знову якийсь націоналізм». Лише завдяки тому, що на випущеній платівці красувався напис «Міністерство культури СРСР» і ансамбль «Кобза», були змушені її прийняти. Як наголосив Валерій Сергійович, так вони й стали «кобзарями».
У 1972 році, щойно в ансамблю розпочалися активні виступи в Україні, всі учасники пішли на службу, але вже за рік хлопці знову зібралися. З того моменту й почалося повноцінне творче життя «Кобзи».
З часом хлопці стали щораз менше працювати над спільною творчістю. Хтось взявся більше часу присвячувати своїй праці, хтось не мав можливості їздити на гастролі за кордон, а комусь стало просто «нецікаво». Тоді Вітер написав заяву і пішов з «Кобзи». Став працювати художником: зробив багато плакатів і портретів по всьому світу. Почалися виставки, лекції, презентації й конкурси. Але митець і далі їздив з гітарою та співав на заходах.
— Тоді друзі кажуть мені: «Ну, Валерію, так гарно "Кобза" звучала». Після того у 2001 році я вирішив зібрати всіх, хто залишився серед живих з «кобзарів». І ми створили «Кобзу original». Так почалося нове життя ансамблю. Ми співали в палаці «Україна», потім їздили до Лівії, Канади. А сьогодні я приїхав до вас, у місто Львів до Машинної зали, — поділився Валерій.
Ще до «Кобзи» митець був учасником колективу «Березень»:
— Керівником був Сашко Авагян, художником — я, інші хлопці були спелеологами, археологами, математиками, фізиками й істориками. Отакі парубки без музичної освіти, але всі вкрай завзяті. Ось записали перші пісні на диску «Березень». Це унікальний диск — тут уперше співала Ніна Матвієнко, тож перші пісні Ніночки записані з нами.
Протягом майже двох годин Валерій Вітер ділився спогадами, творчими історіями та музикою, а присутні мали змогу поспілкуватися з митцем у невимушеній атмосфері. Завершилася зустріч кількома піснями під гітару, які стали гарним підсумком розмови про мистецтво, що об’єднує покоління і не втрачає своєї сили навіть у найважчі часи.
