Студенти Інституту архітектури та дизайну Національного університету «Львівська політехніка», які спеціалізуються на реконструкції й реставрації архітектурних об’єктів і охороні пам’яток архітектури, а також студенти Інституту гуманітарних та соціальних наук, що вивчають музейну справу, мали нагоду відвідати відкриту лекцію-презентацію «Реєстрове козацтво середини XVII ст.». Її провів доцент кафедри туризму географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, учасник Товариства військово-історичної реконструкції «Печерська сотня Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку війська гетьмана Богдана Хмельницького» Дмитро Каднічанський. Захід відбувся з ініціативи голови профкому працівників Львівської політехніки Романа Колодія за підтримки завідувача кафедри архітектури та реставрації професора Миколи Бевза.
Передмову до відкритої лекції Дмитра Каднічанського зробив Микола Бевз. У своїй мінілекції з максізмістом на прикладі замку Франшимон у Франції, який з XIX століття перебував у стані занепаду, Микола Валентинович продемонстрував, як романтична руїна може перетворитися на культурний осередок. Сьогодні там здійснюють консерваційні роботи, проводять фестивалі, освітні заходи та реконструкції, що повертають пам’ятку до життя.
— Тільки завдяки тому, що свого часу до процесу долучилася команда реконструкторів, замок вдалося врятувати й оживити. Це життя триває й сьогодні. Я показую вам історію цього замку в умовах реконструкції. Рух за його збереження розпочався з невеликої групи ентузіастів, які прагнули врятувати святиню. Згодом до ініціативи приєдналася громада. Відродження замку відбувалося через проведення спеціальних акцій: фестивалів, освітніх заходів за участі учнів і студентів. Архітектурна цінність замку полягає в його складній структурі оборони з октогональними бастеями, яка відображає кілька етапів розвитку фортифікаційної архітектури, — розповів завідувач кафедри.
Подібні процеси ми спостерігаємо й в Україні. Фортеця Тустань стала місцем проведення фестивалів та освітніх програм, що поєднують історію із сучасними культурними практиками.
— Науковці кафедри архітектури та реставрації у 2000 і 2009 роках спеціально досліджували поле Зборівської битви, в якій Богдан Хмельницький переміг польського короля Владислава IV і взяв його в полон. На основі спільних з американськими студентами досліджень нині там створено заповідник. І саме в цьому заповіднику, на полі колишньої битви, тепер відбуваються реконструкційні заходи. Тому якраз наші дослідження перетинаються з тими роботами, які я нині вам демонструю. Лекцію привезла моя колега з Франції, щоб показати, як рятують замки в цій країні. Їх рятують не шляхом великої війни — іноді для того, щоб зруйновані об’єкти повернути до життя, досить їх просто використовувати, — зауважив Микола Бевз.
Після короткої лекції Микола Валентинович передав слово Дмитрові Каднічанському. Дмитро Каднічанський у Товаристві військово-історичної реконструкції «Печерська сотня Опанаса Предримирського Київського реєстрового козацького полку війська гетьмана Богдана Хмельницького» чи не з першого дня. Воно засноване у 2010 році й нині об’єднує 20 козаків та трьох джур (молодих козаків) із Києва, Львова та міста Берислава Херсонської області. Нині більшість козаків Печерської сотні боронять українську землю від російських окупантів.
Члени товариства досліджують історію Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1648–1657), відтворюють озброєння, одяг, спорядження, побутові речі, а також вивчають соціальну психологію, звичаї, вірування та розваги українського населення XVII століття. Особливу увагу присвячують реконструкції реального підрозділу війська Хмельницького — Печерської сотні Київського реєстрового полку. Підрозділ був сформований з мешканців Печерського містечка, розташованого навколо монастиря, і брав активну участь у бойових діях Визвольної війни.
