У родині Ольшанських-Стасенків ніколи не заощаджували на витратах, пов’язаних із придбанням книжок. Ці мовчазні співрозмовники тісно тулилися палітурками на високих — під саму стелю — чотириметрових стелажах, що займали весь вільний простір їхньої квартири. І так само ніколи не пропускали повз увагу культурних імпрез, які відбувались у місті. Відвідували мистецькі заходи неодмінно всією родиною — якщо не щотижня, то бодай раз на два тижні. Були ревними завсідниками творчих зібрань, які формували їхній світогляд. І недарма. Добірне зерно зі сховища Ольшанських-Стасенків не впало на камінь, а в благодатному ґрунті «ойкумени Ірини Ольшанської» проросло новим урожаєм.
Корені Володимира Стасенка походять з цього роду. Ірина Ольшанська — бабуся Володимира — була хранителькою національної спадщини українців, збирала автентичні вишивки по всій Україні. Саме її колекція пізніше надихнула Володимира на створення власної приватної збірки нових зразків давньої вишиваної сорочки. Від дідуся Володимира він успадкував ім’я та пасіонарність, а від роду — код української ідентичності. Далі, приймаючи дух українства, Володимир Стасенко творив себе сам. Нині він заслужений діяч мистецтв, кандидат наук, професор Національного університету «Львівська політехніка та Львівської академії мистецтв, експерт НАЗЯВО, розробник державних стандартів, автор багатьох монографій, співорганізатор конференцій, пленерів, куратор мистецьких проєктів, член журі міжнародних конкурсів, художник, дизайнер, мистецтвознавець, і цей перелік далеко не вичерпний.
Отож сьогодні за кавою з Володимиром Стасенком говоримо про філософію мистецтва, його суспільне значення, про сенси, заховані за фіранкою очевидності, і про мистецтво серед руїн у часі війни…
— Володимире Васильовичу, уперше тема війни прозвучала у ваших ілюстраціях до книжки «In principio erat Verbum. Україна. Поезія війни». Поєднуючи мистецтво і літературу, у такий спосіб ви спонукали читачів до глибинного осмислення війни чи намагалися закласти у форму художнього вираження додаткові сенси?
— Віршована збірка «In principio erat Verbum. Україна. Поезія війни» — це голоси, що народились у вирі сучасної історії. Автори в такий спосіб намагались осмислити досвід війни, біль втрат і силу незламності. Ця поезія є свідченням болю та надії, документом часу й водночас інтимним зверненням до читача. Книжка відкриває простір для діалогу про ціну свободи, силу пам’яті та людську гідність. Вона є духовним щоденником народу, який бореться за право бути собою, і спробою зафіксувати пульс країни у слові, щоб майбутні покоління могли відчути, як звучала правда цього часу, озвучена голосами тих, хто переживає війну щодня. Її не можна читати з байдужістю, позаяк такі «вибухи» словом торкаються найтонших струн душі й залишають відбиток у серці.
Особливість антології «In principio erat Verbum. Україна. Поезія війни» — ремарки після кожного вірша, що перетворює книжку на «часопис війни». Візуальний місток між текстом і читачем, прокладений через ілюстрацію книжки портретами авторів, додає естетичної глибини, водночас не відвертає уваги від головного — слів, які народилися в конкретному місці й моменті. Цікавим є те, що поєднання мистецтва і літератури працює на двох рівнях: емоційному — портрети допомагають відчути присутність автора, його історію, та дидактичному — тексти з ремарками формують моральне й духовне виховання, бо читач бачить не абстрактну поезію, а живий досвід очевидців.
Моя дизайнерська робота була спрямована на те, щоб надати книжці цілісності й естетичної завершеності. Це важливо, адже форма підсилює зміст, а грамотне оформлення допомагає читачеві сприймати тексти не як хаотичний набір віршів, а як продуману антологію, що має внутрішню логіку й ритм. Мені здається, що саме ця «невидима» деталь — час і місце публікації — робить антологію унікальною. Вона перетворює поезію на літопис, де кожен рядок закорінений у конкретну реальність. Це вже не просто мистецтво, а культурна пам’ять. Така книжка сприймається не як художній твір, а радше як історичний документ.
— Чи складно було працювати над проєктом?
— Чи важко давався мені цей проєкт? Так, робота над виданням була справді складною. Найбільший виклик — виробити єдиний стиль подання поезії, адже візуальна структура віршованих рядків у різних авторів значно різнилася. Додаткову складність створювала білінгва: тексти розміщувалися паралельно українською та французькою мовами. У французькій слова зазвичай довші, тому переклад не дає співмірності рядків. Універсально передбачити цю різницю було непросто. Мені вдалося знайти рішення завдяки ілюстраціям — портретам авторів і біографічним довідкам. Вони компенсували «пробіли» й несиметричність паралельного тексту, створюючи цілісну композицію. Образи та ілюстрації підсилювали звучання поезії, водночас не відвертали увагу від головного — слова. Домінантою цього видання залишається саме текст. Візуальний ряд лише вторує йому, допомагаючи читачеві глибше відчути ритм і сенс поезії, проте не перебирає на себе головної ролі.
— Як довго тривала робота над проєктом?
— Проєкт був волонтерський. Його концепцію розробив упорядник антології — підполковник ЗСУ Володимир Тимчук. Саме він придумав ідею, системно збирав перші поетичні твори, які з’явилися з початком повномасштабного вторгнення, та укладав їх в антологію. Він же розшукував авторів, щоб отримати дозвіл на публікацію їхніх творів. Паралельно перекладачі працювали над текстом, адже збірку планували видати двома мовами — українською та французькою. Моє завдання полягало в дизайні книжки. Перше видання антології вмістило кілька сотень поезій. Звісно, не всі ілюстрації належали мені — до першого видання я виконав лише близько тридцяти портретів. Для однієї людини це був надто великий обсяг роботи за короткий час.
