Втрата дому, пошук нової ідентичності та спроба пояснити іншим, що насправді ховається за офіційним статусом, — усе це стало основою подкасту «Наші контексти». Для студентки 4-го курсу журналістики Львівської політехніки Наталії Білан цей проєкт став не просто дипломною роботою, а можливістю зафіксувати досвід переселенців без медійних кліше. Дівчина, яка сама змушена була покинути рідну Кремінну на Луганщині, записала серію розмов із молодими людьми про їхні індивідуальні шляхи.
Ідея подкасту з’явилася не одразу — тему дипломної роботи Наталя шукала довго. Остаточне рішення сформувалося після розмови з науковою керівницею.
— Насправді я дуже довго не знала, що буду робити для своєї дипломної роботи. Моя наукова керівниця запропонувала мені записати подкаст, тому що я колись уже робила це в межах навчання. Їй дуже сподобалось, як я показала себе в ролі ведучої, і вона сказала: зробімо для дипломного проєкту подкаст. Я погодилася. І тему також запропонувала вона, бо знала, що я переселенка. Тобто це і особистий досвід, і розуміння потреби говорити про ВПО. На власному досвіді я бачила упереджене ставлення й те, що бракує емпатії та розуміння. І я подумала, що як переселенка зможу найкраще висвітлити цю тему, — розповідає дівчина.
Для неї було важливо працювати над темою, яка не лише суспільно значуща, а й особисто близька.
— Я розуміла, що не зможу довго працювати над темою, якщо вона мені не відгукується. Мені було важливо, щоб тема була і соціально значущою, і цікавою для мене. Наприклад, попередню курсову я робила про жанри ютуб-інтервʼю — і мені це справді подобалося. Так само й тут: мені було цікаво поспілкуватися з переселенцями, почути їхній досвід. Тому я зосередилася на темі ВПО, бо це мені близько і болить, — ділиться студентка.
Говорячи про переселенців, Наталя найперше звертає увагу на нерозуміння базових речей.
— Не всі розрізняють біженців і ВПО — а це дуже важливо. Деякі люди взагалі не знають, що означає цей термін. Я зіткнулась із ситуацією, коли дівчина навіть не розуміла, про що йдеться. І для мене це було здивування. Я навіть подумала: я б хотіла бути на її місці й не знати цього досвіду. Але водночас дивно, що це могло не потрапити в її інформаційний простір за всі ці роки. Часто є думка, що переїзд — це наш вибір. Але це не так. Ми втратили дуже багато. Навіть якщо комусь вдалося зберегти роботу чи щось перевезти — це виняток. Якщо будинок стоїть, але територія окупована — це все одно означає, що в тебе немає дому. І люди не завжди розуміють, що це не звичайний переїзд, до якого можна підготуватися, а вимушене рішення та життя з нуля, — пояснює вона.
Саме тому головна ідея подкасту — показати не узагальнену картину, а конкретні історії.
— Кожна історія індивідуальна — це ключове. У медіа часто говорять про це як про загальне явище, але за ним стоїть дуже різний досвід. Хтось втратив фізичний дім, хтось — відчуття дому. У мене, наприклад, дім фізично є, але чи я туди повернуся — не знаю. Саме тому я й створила цей подкаст — щоб люди могли послухати ці історії і трохи краще зрозуміти контекст, — каже Наталя.
Найбільше її зачіпають історії людей, з якими вона відчуває спільність.
— Після кожного запису я думала: це мій улюблений випуск. Але був один, який справді дуже емоційно мене зачепив — розмова з дівчиною Яною з Курахового. Вона моя однолітка, вона з Донеччини, я з Луганщини — і наші історії дуже подібні. Її місто зараз теж окуповане. Вона говорила про втрату дому, і я ледь стримувала сльози. Особливо зачепив момент, коли вона згадувала, що там зараз цвітуть абрикоси — і ніде більше так не цвітуть. І що на Франківщині їх називають по-іншому. Такі деталі дуже б’ють. Вона говорила й про те, як змінюється коло спілкування, як розходяться шляхи з людьми, як сумуєш за життям вдома, — розповідає дівчина.
Робота над подкастом виявилася непростою — і не лише через емоційне навантаження.
— Спочатку було складно сформулювати запитання так, щоб вони не травмували людей ще раз. Хотілося почути щирі відповіді, але не зробити боляче. Були й технічні труднощі. Перший запис я робила через Zoom без навушників, і в підсумку звук гості був якісний, а мій — дуже поганий. Довелося накладати звукову доріжку. Бували ситуації, коли не було світла чи інтернету — тоді я їхала записувати до подруги. Останні два випуски ми записували саме так, — згадує Наталя.
Шукати героїв для подкасту допомагали не лише знайомі, а й близькі люди.
— Я насамперед звернулася до своїх однокурсників, бо особисто знала лише одну людину, але перетиналася з іншими людьми. Мені також підказувала наукова керівниця — вона знала, хто з якого міста, регіону, тож ми могли б поспілкуватися. Наприклад, вона підказала людину з Херсонщини, і я така: о, вона мені підходить, ми звʼяжемося. Тобто три гості — це мої однокурсниці, ще одна гостя — моя знайома, про яку я теж згадала.
Мені бабуся дуже допомагала — вона шукала гостей, старалася. Вона придумувала купу варіантів, могла подзвонити і сказати: «Наталю, я знайшла, ти можеш з цією людиною поспілкуватися, я зараз тобі дам номер — подзвони, домовся». От я поспілкувалася з цією знайомою, і та потім знайшла останню мою гостю. Вони знайомі між собою: вона сказала, що перетнулася з однією дівчиною і згадала про мій подкаст, де була гостею. Ця дівчина сама навчається на журналістиці, вона відчула мій біль, що мені потрібні гості, і запропонувала теж стати моєю гостею. От ми домовились і записали. Цілеспрямовано я звʼязувалася з одногрупниками і згадала одну знайому, а та дала мені ще одного гостя, — каже авторка.
Наталя сподівається, що її подкаст допоможе змінити сприйняття теми переселенців, хоча й розуміє, що цього замало.
— Я дуже хочу вірити, що це може вплинути на людей, які не були занурені в тему. Але це точно не робота одного проєкту — зміни мають бути комплексними. Мені писала подруга, теж переселенка, що їй було цікаво почути інші історії, бо навіть люди з одного міста переживають це по-різному. А коли це різні регіони — досвід ще більш відмінний. І таких проєктів, які концентруються саме на ВПО, насправді дуже мало, — зауважує вона.
Навчання в університеті стало для Наталі поштовхом до нового професійного досвіду.
— Раніше я себе ніколи не уявляла в подкастингу. Ми робили подкасти в межах гранту, який виграв університет, і тоді я була ведучою. Моя наукова керівниця слухала цей подкаст, дуже хвалила мене, казала, що я класна ведуча і що бачить мене в подкастингу. А я до того взагалі не думала про роботу, де буде мій голос або де я буду в кадрі — орієнтувалася на те, що буду писати. Цей досвід у межах університету дав мені відчуття, що я можу. Я зрозуміла, що можу бути ведучою подкастів, бо сама до цього, напевно, не дійшла б. Трохи мене підштовхнули, — каже вона.
Наприкінці розмови Наталя пояснює, що для неї стоїть за темою, яку вона досліджує:
— Перше слово, яке спадає на думку, — це біль. Бо болить те, що ти втрачаєш. Але за кожною абревіатурою стоїть людина — кожен переселенець, кожна історія є унікальною. І дуже важливо про це пам’ятати.
