Ольга Лісова (Біщук) — військовослужбовиця, психологиня, ветеранка, громадська діячка. За першою освітою — реабілітолог. Але коли зрозуміла, що потребує знань з психології, то, зваживши на рекомендації друзів і знайомих, обрала навчання на магістратурі кафедри теоретичної та практичної психології Львівської політехніки.
Важливо працювати там, де цікаво
Так склалося, що Ольга, маючи фах реабілітолога, переважно працювала як психолог-консультант. А коли з’явилася нагода працевлаштуватися психологом обласного наркодиспансеру, то, попри чималий практичний досвід, курси та тренінги, без відповідної освіти її не прийняли б на цю роботу. Саме тоді, у 2016 році, у Львівській політехніці був перший набір на магістратуру з психології.
— Пам’ятаю вступні іспити, те, як я на співбесіді розповідала про свій досвід, здобутки, адже завжди була активною, багато волонтерила. Вступила на денну форму. Попри те, що водночас працювала й виховувала малу дитину, щодня ходила на пари. Нелегко було все це поєднувати, але рідні мене підтримували. Викладачі ставилися з розумінням, завжди йшли назустріч, дозволяли допрацювати, коли я чогось не встигала. Але мені все було цікаво. Вчилася добре.
— Що вам дала Львівська політехніка крім омріяного диплома?
— Добрі знання. Моя обізнаність у психології суттєво збагатилася, адже до того я орієнтувалася лише в певних її спрямуваннях: психології залежності, співзалежності та сімейній. А навчання в університеті дало мені не так статусність, як упевненість у собі, заглиблення. Це цілком інша база знань, ніж море курсів, які я проходила раніше. Університет дає набагато ширшу базу знань. Я почала твердіше стояти на ногах. До сьогодні мені допомагає все, чого я навчилася в Політехніці.
Після завершення навчання Ольга працювала психологом, а потім перейшла в іншу, більш журналістську сферу. Тепер знову повертається до психології. Зізнається, що після участі в бойових діях їй важко реалізувати себе в соціальній царині, знайти роботу, адже тепер інакше сприймає життя.
— Не можу змусити себе працювати там, де мені буде нецікаво. Як творчій людині мені складно мати чіткий робочий день від години до години. Це мене стискає й обмежує. Після повернення з фронту не хочеться витрачати цінний час на те, що не подобається і не дає ресурсу, вичавлює. Шукаю роботу до душі, а це нелегко.
Після повернення з фронту Ольга залишається в громадському активізмі. Це й не дивно. По-іншому вона вже не зможе.
Також вирішила використати свій досвід у психології й допомагати родинам військових, особливо дружинам. Розуміє, що, хоча цю ношу епізодично взяли на себе громадські організації, такі сім’ї потребують систематичної підтримки. Зрештою, на її думку, праця ветеранів може бути ефективнішою, адже це взаємодія «рівний — рівному».
Поведінка родин військових — болюча для неї тема:
— Розумію, що їм важко, але коли вони поводяться неправильно, це лише шкодить їхнім чоловікам і синам. Буває, дружина починає скаржитися, що їй зле. А він залишає поле бою, іде в СЗЧ, підриває гранату — і проблеми мають усі. Тому з дружинами треба працювати, бо вони — тил! Сім’я має правильно впливати на військового, адже від цього залежить, як він поводитиметься на полі бою.
З українською жінкою треба працювати. Вона часто пригнічена, працює на кількох роботах, бо все на її плечах, але навіть у цих непростих обставинах мусить поводитися гідно. Відстань часто змінює стосунки, і дружини безпідставно накручують себе.
Досить часто рідні навіть не знають, у якій частині служить військовий, і коли постає питання пошуку, не розуміють, куди їм звертатися. Тому розлучень серед родин військових стає більше. І з цим теж мають працювати психологи.
Пішла в ТРО, бо лише туди могла потрапити жінка
Моя співрозмовниця мала бажання піти ще в АТО. Однак тоді не могла залишити дев’ятирічного сина, бо його батько вже служив в АТО, а згодом помер від наслідків бойових дій.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ольга вирішила, що її громадського активізму замало. Почала ходити на курси самооборони, на спорт, до тиру на стрільбища. Як каже: підсвідомо готувала себе до чогось більшого.
У 2022 році синові було вже 17. І він погодився, що його мама піде захищати Україну.
— У перші два-три дні був такий хаос, усі в емоціях. Ніхто вдома не сидів. Я із самого ранку волонтерила в Будинку воїна. І навіть не знала, що мій брат теж пішов добровольцем. Ми несподівано зустрілися в 103-й ТРО, але встигли лише перекинутися кількома словами… Згодом я дізналася, що він потрапив до іншої роти. Я була з подругою. Чому ми пішли в тероборону? Бо жінок більше нікуди не брали. Та й туди не хотіли брати. Львівські ТРО сформували дуже швидко. Нам допомогла фінансистка відділу кадрів — пошкодувала нас і попросила командира бригади львівського батальйону взяти до себе. Він погодився. Лише запитав, як ставимося до смертей і чи не буде нам важко носити бронежилети.
У перший місяць 103-тя ТРО дислокувалась у Львові — мала навчання, формування, вишкіл. А потім добровольцям запропонували поїхати захищати Київ. І наголосили, що жінок не беруть. Ольга з подругою заледве впросилися. Однак по дорозі автобуси чомусь звернули на Полтавщину. Лише за якийсь час стало зрозуміло, що це найкраще рішення, адже доїхати до Києва не було шансу.
Відтоді Оля Лісова почала поступово входити в бойові дії: спочатку далі від прильотів, згодом ближче, зрештою, наблизившись до Сумщини.