Перші ілюстрації до антології воєнної поезії були зроблені у квітні 2022 року, а вже у травні того ж таки року книжку представляли в Парижі. Проте робота над нею тривала й далі. До перекладів долучилися студенти, а наступні редакції доповнювали новими поезіями. Вдосконалили структуру «першодруку» та усунули художні недосконалості, адже на початковому етапі головним був зміст — світ мав побачити справжнє «обличчя війни» тут і зараз. Тому деякі ілюстрації та переклади першої редакції залишалися недовершеними. Однак, після викінчення волонтерської частини проєкту, вирішили подати у книжці художні роботи всіх учасників — незалежно від рівня виконання. Тоді у мене як дизайнера постало інше питання: а як звести все в єдиний ансамбль? Це потребувало часу. У 2024 році доповнена й удосконалена антологія побачила світ утретє.
— Як ви співпрацювали з авторами віршованих творів, зважаючи на їхнє широке географічне походження?
— Я не мав можливості зустрічатися з авторами особисто, адже вони походили з різних куточків України. Для роботи отримував їхні фотографії й створював портрети не з натури, а саме за фотозображеннями. Це вимагало особливої уважності: потрібно було передати не лише зовнішність, а й характер, внутрішній світ поета, який відчувається навіть через фото. Отож географічна відстань не стала перешкодою для творчої співпраці, навпаки — вона надала моїй роботі особливого виклику та глибини.
— У чому сила таких проєктів?
— Вони не зупиняються в часі — вони живуть, розвиваються, набувають нових форм. На них є попит. На різних етапах до них долучаються інші учасники зі своїми ідеями, і проєкти трансформуються, народжуючи нові ініціативи. Прикладом є цей проєкт, про який ми говоримо. Книжка вийшла у трьох редакціях, її представляли на книжкових ярмарках у Парижі та Франкфурті. Зараз готують переклад антології англійською, німецькою та іспанською мовами. Але проєкт не обмежився лише книжкою — він виріс у велику культурну платформу, з якої українці заявили про себе світові як нація з глибокою історією.
У 2022 році, долучившись до міжнародної ініціативи культурної дипломатії «Підтримай Україну. Лихоліття війни», я створив цикл із 12 полотен «Людина. Ідентифікація війною». Спираючись на українські традиції — рушники, плащаниці, символіку нашої культури — я прагнув у мистецькій формі показати світові, ким ми є. Україна — це не лише країна, яка захищає свої території. Це країна з власною ідентичністю, культурою і голосом, який звучить гучно й переконливо. Полотна презентували в Римі, Відні, Мадриді, Кошицях, Будапешті та Мурсії. Невдовзі з’явився фільм про цей проєкт.
Згодом графічні композиції були адаптовані для мультимедійного проєкту і стали частиною надзвичайно ефектної концертної програми сестер Тельнюк «УКРАЇНА стоїть! УКРАЇНА бореться! УКРАЇНА молиться!», створеної навколо текстів Блаженнішого Святослава — глави Української греко-католицької церкви. Під час мистецького дійства слова, музика та візуальні символи злилися в єдине ціле. Візуальний ряд, який глядачі споглядали на сцені, став наступним етапом проєкту «Людина: Ідентифікація війною». У цьому контексті він набув більшої сили: присутні в залі бачили не просто сцену — вони бачили Україну, яка стоїть, бореться й молиться, і відчували, що це стосується кожного. Графічні образи стали візуальним доповненням проповідей Блаженнішого Святослава, виголошених у перший рік після повномасштабного вторгнення, підсилювались авторськими піснями сестер Тельнюк на слова Тараса Шевченка, Богдана-Ігоря Антонича, Василя Стуса, Кароля Войтили (Папи Івана Павла II). Цілком свідомо можна стверджувати, що саме в такі моменти мистецтво перетворюється на справжню і сучасну зброю духу.
— Друковане видання з партитурами творів ректора Національної академії керівних кадрів культури і мистецтвВалерія Марченка теж із рук вашого мистецтва?
— Ми часто співпрацюємо у сфері культурних проєктів. Свого часу Валерій Марченко звернувся до мене з проханням оформити дизайн книжки з партитурами його творів, і я охоче відгукнувся на цей запит. У нових композиціях композитор не оминув теми війни. Два роки тому в межах проєкту «Ідентифікація війною» відбулася презентація його музичної сюїти «Українські настрої» та видання з партитурами. Згодом, готуючи відео для іншого культурного проєкту, я з дозволу Валерія Марченка використав один із його творів як музичний супровід. У певні моменти наші шляхи йдуть поруч, і тоді виникає справжня синергія.
— Володимире Васильовичу, ви позиціонуєте себе не просто як художник, а як автор мистецьких досліджень, що поєднують візуальне мистецтво з інтелектуальним аналізом. Як виник уже згадуваний проєкт «Людина. Ідентифікація війною»?
— Якби не війна, я не створював би такого проєкту. Малював би ілюстрації до дитячих книжок, писав би картини про любов. Тема любові в широкому сенсі для мене надзвичайно важлива — вона моє справжнє, те, що мене хвилює й надихає. Але є моменти, коли мусиш робити якісь речі, бо так вимагає час. Саме війна змусила мене звернутися до теми ідентичності та пошуку людини в умовах випробувань. Зараз мені хотілося б більше малювати, але часу на це майже нема. Малювання потребує внутрішнього спокою, системності, навіть своєрідної медитації. А коли маєш лише п’ятнадцять хвилин між справами, неможливо розкластися, зосередитися й віддатися процесу. Системність — це те, чого не вистачає, і водночас те, що ускладнює наше життя.
Нині моя основна робота — педагогічна діяльність. Усе інше начебто на добровільних засадах, але цих «добровільних засад» чомусь дуже багато. Вони забирають сили, проте саме вони й формують культурний простір, у якому ми живемо. Тому проєкт «Людина. Ідентифікація війною» для мене не просто мистецький акт, а спроба осмислити сучасність і зрозуміти, як війна змінює людину, її внутрішній світ та здатність любити.
