26 травня в Залі Захарієвича Національного університету «Львівська політехніка» Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) презентував книгу «Жінка в офіційній і публічній дипломатії: нариси, есеї, інтерв’ю». Авторкою-упорядницею видання є докторка історичних наук, професорка, голова Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, почесна амбасадорка України у сфері науково-освітньої дипломатії Ірина Матяш. Це третя книга, створена в межах видавничого проєкту «Жінка в дипломатії». Її поява стала знаковим приводом для предметної розмови про українську дипломатичну традицію, роль жінок у зовнішньополітичній службі, працю дружин дипломатів і перших осіб держави, а також про публічну дипломатію діаспори, громадських організацій та освітніх інституцій. Модерувала захід докторка філософії, наукова співробітниця МІОКу Оксана Галайчук.
Учасників урочистого заходу привітала ректорка Львівської політехніки Наталія Шаховська. Вона наголосила, що для університету почесно приймати презентацію видання, яке актуалізує внесок жінок у представлення України на міжнародній арені:
— Для нас велика честь презентувати у Львівській політехніці книгу «Жінка в офіційній і публічній дипломатії». Жінки в Україні завжди займали чільні позиції в дипломатії: як посолки, як ті, хто несе світові інформацію про Україну, про наші цінності й історію. Загалом, коли говоримо про Україну, жінки в нас завжди шанувалися. Це також одна з особливостей нашої держави. Важливо, щоб у теперішніх умовах жінки відчували й усвідомлювали свою роль, продовжували говорити про Україну як державу з багатою історією та доносили це бачення до наших партнерів і до тих, хто нас не підтримує. Саме так вони зміцнюють роль України у світі.
До привітань долучилася депутатка Львівської обласної ради Соломія Риботицька. Вона звернула увагу на те, що кожне таке видання працює на збереження історичної пам’яті та культурної спадщини України. Окремо депутатка згадала постаті жінок, які своєю працею надихають на служіння Україні, і відзначила роль МІОКу в організації подій, пов’язаних із жіночим лідерством та українським світовим середовищем.
У центрі зустрічі була розмова з Іриною Матяш. Вона наголосила, що проєкт «Жінка в дипломатії» є не лише її авторською ініціативою. За ним стоїть ширша співпраця дослідників, дипломатів, громадських діячок, представниць діаспори та інституцій, які працюють над темою української присутності у світі. Ірина Матяш розповіла, що одним із найскладніших завдань було переконати героїнь книги поділитися власними історіями. Багато з них не прагнули публічності, проте погоджувалися, коли чули аргумент: молодь має вчитися на цих прикладах. У книзі представлені не тільки високопосадовиці чи відомі дипломатки, а й молодші представниці дипломатичного середовища, які вже мають власний досвід служіння Україні:
— Коли ми говоримо про жінок у дипломатії, то говоримо і про час, коли в Україні вже тривала жорстока війна Росії. Поряд із жінками-послами були дружини послів. Вони готували волонтерську допомогу, гуртували українців у посольствах і генеральних консульствах, купували ліки, які у 2022 році було складно дістати. Вони були поряд. Для мене було надзвичайно важливо, щоб у цій книзі прозвучали історії не лише жінок в офіційній дипломатії, а й дружин дипломатів, про яких часто забувають. Це сила, яка підсилює голос України в кожній країні.
За словами професорки, під час війни публічна дипломатія стала особливо помітною: українки пояснюють світові, що насправді відбувається в Україні, протидіють російській пропаганді, підтримують військо, допомагають вимушеним переселенцям, гуртують українські громади за кордоном. Окремо Ірина Матяш згадала дипломатичний електронний архів Міністерства закордонних справ України, де доступні електронні видання з історії дипломатії, а також інтерактивну карту місць пам’яті української дипломатії у світі.
Наталія Павленко, голова Союзу українок Америки, зазначила, що книга показує дипломатію ширше, ніж державну службу. Доповідачка зробила акцент на ролі української діаспори у збереженні пам’яті про Україну. Вона наголосила, що для багатьох поколінь українців у США зв’язок із Батьківщиною зберігався через мову, церкву, школу українознавства, громадське життя:
— Для мене дуже важливо, що ця книга показує дипломатію не лише як державну службу чи професію. Вона показує її як служіння і щоденну працю людей, які представляють свою країну через слово, культуру, пам’ять, підтримку та людські стосунки. В українській історії жінки завжди були не осторонь, а в центрі цих процесів.
За словами п. Наталії, Союз українок Америки вже друге століття працює для української справи. Ще до поширення поняття «публічна дипломатія» членкині Союзу організовували культурні події, освітні програми, гуманітарні акції та адвокаційні кампанії. Після 2022 року ця багаторічна праця набула особливого значення: українська діаспора вже мала організаційну мережу, контакти й авторитет, які допомогли швидко мобілізувати підтримку для України.
Про українсько-канадський контекст говорила почесна консулка Канади, науковиця, педагогиня і громадська діячка Оксана Винницька-Юсипович. Доповідачка звернула увагу на участь жінок у дипломатичному представленні Канади в Україні. Вона навела переконливі приклади канадських амбасадорок, які працювали або працюють в Україні, і наголосила, що тема гендерного паритету в дипломатії є предметом не лише української, а й міжнародної розмови. Водночас для неї особисто ця книга важлива ще й тому, що в ній представлені жінки, з якими вона співпрацювала у сфері громадської та публічної дипломатії.