Дмитро Каднічанський поділився, що участь у Печерській сотні для нього хобі, яке переросло частково у професійну діяльність. Основне місце його роботи — Львівський національний університет імені Івана Франка, де він викладає дисципліни — мілітарний туризм і замковий туризм. А у студентській аудиторії Львівської політехніки Дмитро Анатолійович знайомив молодь із матеріальним світом козацтва: одягом, спорядженням, озброєнням. Він дав можливість слухачам на якісь миті занурюватись у живий світ військово-історичної реконструкції, де кожен учасник має свою легенду. Одна з таких легенд розповідає про бідного православного шляхтича з Волині, який, будучи старшим у сім’ї, змушений був піти до війська, адже невеликий спадок неможливо було поділити з молодшим братом. Так дрібний шляхтич, покозачений обставинами, опинився у Печерській сотні. Його вирізняли срібний перстень із родовим гербом, срібні ґудзики на жупані та інші елементи. Саме ця легенда і стосується нашого сьогоднішнього оповідача.
Але для чого проводять реконструкцію? Вона дає змогу на практиці відчути, як воювали козаки, у якому одязі ходили й наскільки він був зручним, як далеко стріляє мушкет і скільки часу можна фехтувати шаблею. Це спосіб оживити історію, зробити її відчутною й зрозумілою.
— Наш клуб не має власного замку, — зазначив Дмитро Анатолійович.— Колись ми планували спорудити невеличку січ на Трухановому острові в Києві, за зразком козацької залоги, але російсько-українська війна зруйнувала ці плани. Прикладом для нас є діяльність наших колег — гайдуків середини XVII століття, які озброювалися й одягалися на угорський манер і виконували функції приватної охорони магнатських замків. У Кам’янці-Подільському така група існувала — нині вона дещо занепала. Її очільник Сашко Заремба пішов служити до справжнього війська, боронить рідну землю. До початку російського вторгнення замок жив завдяки реконструкторам: тут діяли гончарня, піч для випікання хліба, стрільбище для стрільби з лука та багато інших локацій, де можна було зануритись у світ XVII століття. Нещодавно наш клуб отримав мінізамок у заповіднику «Києво-Печерська лавра». Тепер маємо одну оборонну вежу — годинникову. Ми облаштували її як козацьку вартівню невеликого підрозділу Печерської сотні, що охороняла Києво-Печерський монастир. Серед інших наших масштабних реалізованих проєктів — побудова байдака, десятиметрового човна з вітрилом і трьома парами весел. Ми вже випробували його в походах. У планах — будівництво «Чайки». Також маємо реконструйовану польову гармату, що зберігається в замку. Туристи, які приходять до нас, можуть вправлятись у стрільбі з лука, відлити кулі чи спробувати себе у фехтуванні на шаблях.
Розповідаючи про сучасну Печерську сотню, Дмитро Каднічанський звернувся до аудиторії з риторичним запитанням: як українці уявляють собі козаків сьогодні? В уяві більшості постає козак з картинок радянської доби — напівголий, у величезних червоних шароварах із шаблями у двох руках і завжди напідпитку. Натомість історичні джерела свідчать про інше, і Дмитро Каднічанський, демонструючи точні копії речей, знайдених у Берестечку, спростував ці вигадки:
— У селі Пляшева Рівненської області діє музей «Козельська могила». Чимало речей, знайдених під час розкопок на полі битви під Берестечком, зберігаються в ньому. Частина експонатів представлена також у Львівському історичному музеї. Ці артефакти дають змогу відтворити правдивий образ козацької доби. Одягу, на жаль, збереглося мало, проте існують кравецькі книги того часу, за якими сучасні майстри відшивають реконструкції. Одяг, який ви бачите на мені, відшитий саме за кроями цих книг.
Дмитро Каднічанський, дослідник і реконструктор, наголосив, що саме музейні експонати й праці науковців дають змогу розвінчати міфи, і продемонстрував деякі з них. Важливими джерелами є візуальні пам’ятки — гравюри Вестерфельда й Гондіуса, карти Боплана, де можна роздивитися деталі одягу та спорядження, а також барельєф «Шляхтич і смерть» у польському костелі, який допомагає реконструювати реалії того часу. Правдивий козак носив практичний одяг: сорочку, жупан, пояс, іноді кунтуш. Зброю використовували раціонально, а не як декоративний атрибут. І головне: козаки цінували дисципліну та військову організацію, а не «вічне пияцтво», яке стало частиною міфу.
Представляючи три різні епохи козацтва, козак реконструйованої Печерської сотні Дмитро Каднічанський наголосив, що історія козацтва, яка тривала понад чотириста років, не могла застигнути в одному усталеному образі. Змінювалися зброя, тактика ведення бою, мода й одяг. Тож козак періоду зародження козацтва не міг мати такий самий вигляд, як козак часів Хмельницького, а козак Хмельницького — як козак доби Мазепи.