— Як у процесі реалізації проєкту народжувались образи і створювалися символи?
— Традиційна й відома нам усім зі стародруків тектоніка та художня мова давнього друкарства є важливою складовою моїх наукових зацікавлень, тому пластика та стилізація зображень була органічною і не становила труднощів. За основу для створення графічних образів, стилізованих під гравюру XVI–XVII століть, я взяв фотографії воєнних подій — як документ, що фіксує реальність. Моєю метою було перетворити їх на образи, які нагадують ренесансну графіку. Це не буквальний «історизм», а радше дух барокового мистецтва — часу, коли друкарство лише зароджувалося, доби визвольних змагань, Хмельницького й Мазепи, де простежуються виразні паралелі з нашою сучасністю. Водночас виникла ідея новітньої плащаниці. Я звернувся до першого сакрального «документа» — Туринської плащаниці, хустки Вероніки, відбитку на ній лику Христа. Це стало своєрідним мостом між документальністю і символікою.
У своїй роботі я мислив також як дизайнер: не знаючи, де саме будуть експонуватися твори, створив їх у формі хоругв, які можна розгорнути будь-де — на площі, у храмі чи просто серед людей. Я уявляв, як група з п’ятнадцяти осіб виходить на площу Святого Петра, тримаючи ці хоругви, і мистецтво стає живим, рухомим, присутнім у просторі. Головна ідея полягала в тому, щоб поєднати документальність сучасних подій з історичною стилізацією, надати їм сакрального звучання й водночас зробити твори мобільними, готовими до експонування у будь-якому просторі. Так тканина перетворювалася на плащаницю, на хоругву, на потужний комунікативний хід, за допомогою якого можна було ефективно спілкуватися зі світом.
— Звідки розпочався «хід з хоругвами»?
— Спершу роботи з’являлись у музеях, зокрема в Національному музеї у Львові, згодом — у сакральних просторах: соборах, храмах, а також у бібліотеках, школах, торговельних центрах, навіть просто на вулиці. Вони були присутні й в академічному середовищі — у Львівській політехніці, біля входу до Актової зали, експонувалися в Українському католицькому університеті та Національній академії мистецтв у Києві. Мандрували від камерних залів до великих сцен. Проєкт вийшов далеко за межі традиційної експозиції. Це підкреслює, що мистецтво не має меж, може жити скрізь і адаптуватися до різних контекстів. Згодом проєкт набув мультимедійного виміру: роботи перетворилися на цифрові документи, анімації, стали частиною презентацій книжок. У Парижі, наприклад, ці полотна демонстрували під час читання текстів. В Оперному театрі вони поєдналися зі співом, симфонічним оркестром, капелою «Трембіта», створюючи синтез музики, слова й образу.
— У дизайні суперобкладинки збірки воєнної поезії «In principio erat Verbum. Україна. Поезія війни» елементи українського орнаменту, рушників, символіки «дерева життя», біло-червоно-чорний кольори теж присутні. Яке смислове навантаження вкладаєте в ці символи?
— Орнамент вишивки — це частина глобальної України, відображення нашого способу мислення, яке доволі орнаментоване. Ми мислимо міфами, образами, орнаментами, ритмічними структурами. Розглядаємо світ крізь казку й образ, бачимо його декоративним і водночас — сакральним. Біло-чорно-червоні кольори стали основою моєї концепції. Триєдність цих кольорів має культурний сенс, поєднує традицію і сучасність, сакральне і публічне, статичне і рухоме. Саме тому ці роботи дуже органічно вплітаються в різні простори та формати. Вони живуть і розвиваються, поповнюються новими елементами, зберігаючи свою основу.
— До речі, про кольори. Серед ваших мистецьких витворів є як монохромні роботи, так і багатобарвні. Мовою якого кольору найчастіше «озвучуєте» свої роботи?
— Різнобарв’ям. Я за кольорове мистецтво. Я не просто використовую барви в живописі — я приміряю їх у побуті, у способі одягатися, у створенні навколо себе кольорового простору. У моєму розумінні колір не тільки декоративна деталь, а й спосіб підсилити відчуття життя, зробити його яскравішим і багатограннішим. Фіолетовий, зелений, червоний — кожен із них має своє культурне й емоційне навантаження. Давніше фіолетовий вважали жалобним, але він може бути також загадковим, містичним, навіть урочистим. Зелений — несе спокій, злиття з природою, однак поруч із фіолетовим створює відчуття таємничості. Червоний палає енергією й силою, але може кричати і про біль, і про пристрасть. Печаль не обов’язково має бути чорною — вона може проявитися в будь-якій барві. Символи кольору не в самому кольорі, а в його поєднанні. Фіолетовий із жовтим виражає нестабільність, напруження. Фіолетовий з оранжевим — контраст, протилежність, а із зеленим — містику. Це не просто палітра, а мова, якою можна висловити емоції, думки, внутрішні стани, кинути виклик традиції стриманості, що залишилася від радянських часів, коли люди вдягались у «сіренькі костюмчики» й боялися вирізнятися. Колір — це свобода, спосіб показати, що життя не обмежується чорним і сірим. Я обираю свободу — ношу червоні, зелені, помаранчеві штани, кольорові сорочки й піджаки, і це для мене так само природно, як малювати яскраві полотна. Різнобарвність формує атмосферу, впливає на настрій і дає відчуття повноти життя.
— Яким поєднанням кольорів ви могли б описати себе в живописі?
