Це була непроста історія студентського, наукового й академічного життя після Другої світової війни. Про неї у своїй лекції «Львівська політехніка у перше повоєнне десятиліття» розповів кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Ростислав Мельник – дослідник радянського періоду історії університету. Він багато років працює з архівними джерелами, тож присутні мали змогу побачити низку раніше не опублікованих оригінальних світлин.
За понад двісті років існування Львівська політехніка неодноразово переживала переломні моменти, пов’язані зі значними політичними змінами в Європі. Одним із таких етапів стало перше десятиліття після Другої світової війни. Саме тоді університет опинився в нових політичних умовах після повторного встановлення радянської влади у Львові влітку 1944 року.
Утім, знайомство Політехніки з радянською системою розпочалося раніше, у 1939 році, коли після входження радянських військ до Львова її було перейменовано на Львівський політехнічний інститут. Уже в червні 1941 року, після початку німецько-радянської війни, місто зайняли німецькі війська. Тоді інститут фактично припинив свою роботу. У 1942–1944 роках у його приміщеннях діяли лише технічні фахові курси.
Після повернення радянської влади влітку 1944 року діяльність інституту почали відновлювати. Це відбувалося у складних умовах, адже під час війни частину лабораторій було зруйновано, а обладнання та оптику вивезено. Особливо постраждав хімічний корпус. Також було пошкоджено читальний зал бібліотеки, а частину книжкового фонду втрачено. Самі будівлі інституту певний час залишалися без опалення та освітлення. Загалом матеріальні збитки оцінювали у колосальні 23 млн радянських карбованців.
У перші повоєнні роки інститут поступово відновлював матеріально-технічну базу. Кошти надходили з державного бюджету, а також від виконання науково-дослідних робіт на замовлення підприємств. Частину обладнання Політехніка отримала з Німеччини як так зване «трофейне». До відбудови долучалися й студенти, які брали участь у відновлювальних роботах. Уже восени 1945 року навчальний процес вдалося відновити, хоча лабораторії та майстерні ще тривалий час працювали з обмеженими ресурсами.
– Загалом упродовж 1945–1955 років на відновлення матеріально-технічної бази Політехніки радянський уряд асигнував майже 18 млн карбованців. До цієї роботи активно долучалися інші наукові установи Радянського Союзу, зокрема Академія наук, Київський і Ленінградський політехнічні інститути, Харківський механіко-будівельний інститут та низка міністерств, центральних відомств і промислових підприємств. Попри ці зусилля, повністю відновити лабораторії та виробничі майстерні вдалося лише до середини 1950-х років.
На початку 1945–1946 навчального року Львівський політехнічний інститут використовував кілька навчальних корпусів і лабораторій, розташованих переважно поблизу головного корпусу. Основні приміщення інституту зосереджувалися на тодішній вулиці Сталіна (нині – Степана Бандери) та в прилеглих кварталах. До структури закладу також входив комплекс будівель у Дублянах, де діяв сільськогосподарський факультет. Однак уже в 1946–1947 навчальному році на його базі створили окремий Сільськогосподарський інститут, і частина приміщень перейшла до нової установи.
Доповідач звернув увагу на те, що структура Політехнічного інституту в цей період часто змінювалася. Наприклад, у 1944 році діяло сім факультетів, однак уже за кілька років їхню кількість і спеціалізацію неодноразово переглядали. На початку 1950-х років з’явився вечірній факультет для студентів, які поєднували навчання з роботою. У цей час відкрили нові спеціалізовані факультети, зокрема радіотехнічний, який згодом став одним із провідних. Паралельно діяли й загальноінститутські кафедри, серед яких особливе місце мали кафедри марксизму-ленінізму, політичної економії та військової підготовки, що відображало ідеологічні вимоги радянської освітньої системи:
– Коли переглядаєш звіти Львівського політехнічного інституту за цей період, бачиш, що документи більшості факультетів займають лише дві-три сторінки. Натомість звіт кафедри марксизму-ленінізму може налічувати десять, п’ятнадцять, а то й двадцять сторінок. Те саме стосується кафедри політекономії.
Першим керівником інституту після Другої світової війни став Стефан Ямпольський, який очолював заклад у 1944–1953 роках. Він мав значний досвід роботи у вищій освіті та наукових установах і відіграв важливу роль у відновленні діяльності інституту. Після нього заклад очолив випускник Львівської політехніки Микола Максимович, який згодом став ректором Львівського університету. У той час керівників технічних вишів називали не ректорами, а директорами. Лише з 1961 року запровадили посаду ректора.
Спікер наголосив, що перший повоєнний навчальний рік виявився складним. Чисельність студентів постійно змінювалася: у листопаді 1944 року в інституті навчалося близько 440 осіб, у грудні – понад тисячу, а вже навесні й улітку їх знову поменшало. Така нестабільність була пов’язана з воєнними подіями, мобілізацією до армії, виїздом частини польського населення зі Львова, загальною міграцією та складними матеріальними умовами життя. Наприклад, у 1946–1947 навчальному році через проблеми з інститутською їдальнею частина студентів змушена була залишити навчання, адже для багатьох вона була єдиним джерелом харчування. Попри ці труднощі, упродовж наступних років інститут швидко розвивався. Якщо в 1944 році в ньому навчалося трохи більше тисячі студентів, то на початку 1950-х – уже понад п’ять тисяч. Більшість із них були українцями, що свідчило про поступове зростання їхньої ролі в університетському середовищі. В інституті також навчалися росіяни, євреї, поляки. Серед тогочасних студентів були майбутні відомі науковці, зокрема Олег Романів, у майбутньому – член-кореспондент Академії наук і багаторічний президент Наукового товариства імені Шевченка.