— Ми дуже багато вчилися: копали окопи, тренували виїзди (наступи, штурми, захоплення…). Потім поїхали на Донеччину, в Краматорський район, де вже були активні бойові дії. Жили в окопах, в оточенні прильотів і перших мінометних обстрілів. Був момент, коли я стояла в наряді в місті Миколаївка, коло річки Сіверський Донець, і дивом залишилася живою. Тоді мене врятувала секунда — я встигла вчасно пригнутися, коли почався обстріл. Так я пройшла своє бойове хрещення. І відтоді почалася моя справжня війна.
Найважливіше — психологічна готовність
Якийсь час Оля була змушена доводити чоловікам, що може воювати нарівні з ними. На це йшло багато сил і енергії. Через пів року її нарешті почали сприймати як рівну. Вона все виконувала так само, як чоловіки. Але почалося справжнє пекло — штурми, нестача зброї. Романтика зникла. Залишилася сувора реальність.
— Останні пів року від утоми й апатії я почала давати задню. Тепер більше працювала як психолог, вела документацію, хоча за потреби завжди була з хлопцями. У певні моменти мене кликали до штабу або в кадри — там психолог на вагу золота, — але я постійно відмовлялася, хотіла залишатися зі своєю ротою. Коли їхали на Курщину, командир дав завдання. Я швидко його виконала і поїхала наздоганяти своїх, бо як же ж: моя рота там, а я тут?
Це був 2024 рік. Оля вирішує, попри страх, разом із медиками їхати на Курщину. З нею вірний собака, якого прихистила на початку війни.
— Перші два тижні ми почувались як герої. Хлопці набрали багато полонених. А потім почалося пекло. І коли ми вийшли, для мене це стало останньою краплею. Я вже робила все можливе й неможливе, щоб виїхати звідтіля. З моєї роти майже нікого не залишилося, а на війні, зрозуміло, побратим побратима тримає, а не командування. Якби тепер була моя рота, таке командування, як на початку війни, то без питань повернулася б служити.
— Що найважливіше в підготовці воїна: військові навички, вміння поводитися зі зброєю, діяти в різних ситуаціях чи психологічна стійкість?
— Важливо все, але психологічна готовність таки переважає. На війні все залежить від твоєї налаштованості, мотивації, як ти цінуєш життя. Навіть любов до життя тримає до останнього, бо тоді хочеться вижити попри все. Ти любиш рідних і хочеш повернутися до них. Мене з Курщини вивозили з контузією, але я трималася до кінця. Боролася, бо хотіла жити. Так само поводилися побратими. Ніхто з них не падав духом. Навіть ті хлопці, що на передових позиціях потрапили в оточення спецназу, а командування не могло їх вивезти, вийшли. Тринадцятеро людей дві доби йшли лісами й тягнули на собі поранених. Двоє з них — колишні атовці. Справжні бійці. Вели за собою всю групу і таки вивели.
— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що всі чоловіки повинні воювати. Як нині мотивувати їх у ситуації, що склалася? Що робити з немотивованими, які до ЗСУ потрапляють добровільно-примусово?
— Це складне питання, зокрема для мене теж дуже складне. Нам потрібна нова армія, нове керівництво. Маю на увазі не суто президента, а загалом усю систему. Нам потрібен порядок. І те, що відбувається, — наслідок тих негараздів. Однак, попри це, кожен чоловік повинен розуміти, що захищати свою землю — його громадянський обов’язок. Для нього не може бути «не хочу» чи «я народжений не для війни». Як на мене, дієва пасивно-агресивна мотивація «нікого це не мине». Навіть якщо зараз і буде якесь перемир’я, то ненадовго. І дай Боже нам використати його для посилення, адже війна повернеться. Також важливо знати, що є бригади з різним рівнем порядку, адекватним і неадекватним командуванням. І доки тебе не забрало ТЦК, ти маєш вибір знайти собі місце там, де зможеш бути корисним, реалізувати себе. Також у нас, на відміну від ворогів, погано працює ІПСО. Треба в медіа більше розповідати про службу у війську. Як знаємо, у 2025 році путін на пропаганду кинув три мільярди, аби в нас поширювати зраду. Якби я мала вплив, то багато ресурсу віддала б на медійну сторону. Зараз недостатньо мотивувати людину тим, що вона повинна захищати свій дім. Треба робити щось більше. Також підтримую економічне блокування ухилянтів. Вважаю, що ветерани повинні їх заохочували. На мою думку, державного стимулювання мільярдами на сьогодні замало.
— Чи впливає на мотивацію те, що для військових не передбачена демобілізація?
— Однозначно. Було б добре, якби від початку прописали: рік на війні і, скажімо, три місяці на відновлення. Відпочилі воюють зовсім інакше. Тоді сформувався б кістяк, який би завдяки ротаціям зберігся. Було б більше людей, які ведуть за собою інших. Якби зберегли добровольців, наша армія була б цілком іншою. Але цей момент втрачено. От якби ті, хто має вплив на мобілізацію, відчули те, що відчуваємо ми на фронті…
Чотири роки на передовій — це не воїн ресурсу, не воїн, який переможе. Це повністю морально й психологічно знищена людина. Поодинокі ще щось хочуть, інші ж воюють за інерцією, бо вже втомлені й виснажені. Їх тримають побратими, яких треба змінювати на позиції. Не можуть їх кинути. Ще дехто з військових мислить — «хто, як не ми?» По собі знаю, що таке виснаження, коли нічого не хочеться. Рік минув, відколи я повернулася. І лише щойно починаю жити.