— Я максимально кольоровий! Люди смакують життя не тільки коли переживають радісні емоції чи захоплення, а й через сум і страх, гнів і здивування. Саме в цій різноманітності почуттів приховані сенси, які наповнюють життя, роблять його насиченим і осмисленим. Коли я працюю над картиною, то не думаю про те, щоб «намалювати» радість чи смуток. Мій задум складніший: живописні роботи приховують у собі більше, ніж очевидність. Я прихильник того, що мазок не має бути прямою відповіддю, а лише натяком, колір не емоцією, а її відгомоном. Мені притаманний асоціативний спосіб мислення і творення, тому ближчою є дія не ударом, а дотиком, не симетрією, а асиметрією. Справжня розмова художника з глядачем має відбуватись опосередкованим шляхом — він залишає глибший слід, ніж будь-яка видимість. Ефект народжується тоді, коли глядач сам доходить до сенсу, коли картина не кричить, а тихо розповідає. І тоді кожен, хто зупиниться перед нею, відчує щось своє. Лише мистецький твір, народжений як діалог, здатний надихнути глядача на роздуми й відкрити нові сенси.
— Одним із напрямів вашої творчості є графіка і дизайн. Хто є вашими замовниками?
— Ними були різні видавництва, нині я багато співпрацюю з «Астролябією». Крім того, виконую чимало волонтерських проєктів. Оскільки мій часовий ресурс обмежений, не хочу витрачати його на випадкові замовлення.
— Чи часто кажете «ні»?
— Іноді змушений відмовлятися від частини робіт, адже не завжди вдається вкластись у визначені часові межі. Зрештою, важливо пам’ятати й про відпочинок — час від часу потрібно відновлювати сили, щоб залишатися продуктивним і натхненним. Коли мене запитають, скільки картин здатний створити за певний час, я не знайду відповіді. Бо одну картину можна малювати п’ять років, іншу за три дні завершити.
Нині ми схильні переводити все у статистику, навіть творчість і науку. Такий підхід часто спрощує й знецінює процес. І коли мені кажуть, що маю написати п’ять статей із кожної навчальної дисципліни, то сприймаю це як імітацію наукової роботи. Безперечно, рейтингування й оцінювання мають значення, адже вони допомагають структурувати діяльність. Але у творчості це надзвичайно складно: картина картині не рівня, так само як і виставка виставці. Кожен твір має власну історію, ритм і глибину, які не можна виміряти кількістю чи формальними показниками.
— Мистецтво живе не лише завдяки творцеві, а й завдяки глядачеві. Та все ж постає запитання: чия думка в оцінюванні мистецтва вирішальна?
— Без глядача нема митця, але що оцінював би глядач без митця? Якщо ж говорити про вагу ролей, то саме глядач визначає долю твору: чи він буде жити далі, чи залишиться лише особистим творчим виверженням автора. І це питання не професійності, а зацікавленості. Кожне прочитання мистецького твору іншою людиною різниться залежно від життєвого досвіду, настрою, навіть від часу його сприйняття. Так само книжку можна перечитувати знову й знову — і щоразу вона відкриватиме нові сенси. І музика може в різні періоди звучати по-іншому, бо ми самі змінюємося, і кожен момент нашого життя надає мистецтву нових відтінків.
— Поширена думка, що мистецький твір після свого «народження» починає жити власним життям у свідомості кожного окремого споглядача і більше не належить авторові. Чи можна з цим погодитися?
— Митець закладає ідею, провокує емоцію, вибудовує форму. Без нього не існувало б самого об’єкта мистецтва. Він визначає початковий контекст і наповнює внутрішнім змістом, але не здатен повністю контролювати, як його сприйматимуть. Глядач через власне світосприйняття, інтерпретацію, чутливість, досвід і культурне тло оживляє твір та наділяє його новими значеннями. Адже мистецтво живе лише тоді, коли хтось його бачить, відчуває й осмислює. У різних культурних і часових контекстах глядач може відкривати у творі сенси, яких автор навіть не передбачав. Тож митець і глядач — це два боки однієї медалі. Твір безперечно належить художникові, бо він його створив і вклав у нього власний світогляд. Водночас глядач, пропускаючи мистецтво крізь себе, свої емоції та досвід, робить його спільним простором для діалогу, де зустрічаються авторська інтенція й індивідуальне сприйняття.
— Володимире Васильовичу, ваша діяльність багатогранна: ви пройшли шлях від живопису й графіки до наукових досліджень та освітніх реформ. Що для вас означає бути митцем і науковцем одночасно?
— Так, творчість і наука якось ненав’язливо прийшли у моє життя і впродовж тривалого часу присутні у моїй науково-творчій діяльності. Митець несе в собі світ образів, емоцій та інтуїції і, пропускаючи їх крізь себе, ділиться ними з іншими. А науковець живе у світі фактів, логіки, доказів. І тоді як перший працює з невидимим та прагне виразити свій внутрішній світ, створюючи нову реальність через мистецтво, другий намагається зрозуміти вже ту, що існує, шукаючи істину через системність, доказовість і критичне мислення. І саме в поєднанні цих двох світів — інтуїтивного й раціонального — народжується гармонія, яка надихає мене рухатися далі. Я б сказав, що митець і науковець — це дві сторони людської допитливості: одна прагне відчути й показати, інша — зрозуміти й довести.
— Як вам вдається «вживатися» в цих двох іпостасях?
— Це непросто, особливо коли ти не вписуєшся в часові межі й доводиться розставляти пріоритети. Наука вимагає дисципліни і точності, а мистецтво — свободи й експерименту. Проте така сумісність дає надзвичайно плідні результати — відкриває нові горизонти і для науки, і для мистецтва. Поєднання цих ролей дає мені змогу з’єднувати два протилежні світи: мислити аналітично й водночас не втрачати здатності до творчого розвитку. Зрештою наукові ідеї стають більш живими й доступними, а мистецькі твори — глибшими, адже мають міцне підґрунтя у знанні. Як зазначають сучасні дослідники, справжнє новаторство народжується саме на перетині науки й мистецтва.