Історичний вимір презентації розвинув доктор історичних наук, професор, виконувач обов’язків директора Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Володимир Качмар. Він звернув увагу на символічний збіг: саме 26 травня 2026 року виповнилося 130 років від дня одруження Михайла Грушевського та Марії Вояковської. Це дало змогу по-новому поглянути на постать Марії Грушевської, якій у книзі присвячено окремий сюжет:
— Постать Марії Грушевської нагадує нам, що українська традиція жіночої інтелектуальної присутності в державотворенні має давнє історичне коріння. Можливо, саме тому українські перші леді так часто пов’язані не зі світським блиском, а з освітою, культурою, книжкою, пам’яттю і людською гідністю.
Володимир Качмар наголосив, що, хоча історики дискутують щодо коректності означення Михайла Грушевського як президента УНР, Марію Грушевську в символічному та історичному сенсі можна розглядати як першу леді Української Народної Республіки. Її роль не зводилася до приватного статусу дружини голови Української Центральної Ради. Вона була освіченою педагогинею, перекладачкою, знала іноземні мови, підтримувала український театр, брала участь у культурному й громадському житті доби.
У виступі прозвучала важлива теза: українська державність народжувалася не тільки в універсалах і парламентських дебатах. Вона формувалася також у бібліотеках, театрах, редакціях, громадських організаціях, родинних та інтелектуальних середовищах. Саме там жінки часто виконували роботу, яка не завжди потрапляла до офіційних політичних наративів, проте це впливало на формування української свідомості, культурну репрезентацію і міжнародне сприйняття України.
Про жіночі організації як інструмент публічної дипломатії говорила Ористлава Сидорчук, докторка економічних наук, професорка, завідувачка кафедри регіонального та місцевого розвитку Львівської політехніки, голова Всеукраїнської громадської організації «Союз Українок». У виступі зазначено, що публічна дипломатія сьогодні охоплює не лише роботу державних інституцій, а й щоденну працю громадських організацій, волонтерок і спільнот, які пояснюють світові українську позицію:
— Сьогодні без жіночого досвіду неможливо говорити про сучасну дипломатію, безпеку, гуманітарну політику чи міжнародне партнерство. Українські жінки сьогодні є голосом стійкості держави, голосом правди про Україну у світі, голосом культури й людяності. Тому ця книга важлива для майбутніх поколінь: вона не лише фіксує досвід, а й формує історичну пам’ять та інтелектуальний фундамент для майбутнього.
Завершальний змістовий акцент зробила директорка МІОКу, кандидатка педагогічних наук, доцентка, почесна професорка Львівської політехніки Ірина Ключковська, одна з авторок видання. Вона зізналася, що спершу не мала наміру писати про власний досвід, однак сприйняла цю пропозицію крізь призму діяльності МІОКу — інституції, яку очолює понад два десятиліття, послідовно представляючи в Україні досвід світового українства. Її текст у книзі має промовисту назву «Шлях, який обрав мене».
Директорка наголосила, що видання повертає в український інтелектуальний простір знакові, однак досі недостатньо відомі широкому загалу постаті. Серед них — Надія Суровцова, перша жінка на керівній посаді в зовнішньополітичному відомстві УНР, історикиня, журналістка й громадська діячка. Також ішлося про Ганну Чикаленко-Келлер, Марію Донцову та сучасних дипломаток, які сьогодні представляють Україну в різних країнах. Ці приклади яскраво засвідчують: українська дипломатія має власну тяглість, а жіноча присутність у ній є важливою частиною цієї традиції.
На окрему увагу заслуговує багаторічна праця МІОКу та його директорки Ірини Ключковської, завдяки якій досвід світового українства став видимою і важливою частиною українського освітнього, наукового та суспільного простору. Упродовж десятиліть Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою послідовно вибудовує міст між Україною та українцями світу, перетворюючи Львівську політехніку на місце зустрічі з тими, хто зберігав українську ідентичність і культуру далеко від Батьківщини. Конгреси, конференції, презентації, зустрічі зі Світовою федерацією українських жіночих організацій, діячками діаспори та представниками українських громад з різних країн стали не разовими подіями, а результатом тривалої інституційної місії. Саме завдяки цій роботі в український обіг поверталися імена, без яких уявлення про Україну було б неповним.
— Ця книга робить нас сильнішими, бо показує нашу силу в дипломатії. Ми живемо в дуже складний час, але, озираючись назад, бачимо: на нас усіх випала важлива місія — повертати із забуття і вводити в духовний, науковий та освітній обіг імена наших сподвижників і сподвижниць [...]. Ми дедалі частіше говоримо про Софію Русову, Христину Алчевську, про цілу когорту наших мисткинь, художниць і громадських діячок [...]. Це книга-енциклопедія, з якої ми можемо черпати знання про самих себе: про тих, хто стояв біля початків української дипломатії, і про тих, хто продовжує цю справу сьогодні. Особливо важливо, що видання говорить і про дружин дипломатів — жінок, які часто залишаються в тіні, але виконують титанічну роботу […]. Сьогодні можемо сказати, що нарешті в Україні почали говорити про українську діаспору, — зазначила професорка.
Наприкінці зустрічі Ірина Матяш подякувала МІОКу за плідну співпрацю, назвавши Львів і Львівську політехніку особливим місцем, куди їй хочеться повертатися. Вона відзначила високий рівень організації подій МІОКом і наголосила на важливості сталого партнерства між науковими, освітніми та громадськими інституціями. У відповідь МІОК висловив вдячність авторці-упорядниці за можливість презентувати це знакове видання у стінах Політехніки.
Особливої атмосфери заходу надав мистецький супровід струнного квартету Народного камерного оркестру «Поліфонія» Народного дому «Просвіта» (директор — Володимир Залуцький). Організатори також анонсували наступну важливу подію МІОКу — Третю міжнародну асамблею «Українка у світі: нові виклики — нове лідерство» імені Анни Кісіль, яка відбудеться 19–21 серпня 2026 року у Львівській політехніці.
