Дослідження деколонізації культурної спадщини у США для стипендіатки Fulbright Visiting Scholar Program, професорки кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Поліни Вербицької, стало водночас академічною працею і формою культурної дипломатії. У розмові професорка пояснює, як американські університети й музеї працюють із пам’яттю, чому український досвід війни змінює міжнародну дискусію про спадщину та як культура допомагає протидіяти російській пропаганді.
— Цього навчального року ви перебували за кордоном як стипендіатка Fulbright Visiting Scholar Program. Які завдання ви ставили перед собою в межах цього перебування і що для вас є показником успішного результату?
— Моє дослідження відбувалося в Penn Cultural Heritage Center — дослідницькому центрі Університету Пенсильванії. Мій проєкт за програмою Fulbright був присвячений дослідженню деколонізації культурної спадщини в академічному дискурсі США, університетських програмах, музеях та публічному просторі. Дослідження передбачало ґрунтовний аналіз наукових праць, музейних наративів і практик культурних інституцій у публічному просторі, а також професійну комунікацію із зацікавленими сторонами. Проєкт надавав особливу увагу ролі співпраці між науковцями, університетами, музеями, культурними інституціями та громадянським суспільством.
Дослідження мало на меті також здійснення культурної дипломатичної місії — презентації досвіду політичних і соціокультурних трансформацій в Україні та Центральній і Східній Європі, внесок у наукову дискусію й розвиток обміну щодо східноєвропейських перспектив і демократичних культурних трансформацій.
Показниками успішного результату є проведені заходи в американських університетах з метою ознайомлення студентів і викладачів із досвідом України у сфері деколонізації, колоніальної спадщини, а також стійкості українців у війні. Це наукові й популярні публікації, набутий академічний досвід, збір матеріалів на тему дослідження — як літератури, так і емпіричного матеріалу, зокрема інтерв’ю зі стейкголдерами, а також продовження співпраці в різних формах.
Найпоказовішим для мене є зворотний зв’язок після проведених заходів, коментарі від студентів і викладачів, порівняння історичних процесів в Україні й США, їхнє розуміння особливостей деколонізаційних процесів в Україні та Східній і Центральній Європі, а також запитання й прохання про додаткові джерела на тему дослідження. Зокрема, після лекції в Університеті Оклахоми для студентів 24 лютого 2026 року я отримала запрошення до онлайн-участі у презентації студентських проєктів 5 і 7 травня 2026 року. Тішить, що нехай це маленька краплинка в морі, але вона є українською і про Україну.
— У межах вашої наукової програми ви відвідували культурно-освітні центри та університети США. Яку роль ці візити відіграли у вашому дослідженні і які з них були для вас найбільш показовими з професійного погляду?
— Мої освітні й культурні відвідини були пов’язані передусім із завданнями культурної дипломатії. У межах проведення короткострокових гостьових лекцій запрошених стипендіатів програми Фулбрайта я відвідала Університет Оклахоми й Університет Вільяма та Мері у Вільямсбурзі. Крім того, я провела онлайн-лекцію для студентів програми музейних студій Університету Сан-Франциско, а також наживо у своєму гостьовому університеті — Університеті Пенсильванії.
Університети для відвідин обрано невипадково. Університет Вільяма та Мері у Вільямсбурзі, штаті Вірджинія, розташований поруч з історичним колоніальним Вільямсбургом, музеєм живої історії та простором просто неба, який інтерпретує колоніальне минуле Америки. В університеті є програма з матеріальної культури та публічної історії. Університет Оклахоми розташований у Нормані, штаті Оклахома. В Оклахомі проживає 39 американських корінних націй, переважно через політику примусового переселення корінних націй США у XIX столітті зі східних і південно-східних територій США на територію сучасної Оклахоми. У наш час ці 39 племінних націй зберігають власні уряди, культурні інституції, музеї, мови та освітні програми. Університет Оклахоми має магістерську програму з музейних студій. В Оклахома-Сіті відкрито Музей перших американців, який розглядає історії корінних народів з їхньої позиції, що є значним зрушенням у музейній культурі.
Під час мого візиту в межах програми OLF до Університету Оклахоми я мала змогу брати участь в університетських заходах, що поєднували лекції, зустрічі й дослідницькі відвідини культурних закладів, які створили широкі можливості для академічного обміну та міжкультурного діалогу.