— Розкажіть більше про свої наукові здобутки.
— Однією з моїх перших наукових праць стала монографія «Початки українського друкарства», написана у співпраці з нині покійними Якимом Запаском — почесним академіком Академії мистецтв України, одним із засновників Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, — та Орестом Мацюком, професором, заслуженим працівником культури України. У монографії досліджено корені друкарства на українських землях, зокрема період до і після діяльності Івана Федоровича, а також висвітлено проблемні аспекти становлення кириличного друкарства. Праця поєднує історичний аналіз, архівні матеріали та наукові дискусії. Вона не лише систематизує факти, а й порушує питання спірних моментів у розвитку друкарства, що відкриває простір для подальших досліджень. На основі своєї кандидатської дисертації я написав монографію «Христос і Богородиця в дереворізах кириличних книг Галичини XVII століття». Основну увагу в дослідженні я присвятив аналізу трансформації канонічних образів, що відбувались у книжковій графіці під впливом барокової естетики.
Ще одним моїм науковим доробком є видання з книгознавства «Спадкоємці першодрукаря. Словник митців випускників та викладачів кафедри графіки Української академії друкарства». Маю сказати, що та книга, що побачила світ, є лише довідниковою частиною більшої фундаментальної праці. Монографічна — залишилася невиданою. Видання охоплює історію освіти у сфері графіки від 1917 року, а також демонструє етапи розвитку кафедри від 30-х років ХХ століття до початку 2000-х.
Крім того, уже довгий час працюю над темою інклюзії й універсального дизайну. Маю п’ять патентів на винаходи, які ми зареєстрували разом із колегами — ці винаходи допомагають навчати людей із порушеннями зору та незрячих. Основна сфера моїх інтересів — як зробити візуальну інформацію зрозумілою й доступною для цієї аудиторії. Але мій досвід може бути корисним і ширше: наприклад, для соціальної інтеграції людей з аутизмом чи порушеннями мовлення. Свого часу написав монографію з цієї тематики. Перший її зразок був підготовлений сім років тому, але з певних причин наразі наукова розвідка не побачила світ. Над кожною з її частин незалежно працювало кілька авторів. Згодом її доповнювали. Минуло ще три роки, і я кажу: давайте врешті-решт завершувати і видавати працю. Однак…
— Що заважає процесу?
— Часові обмеження. Оскільки робота комплексна, завжди хтось не вписується в планований часовий відтинок і гальмує процес. Свого часу книжка була підготовлена максимально добре, але за три роки з’явилися нові матеріали, тож деякі моменти потребують корекції, доповнення. Усе, що не зроблено вчасно, швидко застаріває й потребує доопрацювання. Проте у творчості часто присутній такий собі мистецький хаос.
— Над чим працюєте зараз?
— Завершую роботу над етнографічним дослідженням «Ойкумена Ірини Ольшанської». Це об’ємна книга зі складною структурою, версткою, що містить понад 300 ілюстрацій, які раніше ніде не публікувалися. У виданні подано цікаві історичні відомості, пов’язані з відомими постатями: митрополитом Андреєм Шептицьким, Степаном Бандерою, українським політичним і військовим діячем Романом Шухевичем та іншими учасниками визвольного руху. Книга перебуває на фінальному етапі підготовки до друку.
— Ви працюєте в кількох творчих напрямах. Як відрізняється ваш підхід до живопису від роботи в дизайні?
— Коли я працюю зі студентами, завжди наголошую: графічний дизайн — це не лише мистецтво, а й функція та психологія. Ми маємо справу з чужим сприйняттям, з мозком іншої людини, і саме тому важливо навчити майбутніх дизайнерів працювати із засобами масової інформації, розуміти різні типи аудиторії. Моя власна практика складається з двох частин. Перша — інтуїтивна, як у митця. Це живопис, де я дозволяю собі свободу, де відпускаю себе і працюю без чітких меж. Друга — інтелектуальна, властива дизайну. Тут усе визначено: якщо робота має бути кольорова — вона буде кольорова, якщо чорно-біла — то саме так. Є вимоги до шрифтів, до структури, і їх потрібно дотримуватися.
Пригадую один складний проєкт — серійне кишенькове видання. Зовні воно здавалося мінімалістичним, ніби нічого особливого, але насправді це був дуже складний дизайн. У книжці треба було передбачити можливість якісної та ефектної верстки максимально різних типів літератури: прози, поезії, наукових текстів з формулами тощо. Кожен жанр потребував іншого підходу, іншої верстки. Завдання було зробити універсальний формат, який залишався б зручним для читача. Саме такий дизайн — добротний, але невидимий — і є справжнім викликом. Але бувають проєкти, які вимагають іншого підходу, іншої естетики. Наприклад, коли я працював над оформленням видання «Володар перснів», там потрібні були орнамент, колір, декоративність. Дизайн завжди балансує між інтуїцією й інтелектом, між видимим і непомітним. І саме ця різноманітність робить його живим, складним і захопливим.
— Мистецькі роботи можна годинами споглядати — а чи можна їх читати?
— Художник, створюючи мистецький твір, вкладає в нього свої знання, уяву, світогляд. У кожній окремій роботі звучить його спосіб мислення, адже через мистецтво він відображає свій внутрішній світ. Але чи буде вона зрозумілою і чи знайде свого прихильника, залежить не лише від майстерності автора, а й від сприйняття її глядачем. Картина може бути надзвичайно високого рівня, проте людина, яка не готова до її «прочитання», пройде повз. А інша, можливо, навіть простіша, буде успішною саме тому, що знайшла свого пошановувача. У цьому й полягає баланс: успіх мистецтва вимірюється не лише рівнем виконання, а й здатністю знайти свого цінувальника.
— Якими мірками ви оцінюєте творчі успіхи?
