Іноді творчий доробок може змінити свого творця: він дає змогу переосмислити дійсність, упорядкувати думки й поглянути на життя під іншим кутом. Саме це сталося з героїнею цього інтерв’ю — Олексією Домніною, магістранткою 5-го курсу кафедри графіки та мистецтва книги ІПМТ.
Студентка взяла участь у масштабній виставці «Хмарне сховище», яку відкрили 27 лютого в Києві. Її роботи пройшли конкурсний відбір, і вона представила триптих графічних аркушів, на яких зображено три міста Сходу України — Куп’янськ, Лисичанськ і Щастя. Це міста, які частково або повністю перебувають в окупації й посідають особливе місце в житті дівчини. Цей болючий досвід вона трансформувала у щось дуже ціннісне, про що докладно нам розповіла.
Життя як джерело мистецтва
Найперше я поцікавилася, чи хобі Олексії перегукується з її виставковою роботою. Її відповідь була розлогою:
— Насправді моє хобі не перегукується з проєктом — радше моє життя з ним пов’язане. Я сама зі Сходу, з Харківської області. Займаюся всім на світі. Малювання — одна зі складових мого життя. Мені подобалося розбиратися в історії, писати статті. У школі ми брали участь у багатьох проєктах, їздили на екскурсії. Я була і оператором, і режисером, і монтажером, і сценаристом, і навіть ведучою. Тобто був різний досвід, який і прищепив інтерес до дослідництва.
Коли я займаюся мистецтвом, у мене є бажання не просто щось зобразити, а передати зміст. Тому часто також використовую шрифт, щоб додати ще й тексту. Мені подобається поєднувати його із зображенням. Ця справа дуже захопила мене ще з першого курсу.
Я люблю подорожувати, люблю природу, бо родом із місця, де вона мене постійно оточувала. Я зі селища Дворічне — така назва через дві річки в ньому. Коли я вперше побачила Карпати, одразу вирушила у свій перший похід. Просто взяла й поїхала, навіть без компанії — так мені цього хотілося.
Міста, які потрібно зберегти
Аналізуючи цей триптих, неважко зрозуміти, з чим він може перегукуватися — з війною. Олексія пояснила, як осмислює війну в мистецькому контексті й чому вибрала саме ці міста:
— Я добирала їх за історією, за назвами, за тим, який вигляд вони мають зараз, щоб це можна було якось поєднати.
Дівчина розповіла, в якому стані ці міста зараз, як їй хотілося привернути увагу до них, щоб ними цікавилися не лише через війну чи загрозу зникнення, а передусім через їхню унікальну історію. Вона прагнула підтримати споріднених духом людей після втрати дому:
— Працюючи над зображенням цих міст, я хотіла, щоб люди, які там народилися чи жили поруч, відчували, що про них пам’ятають, вони не самі в цій війні. Я підсвітила ці міста в іншому контексті — не лише в тому, в якому вони є зараз, коли це часто похмурі й болісні асоціації.
Коли міста говорять через свої імена
Проєкт студентки це тільки про графіку та шрифти — це ще й топоніміка. За словами дівчини, назви міст на Сході мають цікаві значення, які вона взялася дослідити у своїй роботі.
— У назв завжди є кілька версій, і ти постійно заглиблюєшся в ці сенси, шукаєш пояснення. Наприклад, чому Куп’янськ? За однією версією — тому що до міста припливали купці, адже річка Оскіл була судноплавною. Інша версія — від слова «купини». Місцевість була болотистою, і там утворювалися своєрідні горбики, які так і називали. Мій дідусь досі каже «Куп’янка», а не «Куп’янськ». Я чула це з дитинства, тому мені було цікаво, чому він так називає. А він відповідав: «Бо купини».
Лисичанськ можна пояснити тим, що там була балка, де, очевидно, жили лисиці. Згодом стали видобувати вугілля, і місто отримало велику історію — зокрема, там була перша шахта.
Щастя взагалі має дуже світлу й водночас символічну історію. Саме місто надзвичайно мальовниче: пагорби, річка, ліси — дуже фотографічний простір. Його назва пов’язана з утікачами від кріпацтва наприкінці XVII століття. Селяни, які перетинали Сіверський Донець у пошуках кращої долі, вважали себе щасливими, здобувши волю і землю, — це й закріпилося в назві поселення.