Зростала й кількість викладачів: якщо на початку 1940-х у закладі працювало трохи більше двохсот осіб, то вже за десять років їхня чисельність зросла більш ніж удвічі – майже до 450. Поступово змінювався і їхній національний склад. Значна частина польських професорів міжвоєнного періоду виїхала до Польщі: лише наказом від 31 серпня 1945 року було звільнено 154 працівники. Уже в 1946 році в інституті залишалося 22 викладачі польської національності, а ще через рік – лише 12. Із довоєнного професорського складу працювало лише кілька відомих науковців – Габріель Сокольницький, Вітольд Ауліх, Адам Курило, Вільгельм Мозер, Юзеф Юрковський, Адам Стрончак-Милашевський. У другій половині 1940-х років зростала частка українських науковців, і наприкінці десятиліття вони вже становили більшість професорсько-викладацького корпусу. Водночас в інституті були представники різних народів — росіяни, євреї, білоруси, вірмени, грузини, латвійці, естонці та інші.
Лектор наголосив, що важливим напрямом розвитку Львівського політехнічного інституту в повоєнні роки стала його науково-дослідна діяльність. Радянська влада приділяла їй значну увагу, адже відбудова економіки та індустріалізація західних регіонів потребували нових технічних рішень. Уже в 1944 році для координування цієї роботи створили спеціальний науково-дослідний сектор. Дослідження виконували за двома основними напрямами: у межах державних програм, що мали бюджетне фінансування, та на договірній основі – на замовлення підприємств і наукових установ. Інститут співпрацював із промисловістю, виконував наукові проєкти й отримував кошти на свій розвиток. До 1950 року до наукової роботи було залучено вже понад дві третини викладачів. У цей час інститут поступово інтегрувався у загальнорадянський науковий простір, зокрема налагодив співпрацю з Академією наук СРСР та провідними науковими установами Москви й тодішнього Ленінграда. Важливим напрямом досліджень стала нафтова галузь: вивчення геологічної будови регіону, удосконалення буріння свердловин, оптимізація видобутку та переробки нафти і газу. Значну увагу також приділяли дослідженню природних ресурсів західного регіону. Окремим напрямом стала розробка високоточних контрольно-вимірювальних приладів.
Упродовж 1945–1946 років фахівці інституту виконали близько 700 інженерних та наукових робіт у сфері будівництва, зокрема для спорудження газопроводу Дашава – Київ. Також надали технічну допомогу понад 160 підприємствам і уклали десятки договорів на проєкти модернізації виробництва. На початку 1950-х років у Львівському політехнічному інституті сформувалися ключові наукові напрями: електровимірювальна техніка, автоматизація виробничих процесів, геологія та розвідка нафтових родовищ, технології органічного синтезу та будівельні конструкції. Саме на базі нафтових спеціальностей згодом сформувався навчально-науковий осередок, який став основою сучасного Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.
Доповідач також розповів про атмосферу, що панувала у Львівському політехнічному інституті в перші повоєнні роки. Це був час сталінської доби, коли ідеологічний контроль, політизація та поширення російської мови полонили наукове середовище, навчальний процес та академічне життя. Це простежується як у звітах кафедр марксизму-ленінізму та політичної економії, так і на сторінках студентської газети «Радянський студент», що почала виходити у 1946 році.
Водночас окремі викладачі користувалися українською. Серед них – майбутній ректор інституту Микола Максимович та відомий фахівець із радіотехніки професор Юрій Величко.
– Ретельно опрацьовуючи стенограми та протоколи засідань Вченої ради Львівського політехнічного інституту другої половини 1940-х – початку 1950-х років, можна з’ясувати, якою мовою спілкувалися її члени. Засідання Вченої ради – це передусім жива дискусія й обмін думками про навчальний процес, наукову роботу та інші питання, а не лише формальні виступи з підготовленими текстами… Більшість учасників цих дискусій розмовляла російською мовою. До речі, мене здивувало, що навіть вихідці зі західноукраїнських земель, зокрема польські професори Курило, Сокольницький, Мозер, у той час розмовляли російською мовою. Хоча вони працювали у Львові ще в міжвоєнний період і були поляками за походженням, у радянських умовах фактично перейшли на російську.
Наприкінці Ростислав Мельник наголосив, що перше повоєнне десятиліття в історії Львівської політехніки неможливо оцінити однозначно. З одного боку, це був період утвердження радянської влади з характерними для того часу ідеологізацією та політизацією освіти. З іншого – саме тоді в інституті побільшало українських студентів і викладачів, а також формувалися наукові напрями, на основі яких у наступні десятиліття постали потужні наукові школи.