— Кожен митець сподівається, що його робота буде побачена, що дійде до того, хто зуміє її прочитати. Бо один сприймає картину через кольоровий лад, другий через сюжетну історію, яку вона розповідає, третій — через емоційний стан, відчуваючи атмосферу і настрій, що виходить від полотна. А є ті, що розпізнають її через символічний ряд, шукаючи приховані знаки, які заклав автор у композицію. Фактично кожен відкриває власний «канал» сприйняття. І саме ця багатогранність робить мистецтво живим — воно не існує лише в намірах автора, а щоразу народжується заново в очах того, хто його споглядає.
Перед повномасштабним вторгненням я був дотичний до одного великого проєкту — ілюстрував дитячу книжку. У ній за звичними простими образами закладено безліч зачіпок, смислів і прихованих ниточок для тих, хто захоче зануритися глибше. Це щось подібне до квесту, де кожна деталь має значення. Вважаю, що в мистецтві важливо робити те, що можеш зробити тільки ти і зробити якнайкраще. Я живу в цій формулі й дозволяю глядачеві самому вирішувати, як сприймати мої роботи. У світі понад 8,5 мільярда людей, і чи виставку відвідає сто осіб, чи тисяча — похибка не є суттєвою. Важливіше те, який вплив справить подія: мільйон глядачів може залишитися байдужим, а десять людей — змінити своє життя.
— Співпраця «викладач — студент» — якою ви її бачите?
— Я приходжу до студентів із максимальною чесністю та відданістю, але не кожен готовий у потрібний момент щось засвоїти. Один може бути розумний, але мати інші пріоритети; другий — слабший, проте уважний, і саме він сприйме важливу річ. Моє завдання — віддавати себе кожному, незалежно від того, хто переді мною. Це питання професійності й відповідальності.
Апелюючи до студентів я не раз повторюю: коли людина забажає придбати, наприклад, хліб, її не цікавлять особисті проблеми пекаря — вона хоче отримати якісний продукт. І майстер своєї справи має забезпечити його створення. Робота має бути виконана належним чином, незалежно від обставин. Зовнішній вигляд, манера спілкування — речі другорядні, основне — якість і відповідальність. У сфері освіти це означає, що студент мусить відвідувати заняття, адже без цього неможливо досягти результату, а викладач і система своєю чергою забезпечити високий рівень професійної планки.
Працюючи у вищій школі та беручи участь у написанні державних стандартів, я не завжди погоджуюся з наявними трендами. Проте переконаний: планка професійності має залишатися високою, її не можна опускати. Так, війна та сучасні виклики впливають на нас, але ми зобов’язані втримати рівень. Студентів, які не тягнуть у навчанні, доцільно відраховувати, і це є явищем нормальним, але це не означає відмову в підтримці чи втрату прихильності до них. Вік живи — вік учись. Я й сам не перестаю вчитися: намагаюся стежити за професійними новинками, а також студіюю іноземні мови: практикую англійську, німецьку, польську і навіть китайську. Хоча моя мовна практика здебільшого виявляється у читанні та письмі, а не в усному мовленні. Я добре розумію тексти, читаю професійну літературу, але розмовний бар’єр усе ще є. Для вільного спілкування потрібне занурення в середовище.
— Що, на вашу думку, важливіше у викладанні — вимогливість до знань чи формування мислення?
— Знання, безперечно, потрібні. Вони лежать у підручниках, довідниках, у безмежному просторі інтернету. Їх можна швидко знайти, часто вони подані стисло й чітко, але самі по собі не є абсолютними. Світ змінюється, і те, що сьогодні здається правильним, завтра може потребувати уточнення. Саме тому головним у навчанні є не накопичення фактів, а вироблення способу мислення, який стане ключем до розгадки, як діяти в умовах невизначеності. Життя нерідко ставить нас перед вибором, де готових відповідей нема. Знання можуть підказати, що перейти рів можна за допомогою дощечки, але якщо канава виявиться ширшою, цього буде замало. Тут уже потрібна здатність мислити, шукати варіанти, комбінувати і виявляти винахідливість. У дизайні дуже важливо сформувати спосіб мислення, а вже потім наповнювати його знаннями. Вимогливість до знань матиме сенс лише тоді, коли вона підтримуватиме розвиток мислення, а не замінюватиме його.
— Які виклики нині простежуються у впровадженні нових державних стандартів мистецької освіти?
— Сьогоднішні виклики суспільства болючі й багатошарові. Питання професійності та репутації стають не менш важливими, ніж технологічні прориви, бо це не просто імідж, а відображення професійної доброчесності, яка формує довіру. Якраз довіра і є фундаментом будь-якої спільноти.
Нині стикаємося з багатьма викликами, на які наразі не знаходимо відповідей. Штучний інтелект — один із нових і найменш прогнозованих. Він уже змінює наше життя, але водночас може вийти з-під контролю, якщо ставитимемося до нього безвідповідально. Це як стихія, яку неможливо заперечити чи зупинити, але можна навчитися співіснувати з нею, використовуючи її силу на благо. Тут постає питання особистої та колективної відповідальності. Якщо ми будемо бачити в ІТ-технологіях лише інструмент, а не заміну людському розуму, тоді вони працюватимуть на розвиток, а не на руйнування.
Мистецтво ж — це інший вимір впливу. Воно не просто відображає реальність, а формує її. Картина, музика чи література можуть змінити спосіб мислення, пробудити емпатію, змусити замислитися над своїми діями. Але сила мистецтва залежить від того, як ми його сприймаємо. Якщо ми готові слухати й бачити, воно стає каталізатором змін. Якщо ж ігноруємо — лишається лише красивим тлом.
— Чи є у вас відчуття, що мистецтво може змінювати суспільство і як реально це може відбуватися?