На Сході дуже багато назв, пов’язаних із географією, річками, шахтами, вугільними басейнами, іноді навіть з людьми. Загалом назви справді відрізняються від міст Заходу, до прикладу. На жаль, я ще не порівнювала цих регіонів детально, але, мабуть, варто це зробити.
Про сам проєкт
— Як я «докотилася» до топоніміки — сама не знаю, але мені завжди було цікаво вивчати географію й усе, що пов’язане з назвами. На другому курсі я робила проєкт, де просто брала карту міста і прописувала її шрифтом.
На етапі дипломної роботи ми з моєю керівницею Еліною Євгенівною розкрутили цю ідею. Почали шукати візуальний стиль і різні техніки. У мене там є ілюстрації, надруковані на тетрапаку — пакетах з-під соку, на яких я генерувала ці зображення. Вийшло доволі цікаво, бо вони мають сірий, ніби пошкоджений вигляд, що відсилає до реальності.
Мені було дуже дивно й водночас приємно, що мою роботу обрали для проєкту «Хмарне сховище». Відкриття призначили на 27 лютого — якраз на мій день народження. Це зійшлося в один момент і дуже мене змотивувало, я навіть змінила плани й не поїхала до Карпат, у Ворохту.
На виставку зміг приїхати брат Олексії, який нині воює. За її словами, це було символічно, бо в самій експозиції була його озвучка. Саме він озвучував історії міст — і це дуже доповнювало роботу.
Робота, яку визнали
Відчути, що її проєкт суспільно значущий, дівчині допомогли зрозуміти люди навколо, які виявляли інтерес і емоційну залученість.
— Коли я трохи звикла до ситуації й почувалася впевненіше, стала спілкуватися з відвідувачами. З кимось ми обговорювали техніку, з кимось — шрифти. В якийсь момент я звернула увагу на дівчину, яка дуже пильно розглядала мою роботу й фотографувалася з нею. Я підійшла і сказала: «Бачу, ви з Луганської області». Вона відповіла: «Так». Щоправда, дівчина була з іншого міста, але моя робота відгукнулася їй як щось знайоме й рідне. І тоді я подумала: так, це відбулося. Моя робота комусь відгукнулася. Одна з цілей мого проєкту вже досягнута.
Особистий досвід і переосмислення болю
— Моє селище повністю зруйноване. Пригадую, як узимку побачила на картах оновлені знімки GPS, і там уже був не мій дім, а його руїна. Для мене це стало переосмисленням: мій біль і втрата можуть бути не лише болем, а й мистецтвом — тим, чим я можу якось вплинути на оточення.
Це надихає і водночас змінює, адже ти можеш використовувати свій досвід, щоб не залишатися постійно в межах смутку й безвиході — коли сидиш і згадуєш втрачений простір, бо вже ніколи не повернешся до міста, яке пам’ятаєш. Мені здається, що коли ти з кимось розділяєш біль — його меншає, а коли розділяєш щастя — його більшає, — поділилася думками дівчина.
У певний момент Олексія відчула, що вона щось може, що її діяльність допомагає іншим. З’явилося відчуття суспільної користі від своєї праці. Цей досвід навчив її думати про прийняття втрати. Так, важливо цінувати минуле й те, що зникає, але водночас з’явилося розуміння: потрібно будувати нове — майбутнє, нову реальність.
Керівниця дівчини, викладачка кафедри графіки та мистецтва книги Еліна Дацюк. підтвердила ідейність проєкту дівчини:
— Олексія прийшла до свого дипломного проєкту дуже усвідомлено — і тому, як її керівниця, я справді не була здивована вибором теми. Ще на другому курсі, працюючи в техніці ліногравюри, вона створила щемкий диптих про свою малу батьківщину — селище Дворічне на Харківщині — із зображенням мосту до війни і після його руйнування. Уже тоді було видно, що це не випадкова тема, а щось глибоко особисте, прожите й пропущене крізь себе.
У дипломі ця лінія природно продовжилась і набула більшої глибини та впевненості. Для мене дуже цінно було спостерігати цей шлях — як тема росте разом зі студенткою, як вона знаходить свою мову та звучання. Саме такі студенти надихають і тримають у тонусі: поруч із ними й сама не зупиняєшся в пошуках і розвитку.