Під час зустрічей із колегами ми обговорили зусилля університетів США та України щодо подолання колоніальної спадщини в університетах, музеях і культурному просторі. Мої лекції були присвячені деколонізації українського культурного простору та розглядали її перетини з постколоніальною теорією й системами знання корінних народів США. Ці заходи стали платформою для змістовного діалогу зі студентами та викладачами, висвітливши як спільні виклики, так і унікальні національні контексти деколонізації обох країн. Незвичним для мене був досвід лекції про постколоніалізм та його застосування у сфері музики й етномузикології для магістрів Університету Оклахоми. Я представила історію державності України, стійкість і мужність українського народу через роль музики в українських революціях і війнах. Лекції підкреслили міждисциплінарну актуальність деколоніальних студій, поширюючи дискусії на літературу, музику та культурні студії.
Показовим був коментар від професорки університету гуманітарної спеціальності після моєї лекції про те, що вона нарешті зрозуміла історичні та культурні особливості колоніального дискурсу й деколонізації України та Східної Європи. Крім того, важливою була професійна комунікація і допомога з джерелами про Україну факультетам східноєвропейських студій у цих американських університетах.
У межах своїх візитів я також мала змогу представити український і східноєвропейський академічний досвід у програмі Fulbright. Спираючись на особистий і регіональний (Східної та Центральної Європи) досвід, я підкреслила значення програми Fulbright як платформи академічної стійкості, міжнародної солідарності, доступу до глобальної академічної спільноти, професійної співпраці та культурної дипломатії.
Загалом візит OLF став платформою для представлення українських перспектив, вивчення американських академічних і культурних практик, а також для участі в дискусіях про культурні трансформації, колоніальну спадщину та політику пам’яті. Ці взаємодії були надзвичайно цінними й підкреслили важливість демократичних цінностей у міжнародному академічному обміні та співпраці.
Під час моїх позаакадемічних культурних заходів я мала змогу відвідати музеї та культурні інституції корінних націй, зокрема First Americans Museum, Chickasaw Cultural Center і Jacobson House Native Art Center, занурившись в історію, мистецтво та традиції корінних народів. Ми спілкувалися з працівниками музеїв, митцями й виконавцями, дізнаючись про збереження культурної спадщини, мистецькі інновації та стійкість корінних націй. Спілкування з працівниками та представниками громади посилило моє розуміння місцевих традицій і сильного відчуття спільноти в цих просторах.
— 17 вересня 2025 року ви взяли участь у дискусії в межах паралельного заходу 80-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, присвяченої стійкості культурної спадщини України й Східної Європи. Які ключові акценти цієї розмови ви вважаєте принциповими для розуміння ролі культурної спадщини у протидії дезінформації та пропаганді РФ?
— У цій події я взяла участь на запрошення її організатора та моєї гостьової інституції — Центру культурної спадщини Університету Пенсильванії. Культурні ініціативи у сфері спадщини сьогодні стають важливим інструментом стійкості проти російської дезінформації та пропаганди, оскільки вони працюють на рівні, де пропаганда є найефективнішою, — ідентичності, пам’яті й історичних смислів. Відновлюючи знання про історію та культуру України, що особливо важливо в ситуації тимчасової окупації деяких українських земель, вони функціонують як інструмент м’якої сили.
Важливими інструментами протидії пропаганді російських міфів є документування артефактів, їх походження та право власності, відновлення перерваних історичних наративів, а також доступ суспільства і громад до онлайн-колекцій для широкого доступу. Неможливо не згадати чудового прикладу онлайн-колекції Маріупольського музею, якого більше немає, але колекція відновлена в за допомогою міжнародної співпраці. Тому важливу роль відіграють спільні міжнародні проєкти і програми. Що більше коло людей буде поінформоване про трансформаційні процеси в Україні з перших вуст, то більшу підтримку ми матимемо у світі в короткостроковій чи довгостроковій перспективі.
— Працюючи у США, ви маєте змогу спостерігати конкретні культурні та освітні практики. Які з них, на вашу думку, могли б бути релевантними для українського контексту?
— Деконструкція імперських наративів у публічному просторі в Україні та США відбувається у різних історичних і політичних умовах, однак в обох випадках вона пов’язана з критичним переглядом наративів, сформованих у часи імперського домінування. Важливим є підхід, який підважує монологічні імперські наративи й відкриває простір для множинних історичних голосів.