— Мистецтво більше, ніж просто відображення світу. Воно здатне змінювати людину, а через неї й суспільство. Кожна його грань впливає на наше життя по-своєму. Естетична функція розкриває красу й гармонію. Людина, яка вчиться бачити прекрасне, починає інакше ставитися до світу: уважніше до природи, добріше до інших, вимогливіше до власної культури повсякденності. Дидактична функція робить мистецтво вчителем. Картини, література, театр — це не лише емоції, а й уроки історії, моралі, досвіду, які суспільство засвоює поколіннями. Терапевтична функція лікує душу — музика допомагає пережити втрати, поезія дає сенс у темні часи, живопис повертає сили. Завдяки цьому суспільство стає стійкішим перед викликами. Соціальна функція перетворює мистецтво на простір для діалогу. Воно може бути голосом протесту, критикою влади, або ж мостом, що об’єднує людей навколо спільних ідей. І навіть невеликий художній акт здатен викликати ефект «крила метелика» — його наслідки поширюються далеко за межі сцени чи галереї. Проте системною сила мистецтва стає лише тоді, коли суспільство й еліти готові її підтримати. Політична воля, культурна стратегія, інституції — усе це перетворює мистецтво з натхнення на реальний інструмент трансформації. Історія знає приклади, коли воно ставало каталізатором революцій, рухів за права людини чи екологічних змін. Його дія не завжди миттєва, але завжди глибинна й довготривала.
— Наскільки міцним є нині зв’язок між громадянським суспільством і елітою?
— Громадянське суспільство було і залишається простором, де формується еліта. Адже суспільство — це не вся маса людей, а ті, хто вже об’єднався навколо певної ідеї чи дії. Громадянські ініціативи завжди мають своїх лідерів, які організовують, гуртують і спрямовують інших. Тому питання еліт не обмежується лише тими, хто обіймає офіційні посади; воно стосується й тих, хто здатен вести за собою громаду.
Сьогодні ми можемо говорити про процес формування української еліти. Він ще триває, але вже очевидно, що ситуація значно краща, ніж у XIX чи навіть XX столітті. Тоді ми бачили окремі постаті — поетів, письменників, науковців, які уособлювали інтелектуальну силу народу. Часто вся еліта могла зібратися в одному місці — на з’їзді чи навіть у вагоні поїзда, і це створювало відчуття її крихкості. Досить було знищити той поїзд, щоб втратити майже всю провідну верству.
Тепер Україна має значно ширший спектр еліт. Це не просто окремі постаті, а цілі спільноти, які діють у різних сферах: культурі, науці, громадських рухах, політиці. Кількість активних і впливових людей зросла настільки, що вже неможливо уявити їх усіх в одному місці. Це свідчить про зрілість суспільства і про те, що еліта перестала бути вузьким колом, а стала багатошаровою системою, яка розвивається й оновлюється. А громадянське суспільство — не лише простір для дії, а й середовище, у якому формуються нові еліти.
Сьогодні Україна має набагато ширшу й міцнішу основу для розвитку еліти, ніж будь-коли раніше. Вона формується значно ширше: у керівництві університетів, у наукових установах, у бізнесі, у культурних та освітніх закладах. Завідувач кафедри, декан, ректор, директор школи чи підприємства — усі вони є частиною тієї системи лідерства, яка поступово вибудовує суспільство. Це своєрідна мережа людей, що беруть на себе відповідальність і здатні вести інших.
Важливо відрізняти політичну еліту від еліти загалом. Політична еліта — це лише один сегмент, тоді як суспільство має безліч інших сфер, де теж формується лідерство. І саме ця багатошаровість робить сучасну Україну сильнішою, ніж у минулі століття, коли вся інтелектуальна й культурна сила могла зосередитися в кількох постатях. Проте еліта не виникає сама собою. Її основою є освіта, культура відповідальності та прагнення до саморозвитку.
Освіченість — головна риса справжнього лідера. Що вищий рівень освіти в суспільстві, то якісніша еліта формується. Але не менш важливим є бажання людини вчитися протягом усього життя, вдосконалюватися, брати на себе відповідальність і діяти самостійно. Це поєднання знань, самоосвіти й внутрішньої дисципліни створює справжню силу громадянського суспільства. Сучасна українська еліта — це вже не один «вагон поїзда» з кількома постатями, а широка мережа талановитих людей, які своїми діями й прикладом формують нову систему лідерства.
— Яким ви бачите майбутнє українського мистецтва у світовому контексті?
— Мені здається, що мистецтво вже давно перестало бути просто «копією реальності». Колись, до XIX століття, головна його функція була саме такою — намалювати портрет чи сцену максимально правдоподібно. Але потім з’явився фотоапарат, і ця роль відійшла на другий план. Тепер мистецтво працює інакше. Воно не намагається відтворити світ таким, яким він є, а створює нові світи, нові реальності. Художники більше експериментують з ідеями, емоціями, символами. Вони ставлять питання, провокують, змушують думати й відчувати.
Функції мистецтва постійно змінюються. Воно вже не лише про «правду» чи «красу», а про досвід, про інтерпретацію. Це може бути інсталяція, яка занурює тебе в інший простір, або цифровий проєкт, що поєднує технології й культуру. Українське мистецтво в цьому контексті має величезний потенціал. Воно може показати світові наші традиції, але водночас бути сучасним і експериментальним. І саме ця комбінація робить його унікальним.
Мистецтво щораз більше набуває філософського змісту. Воно перестало бути лише ремісничою категорією. Йдеться вже не про те, щоб намалювати портрет чи якусь сцену «як у житті». Але тут мене хвилює одна проблема: разом зі справжнім мистецтвом з’являється дуже багато псевдомистецтва. Так само, як і псевдофілософії. Є люди, які називають себе митцями, але створюють якісь дивні псевдооб’єкти, які важко оцінити — чи це справді мистецтво, чи просто імітація. І суспільство часто це толерує. Іноді дивишся на об’єкт і не завжди одразу можеш зрозуміти, чи він має глибину, чи це лише поверхнева гра. Постає проблема, як відрізнити справжнє від підробки, як не загубитися серед цього «шуму», як кваліфіковано відрізнити справжнє від несправжнього? Буває, що робота на вигляд як псевдоробота, а насправді в ній можуть бути глибина й серйозні знання, які непросто оцінити в моменті. А буває й навпаки — щось здається дуже серйозною розробкою, а насправді це фікція, порожнє місце.
