Вона обирала між двома найпотужнішими вишами Львова, але «Політехніка обрала її сама». Сьогодні Альона Лісогорова, першокурсниця спеціальності «Готельно-ресторанна справа», поєднує виснажливі тренування з дзюдо, пари з вищої математики та мрії про Олімпійські ігри. Про те, як не заснути на лекції після ранкової пробіжки та чому спорт став частиною її життя, — читайте в нашому інтерв’ю.
— Альоно, розкажи про себе: де навчаєшся і як взагалі у твоєму житті з’явилося дзюдо?
— Я навчаюся на першому курсі Львівської політехніки. Вступила лише минулого року на спеціальність «Готельно-ресторанна справа». Знаєте, я свідомо не захотіла йти суто в спорт. У мене вся родина спортивна, і батьки сказали: «Ми не забороняємо — вчися там, де хочеться».
А дзюдо… це з дитинства. Я пробувала себе в танцях, займалася всіма цими «дівчачими штуками», як їх люблять називати. Але тато колись займався боротьбою і запропонував: «Спробуй, якщо сподобається — підеш далі». І так мене затягнуло, що я вже дев’ятий рік у цьому спорті. Зараз уже почався справжній професійний шлях.
— Чому саме Політехніка і така спеціальність?
— Чесно? Я обирала між університетом імені Франка і Політехнікою. Але Політех мене ніби сам обрав — мені зателефонували з приймальної комісії, і я зрозуміла, що хочу саме сюди. І жодного разу не пошкодувала. Мені дуже подобається тусівка, багато нових знайомств, і саме навчання цікаве. Цю рутину я дуже люблю, тому готельно-ресторанна справа мені справді до вподоби.
— Як тобі вдається поєднувати такий складний спорт і навчання? Чи доводиться чимось жертвувати?
— Професійний спортсмен завжди чимось жертвує. І це навіть не навчання, а радше вільний час, час із рідними чи друзями. Поки що на першому курсі мені щастить із розкладом — пари часто починаються об 11:40, тож я встигаю відпрацювати ранкове тренування.
Але буває по-різному. В школі я звикла домовлятися: «Я все здам, просто дозвольте прийти пізніше». В університеті теж намагаюся знаходити спільну мову. Хоча викладачі різні бувають. Дехто каже: «Та що той спорт, іди краще на пари!». Мені іноді стає прикро від такого, бо для мене дзюдо — величезна частина життя. Але я розумію, що це просто залежить від людини: хтось підтримує, а хтось — ні.
Водночас я усвідомлюю, що у Політехніці високі стандарти навчання, тому намагаюся вчасно все здавати, щоб ні в кого не виникало проблем.
— Опиши свій стандартний графік. О котрій починається твій ранок?
— Одразу скажу: я не «вундеркінд», який встає о п’ятій ранку. Я дуже люблю поспати! Якщо є зайві п’ять хвилин — я їх досплю. Прокидаюся десь о 08:32 або 08:33 — не люблю рівного часу на будильнику, така вже звичка.
Далі все швидко: легкий сніданок (сир або йогурт) і біг — десь три-чотири кілометри. Це розминка перед вечірнім тренуванням. Потім зал, підкачка, штанги. У залі є душ, тому я одразу там перевдягаюся — і бігом на пари.
Після пар є «вікно» на дві години. І тут чесно: я ніколи не вчуся в цей час. Я або сплю, або сиджу в телефоні, бо організму треба відновитися. Потім вечірнє тренування в кімоно, і лише близько восьмої вечора я повертаюся додому. Ось тоді й починається навчання — конспекти, завдання... Це важко, але можливо.
— Чи ти знала, що у Львівській політехніці є потужна спортивна база для дзюдоїстів?
— Так, і це було приємним відкриттям! Коли під час вступу мене запитали, чим я займаюся, і я відповіла «дзюдо», мені одразу сказали: «О, це супер, у нас є своя секція!». Багато людей плутають дзюдо з карате чи айкідо, а в Політехніці знають різницю. Тут професійний підхід, і це дуже надихає.
— Чи є в університеті люди, які тебе надихають?
— Насправді всі люди навколо — це мотивація. Я розумію, що, коли вийду на той рівень, про який мрію, буду представляти і студентів, і викладачів, і всю країну, і, найголовніше, університет, тому що саме тут я вчуся впевненості та знаходжу мотивацію йти далі.
— Чи не заважає такий темп спілкуванню з одногрупниками?
— Звісно, моє життя відрізняється. Іноді я навіть трішки заздрю дівчатам, які після пар можуть просто піти гуляти містом. У мене ж у руках завжди спортивна сумка. Але, з іншого боку, в університеті я знайшла багато однодумців, спортсменів, які теж діляться своїм досвідом. Тому думаю, що моє життя і спілкування не такі як у багатьох, але я розумію, що жертвую не просто так.
— Яка твоя головна мета зараз?
— Моя велика мета — відібратися на Олімпіаду. Представляти Україну як олімпійська спортсменка — це мрія. Поки є можливість їздити на міжнародні змагання, я хапаюся за кожен шанс.
— Що б ти порадила тим, хто теж хоче поєднувати серйозний спорт із навчанням?
— По-перше, відновлюйтеся. Не можна сидіти до третьої ночі за книжками, а зранку йти на тренування. Рано чи пізно організм «зламається». Досипляйте свої сім-дев’ять годин. По-друге, пробуйте. Навіть якщо страшно, що не вдасться. Краще спробувати й зрозуміти, що це не твоє, ніж потім шкодувати про втрачений шанс.
— Опиши себе трьома словами.
— Енергійна, відповідальна і, напевно, вперта в досягненні цілей.