До речі, про шаровари. Козаки справді їх носили, але вони не були такими довгими й надмірно широкими, як це часто показували в радянських ілюстраціях. Лектор продемонстрував аудиторії слайди з турецьких мініатюр середини XVII століття, де зображено військових у вузьких штанах. За деякими джерелами можна припустити, що саме з Туреччини шаровари й потрапили до козацького вжитку. Козаки носили штани подібні до шароварів, але це були умовно широкі штани певного крою, і називали їх гачі. Цей тип штанів відомий на Давній Русі, і носили їх там до XIX століття. Ще один тип штанів, які вбирали козаки, — штани турецького крою. Вони відносно широкі. Лектор продемонстрував історичне джерело, де ці штани показані на козаках, зокрема картину, на якій зображено одного з поранених полковників Богдана Хмельницького — Михайла Кричевського. Не дуже були поширені серед козаків вузькі штани угорського крою. Їх здебільшого вдягали шляхтичі. Але на гравюрі Вестерфельда козак зображений саме в таких штанах.
Щодо сорочок: чи має бути козак у вишиванці? Уява малює його саме так — у рясно оздобленій багатоколірним вишиттям сорочці на всю ширину грудей. Однак у XVII столітті вишиті сорочки носили переважно жінки. Чоловіки — рідко. І навіть якщо їм вишивали сорочки, то оздоблювали їх дуже скупо: вузьким узором навколо вирізу на грудях, іноді на манжетах і зазвичай одним кольором. Якщо говорити про техніки вишивання, то хрестик у XVII столітті ще не був відомий. Ця техніка з’явилася на українському одязі лише в першій половині XIX століття — її привіз француз Брокар. Українські дівчата XVII століття вишивали складнішими техніками — здебільшого гладдю та мережкою. Але оздоблювати сорочки широкими візерунками було надто затратно: дорогі нитки й обмежене освітлення робили таку роботу рідкісною.
— На жаль, нині не збереглося жодного зразка чоловічої вишиваної сорочки з XVII століття, щоб можна було здійснити повноцінну реконструкцію. Це був святковий одяг, в якому ходили до церкви чи у велике свято. У повсякденному житті козаки носили прості сорочки з домотканого полотна, шляхта — шовкові, завдовжки до колін, дівчата — додільні. Подовжені чоловічі сорочки виконували роль спідньої білизни, адже окремої білизни тоді не носили, хіба взимку вдягали портки. Клімат у XVI–XVII столітті був трохи суворіший, у самій сорочці селяни ходили нечасто, хіба в поле орати чи косити. Виходити за ворота в сорочці вважалося непристойно, тож поверх неї завжди вбирали верхній одяг. Козаки, копаючи шанці, могли обходитися без жупанів, але під час бою не мали часу знімати спорядження, щоб скинути жупан чи доломан. Доломан мав довжину до коліна, жупан — нижче коліна, — розповідав Дмитро Каднічанський.
Взуття козаків — це шкіряні чоботи або постоли, які взували з вовняними панчохами. Постоли шнурували шкіряними ремінцями, що фіксувалися навколо гомілки. Поширена думка, що їх носіння було ознакою бідності, проте Дмитро Каднічанський її спростував. У багатьох джерелах згадано, що навіть бідні козаки ходили в чоботах, які підковували залізом, щоб укріпити п’ятку та зменшити ковзання по траві, адже шкіряна підошва була слизькою. Втім такі підкови мали обмеження: ними не можна було користуватися на човнах — чайках чи байдаках, адже метал руйнував дерев’яні конструкції палуби. Тому на човнах козаки ходили в постолах або босоніж.
Наприкінці лекції Дмитро Анатолійович розповів про різновиди зброї та способи її використання. Він наочно продемонстрував процес заряджання мушкетів і ознайомив слухачів з іншим спорядженням, яке козаки завжди мали при собі.
Так одяг, взуття та зброя козаків відображали їхній спосіб життя: мобільність, пристосованість до різних умов, поєднання практичності та військової функції. Козацька культура формувалася навколо потреб війни, подорожей і життя в суворих природних умовах, тому кожен елемент спорядження мав чітке призначення.