— Хто мав би дати цьому об’єктивну оцінку?
— Час. Тільки час усе розставляє на свої місця. Ні критики, ні модні тренди не дають остаточного судження. Лише коли ми оглядаємося назад, стає зрозуміло, що було справжнім відкриттям, а що — ілюзією. Так само і з багатьма винаходами: спершу вони здавалися дивними чи непотрібними, а згодом стали визначальними для культури й науки. Історія з Теслою дуже показова. Ми знаємо його як винахідника, але ж далеко не всі його ідеї дійшли до нас. Частина просто зникла, а частина була знищена. І таких прикладів багато: винахідники створювали речі, які могли б бути корисними для суспільства, але їхні роботи або відкинули, або свідомо знищили.
Мені траплялося читати про двигуни, які працювали «невідомо на чому», про технології, що могли змінити світ, але їх просто викреслили з історії. І навіть у стародавніх цивілізаціях ми бачимо сліди знань, які зникли. Як будували піраміди? Як створювали ті величезні геогліфи Наски? Ми досі не маємо відповіді. Це все загадки, яких суспільство не зберегло.
Велика частина продуктів, які народжує людство, знищується самим людством. Ми маємо здатність до самознищення і самопоглинання. Тепер ще й комерціалізація робить свій внесок. Ми вибираємо дешевший пластик замість екологічних матеріалів, носимо синтетичні «фліски», які шкодять здоров’ю. Це зручно, вигідно, але в довгостроковій перспективі — руйнівно. Нині справжні сенси губляться серед масового виробництва і швидкого споживання.
Українське мистецтво в цьому контексті має особливу місію. Воно народжується в умовах боротьби, кризи й водночас великої сили. Тільки самодостатність і внутрішня переконливість зможе зробити його видимим у світі. Якщо українські митці збережуть цю силу, їхні роботи стануть не просто частиною глобального мистецького процесу, а його важливим голосом. Адже майбутнє мистецтва не лише за новими формами й технологіями. Це здатність говорити про сенси, які залишаються актуальними незалежно від часу. І саме тут українське мистецтво може знайти своє місце — бути не копією чужих тенденцій, а власним філософським висловлюванням, яке світ почує.
— Чи часто ви замислюєтеся над сенсом своєї праці?
— Наприклад, ми створюємо матеріал, розміщуємо його на сайті й бачимо — переглядів небагато: п’ятдесят, сто, може, п’ятсот. Звичайно, хотілося б, щоб їх було п’ятдесят тисяч. Але чи це справді проблема? Сократ, якого ми сьогодні цитуємо, не записав жодної букви власноруч. Усе, що ми знаємо про нього, прийшло через учнів, які занотували його слова значно пізніше. І все ж ці думки живуть уже понад дві тисячі років. Тож цілком можливо, що й наш текст, який сьогодні прочитає сотня людей, може вплинути на одну людину — і цього вже досить. А може, він стане цінним через сто років. А може, навпаки, зникне, як непотріб.
Наші проєкти, малюнки, вірші, думки — це зерна. Частина впаде на камінь і не проросте. Але якась одна зернина знайде благодатний ґрунт і дасть життя новому дереву. У цьому є глибока біблійна істина: ми сіємо, але не нам вирішувати, де проросте. Ми робимо те, що можемо, а далі — «нехай буде воля Твоя». Це універсальна молитва, яка нагадує нам про межі людських сил і про довіру до вищого задуму. Ліна Костенко сказала: «Єдине, що від нас іще залежить — життя прожити, як належить». І це ключ. Якщо ми маємо цілісну систему бачення світу, то неважливо, чи ми працюємо зі студентами, чи обрізаємо дерева в саду, чи пишемо державні стандарти. Усе це — частини одного цілісного життя.
Коли я потрапляю в невідомі ситуації, то повертаюся до власного досвіду, до цінностей: поваги до батьків, родини, рідної землі, до свободи волі людини. Бо кожен має право на життя і вибір. Наше завдання — жити й діяти так, щоб більше людей долучалося до системи цінностей, у якій ми виховані. Ми маємо її практикувати, демонструвати, утверджувати й передавати далі — студентам, колегам, усім, з ким спілкуємося. І тоді, навіть якщо наші слова сьогодні прочитає лише кілька десятків людей, вони все одно матимуть сенс. Бо зерно, що впаде на добрий ґрунт, проросте й дасть добрі плоди для наступних поколінь.
— Чого побажаєте студентам?
— Насамперед — перемоги. «…І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі». Це моє найщиріше побажання, і не лише тому, що саме зараз ми відзначаємо Шевченківські дні. Від початку війни я бажаю цього кожному — адже перемога є основою нашого майбутнього. А студентам побажаю ще й відповідальності — за свої вчинки, за вибір, за власну долю, будівничими якої вони є. Бо саме вони творять майбутнє країни. Тож нехай кожен день їхнього навчання стане кроком до самореалізації, професійного зростання, до того, щоб стати сильними й мудрими людьми. Бажаю їм невичерпної енергії, допитливості, сміливості мислити й діяти. Нехай роки здобуття знань не будуть змарновані, а стануть інструментом для творення нової України — вільної, справедливої, успішної. Можливо, у майбутньому нинішні студенти змінять напрям своєї професійної діяльності, однак повинні завжди залишатися людяними, совісними, високоморальними і професійно відповідальними. Інакше їхні знання можуть бути використані не на добро, а на шкоду. І нехай поруч завжди будуть ті, хто надихає, підтримує та допомагає йти вперед.