Деколонізація в українському контексті є не так теоретичним, як спонтанним практичним процесом, ініційованим знизу та пов’язаним з ініціативами громадянського суспільства. Насамперед ці процеси пов’язані з декомунізацією, звільненням від ідеологічних наративів радянського минулого, які мають виразну імперську спрямованість. Одним із прикладів таких ініціатив є проєкт «Деколонізація. Україна», який працює над усуненням російських маркерів — зокрема пам’ятників, меморіальних знаків, назв населених пунктів, вулиць, площ і парків — у культурному просторі.
Війна, без сумніву, пришвидшила процеси деколонізації: переосмислення імперської та радянської спадщини, демонтаж символів російського панування, перейменування топонімів, трансформацію музейних наративів в Україні. Вона стала не лише культурним процесом, а й елементом національної безпеки та захисту культурного суверенітету України. Водночас війна створює ризик того, що інституційні зміни можуть відбуватися швидше, ніж суспільне осмислення складної історичної пам’яті.
У США деколонізацію розглядають не як одноразовий акт, а як тривалий критичний перегляд способів продукування знання, його інтерпретації, а також пошук нових форм взаємодії культурних інституцій із маргіналізованими у минулому спільнотами нащадків і корінними народами. Ці трансформації в американському культурному просторі спрямовані на переосмислення епістемології, суб’єктності, здійснення відповідального кураторства та запровадження інституційної етики. У цьому контексті американські музеї презентують множинні історичні перспективи, зокрема досвід депортації корінних народів, рабства, расової сегрегації та опору. Це демонструє перехід до поліфонічної моделі пам’яті, у якій різні спільноти здобувають право на репрезентацію. Ключовим виміром деколоніальної трансформації є відповідальне кураторство, що виявляється через колаборацію з корінними народами й афроамериканськими спільнотами, особливо щодо спірних питань походження колекцій.
В Україні деконструкція імперських наративів має споріднені підходи, але відмінний контекст. Вона має екзистенційний характер в умовах ворожої агресії й охоплює демонтаж або переозначення пам’ятників, зміну топоніміки та формування нових меморіальних практик. Постколоніальна й деколоніальна трансформація відбувається в умовах війни. Музеї також виконують функцію інфраструктури культурної стійкості, документуючи руйнування та зберігаючи культурну пам’ять в умовах постійної загрози. У цьому сенсі деколонізація тісно пов’язана з процесами відновлення та захисту культурної спадщини.
В американському культурному просторі ключовим об’єктом деконструкції є пам’ятники та символи Конфедерації, пов’язані з рабовласницьким минулим. Після фізичного усунення цих пам’ятників у містах Півдня США у 2020 році відбувається глибша трансформація культурної пам’яті та публічного простору. Показовими є досвід студії Valentine у Ричмонді та діяльність Memory Lab. Експозиція «Формуючи історію у студії Valentine: мистецтво, влада та американський міф “Втраченої справи”» у музеї Valentine за підтримки Mellon Foundation показує, як Едвард Валентайн, лідери Ричмонда та інші діячі по всій країні переосмислювали реалії Громадянської війни. Вона розкриває історії, що стоять за міфом «Втраченої справи» (йдеться про поразку конфедератів у Громадянській війні у США), його спадщиною та людьми, які чинили опір цьому міфу.
Музей Valentine впродовж трьох років працював із громадою, щоб визначити, як цей простір може служити потребам міста Ричмонда та ширшої спільноти. Опитування, фокус-групи, освітні програми та дискусії засвідчили прагнення досліджувати історію міфу «Втраченої справи», расового пригнічення, влади та публічного мистецтва. Відкрита у 2024 році експозиція «Формуючи історію» використовує твори мистецтва Едварда Валентайна, а також документи, предмети, зображення, цитати та запитання, щоб пов’язати міф «Втраченої справи» із сучасністю. Потужна мультимедійна презентація демонструє зв’язки між кампанією «Втраченої справи», Едвардом Валентайном і монументами Ричмонда. Відвідувачів заохочують осмислити власний досвід і поділитися своїм баченням майбутнього.
Тож важливою складовою деколонізації в обох країнах є зростання ролі художніх інтервенцій і критичного мистецтва як інструментів деконструкції домінантних наративів, зокрема практики тимчасових і перформативних втручань у монументальні й музейні простори. Художні проєкти в публічному просторі — від світлових проєкцій до вуличних інсталяцій — створюють альтернативні способи осмислення історичної травми, зміщуючи акцент із героїзації на критичне переосмислення насильства, расової нерівності та виключення. Такі інтервенції не лише замінюють або заперечують наявні символи, а й відкривають простір для публічного діалогу, у якому історія постає як конфліктна та незавершена. В Україні критичне мистецтво також активно залучають до деколоніального переосмислення простору. Деколоніальний перегляд колекцій та об’єктів культурної спадщини є важливим, однак колоніальне мислення все ще переважає.
— Ви мали нагоду відвідати лекцію професора Гарвардського університету Сергія Плохія, присвячену ролі ядерного чинника в російсько-українській війні, а також ознайомитися з аргументацією, представленою в його книзі The Nuclear Age: An Epic Race for Arms, Power, and Survival. Як, на вашу думку, академічні інтерпретації ядерної загрози впливають на формування міжнародних наративів про війну в Україні?
— Академічні інтерпретації ядерної загрози не є нейтральними, вони впливають на міжнародне сприйняття війни в Україні як прецеденту, що потребує переосмислення міжнародної безпеки, відповідальності та демократичних принципів. Після початку повномасштабного вторгнення росія активно використовує ядерну риторику як інструмент політичного тиску та стримування міжнародної підтримки України. Тому книга Сергія Плохія має неабияке значення у поширенні українського голосу та суб’єктності у світі, передусім у США. Зокрема, вона надихнула мене на представлення ширшої, глобальної історичної та культурної перспективи у моїх лекціях. Я розпочинала свої лекції про загрози, виклики та стійкість України в часи війни саме від здобуття незалежності й ролі Будапештського меморандуму 1994 року, де обговорення українського питання вирішило подальшу долю «безпеки» світу в тривалій перспективі.
Крім того, війна в Україні актуалізувала міждисциплінарні підходи до ядерної загрози — постколоніальної теорії, студій культурної пам’яті та довкілля, міжнародного права, національної й глобальної безпеки. Це розширює міжнародний наратив про війну: від суто геополітичного конфлікту до питання про вразливість глобальних демократичних систем, культур пам’яті й міжнародних інституцій.
— Як війна впливає на баланс між інституційною деколонізацією культурного простору України і збереженням людського виміру політики пам’яті?
— На мою думку, питання ресурсів і часу є обмежувальними рамками. Людський вимір політики пам’яті особливо важливий у воєнний час, оскільки пам’ять стає не лише сферою державної політики, а й індивідуальним простором проживання втрати, травми, примусового переміщення, окупації та спротиву.
Вшанування пам’яті воїнів, які віддали своє життя за незалежність України, відбувається в кожному, навіть маленькому, населеному пункті країни. Музеї, комеморативні практики, усні історії та локальні ініціативи дедалі більше працюють із живими свідченнями війни, історіями військових, депортованих, внутрішньо переміщених осіб. Важливо, щоб переосмислення колоніальної спадщини не перетворювалося просто на символічне «стирання», а супроводжувалося створенням нових інклюзивних наративів, відкритими дискусіями та залученням різних спільнот до формування пам’яті. Особливо це стосується регіонів із різним історичним досвідом, корінних народів України, національних спільнот, які зазнали депортацій чи репресій, тимчасово окупованих і деокупованих українських земель.
Для того щоб пам’ятати, не завжди потрібні фінансові ресурси. Одним із ключових чинників цього є робота з місцевою громадою, обговорення та спільне ухвалення рішення, про кого, чому і в якому форматі ми прагнемо зберегти пам’ять. Це також важливий напрям діяльності навчальних закладів — шкіл, коледжів, університетів. Саме тому сьогодні принциповим для України є поєднання інституційної трансформації з увагою до людського досвіду, травми, гідності та права різних спільнот бути почутими в процесі переосмислення минулого. Простором для таких проєктів, як свідчить американський досвід, можуть бути навчальні заклади. Зокрема, доброю ілюстрацією цього є такий приклад: у 2021 році Bryn Mawr College і Monument Lab — студія публічного мистецтва та історії, що базується у Філадельфії, — започаткували багаторічну співпрацю з метою створення публічного мистецького проєкту в кампусі коледжу. Проєкт, побудований на взаємодії з громадою, покликаний осмислити спадщину практик виключення в коледжі та сприяти суспільному переосмисленню й відновленню.
Спочатку всіх студентів, викладачів і працівників запросили до відкритої дискусії. Після цього студентська дослідницька група разом із командою Monument Lab розпочала інтенсивний процес взаємодії зі спільнотою для збору ідей щодо мовчазного минулого на території кампусу та створення нового публічного мистецького об’єкта. «Don’t Forget to Remember (Me)» («Не забувай пам’ятати про мене») інтегрує монументальні переплетені доріжки у внутрішньому дворику позаду Старої бібліотеки. Інсталяція складається з тисячі індивідуально виготовлених глиняних цеглин-плиток, викладених у формі квадратного вузла. На цих доріжках розміщено понад двісті гравійованих плиток з іменами колишніх темношкірих працівників першої половини XX століття, які працювали прислугою, покоївками, носіями та виконували інші допоміжні функції в часи, коли більшості темношкірих студентів систематично відмовляли у праві навчатися в коледжі через расову дискримінацію. Ці працівники відігравали ключову роль у розбудові та функціонуванні коледжу, особливо в перші десятиліття його існування, однак їхній внесок історично залишався невизнаним.
Імена, використані в монументі, зібрали студенти-дослідники та працівники архіву коледжу на основі табелів обліку робочого часу, переписів населення та інших першоджерел. У межах мистецького проєкту викарбувані імена слугують як вшануванням конкретних людей, які допомагали будувати коледж, так і символічними маркерами ширшої спільноти невідомих працівників, що працювали й дбали про кампус. Уночі доріжки підсвічуються зсередини напівпрозорими скляними плитками, які символізують численних працівників, чиї імена були втрачені для історії. Інсталяція відтворює форму вузла, який неможливо розв’язати, символізуючи взаємопов’язаність і роблячи видимим те, що коледж Bryn Mawr переосмислює власну історію.
— Чи залишається підтримка України в США стабільною в умовах внутрішніх політичних змін?
— Звісно, політика пам’яті має беззаперечний вплив на суспільні процеси, що відбуваються у будь-якій країні світу. Але в контексті демократичного суспільства навіть політичні зміни мають свої обмеження. Важливо вибудовувати довготривалу й відповідальну професійну співпрацю.
Американські культурні інституції залишаються відданими продовженню своїх зусиль із розвитку партнерства, надання підтримки культурним організаціям України. Тому американські програми у сфері культурної спадщини далі провадять свою діяльність і є важливими в контексті технологій і підготовки фахівців, зокрема у сфері документування, диджиталізації, правових аспектів реституції тощо.
Зокрема, моя гостьова інституція — Центр культурної спадщини Пенсильванського університету (PennCHC) при Музеї археології та антропології університету — застосовує свій досвід у сфері захисту культурної спадщини та протидії викраденню й незаконному обігу творів мистецтва під час війни в Україні. Центр культурної спадщини Smithsonian, Ініціатива з порятунку культурної спадщини, Лабораторія моніторингу культурної спадщини Вірджинського музею природної історії та Лабораторія моніторингу української спадщини Hemo (Україна) відстежують напади й вивезення культурних колекцій з українських музеїв, зокрема на окупованих територіях.
Ці проєкти розвивають потенціал і стійкість незалежних українських культурних організацій та їхню здатність протидіяти російській дезінформації, пропаганді й цілеспрямованим атакам у сфері культурної спадщини. Вони формують структурну спроможність протистояти фальшивим наративам, посилюють стратегічні комунікації з ключовими громадськими зацікавленими сторонами, сприяють обміну ідеями щодо української культурної спадщини та забезпечують безпеку працівників культури.
Успішним прикладом такої співпраці є спільне дослідження — звіт «Пошкодження об’єктів культурної спадщини в Україні: 24 лютого 2022 року — 30 листопада 2025 року». Цей звіт описує потенційні пошкодження об’єктів культурної спадщини в Україні, що сталися в період з 24 лютого 2022 року до 30 листопада 2025 року. Загалом виявлено потенційні пошкодження 4383 із 29 061 об’єкта культурної спадщини.
Чому це важливо? Потрібно не лише нагадувати світу, що Україна далі бореться і захищає свою свободу та державність, а й готувати міцну правову платформу документування війни для позовів до міжнародних судів у питаннях реституції та відновлення історичної справедливості, а також навчати мережу професіоналів, які реалізовуватимуть це завдання.
