Олеся Янків — студентка третього курсу спеціальності «Системи штучного інтелекту» Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Львівської політехніки. Цього семестру вона провела чотири місяці в Ліллі, навчаючись у французькій інженерній школі Junia за програмою академічної мобільності Erasmus+. Про бюрократію, три поїздки до Києва за візою і те, чому все одно варто їхати, вона розповіла в розмові з нами.
Як це починалося
Від студентського життя дівчина намагалася взяти максимум, а тому брала участь у багатьох студентських ініціативах: конференціях, різноманітних заходах тощо. І, на думку Олесі, це допомогло їй пізніше під час подання заявки на участь в Erasmus+.
Семестр Олеся провела в Католицькому університеті Лілля, а точніше — у Junia Grande École d’Ingénieurs, Вищій інженерній школі Франції, підрозділі університету. Програма, за якою вона вирушила за кордон, розпочалася 4 січня і тривала аж до 30 квітня:
— Це була семестрова форма, але тут структура семестру побудована так, що самі заняття тривають вісім тижнів. Тобто від початку січня до кінця березня. Деякі учасники брали участь лише у вивченні дисциплін і, відповідно, закінчували їх уже в березні.
Олеся ж, окрім занять, взяла собі технічний проєкт, який, за словами дівчини, був такою собі курсовою роботою. На нього їй виділили додатковий місяць, тож її програма тривала чотири місяці.
Про можливість поїхати за обміном Олеся дізналася від одногрупників. Спочатку хотіла подати заявку до шведського університету, з яким співпрацює її кафедра, але зрозуміла, що конкурс буде складним.
— Подумала: найімовірніше, не пройду. А потім пані Леся Брич з міжнародного відділу розповіла про університет у Франції. Я подала заявку — і пройшла.
Проте між «подала заявку» і «сіла в автобус Львів — Лілль» минуло півтора місяця паперової тяганини: три поїздки до Києва за французькою візою, документи для двох університетів одночасно, постійна невизначеність.
— Поки мене затвердили, поки все оформили, я вже десять разів пошкодувала, що підписалася на це. Але цей етап просто треба було пройти. Він готує тебе до дорослого життя — коли потрібно зробити багато всього і нікуди не дінешся. Зрештою, воно справді було того варте.
Про навчання і технічний проєкт
Навчання в Ліллі складалося з двох етапів: перший тривав три місяці й передбачав виключно пари, а другий — один місяць і був зосереджений на роботі над технічним проєктом. Далі, з травня до середини червня, в університеті був період стажувань. Проте Олеся не брала в цьому участі:
— Я як студентка за обміном не мала можливості цим скористатися. Принаймні організувати все було складно, бо ти маєш самотужки знайти французьку компанію, яка захоче взяти тебе на стажування. Водночас це знову ж таки довга і складна тяганина з документами. Наскільки я знаю, зі студентів Erasmus+ ніхто в цьому не брав участі. Але думаю, що теоретично, якби ти знайшов собі французьку компанію, яка готова тебе взяти, університет не був би проти. Все ж таки це короткострокове стажування.
Технічний проєкт був пов’язаний із сільським господарством: команда Олесі розробляла систему для раннього виявлення захворювань сільськогосподарських зернових культур:
— Ми використовували три типи камер: гіперспектральну, мультиспектральну і термальну. Через них можна виявити зараження рослини ще до того, як воно стає помітним для людського ока. Зразки листя проходять через спеціальний конвеєр, програма рахує різноманітні індекси, і вже на їх основі моделі машинного навчання прогнозують імовірність хвороби у зразка.
Проєкт розробляють у співпраці кілька університетів за підтримки Європейського Союзу, і його мають завершити до 2029 року, Олесина ж команда працювала над одним із модулів.
Про людей і культурний досвід
У команді разом з Олесею було п’ятеро студентів з різних куточків світу.
— Зі мною були двоє хлопців із Франції і дві дівчини з Румунії. Але всі вони навчалися там за магістерською програмою, а я була студенткою за обміном. Завдяки батькам я свого часу не раз бувала за кордоном. І загалом досить багато спілкувалася з іноземцями, тому звикла до різних менталітетів, до того, як різні нації спілкуються між собою, бо там багато особливостей. Тобто людина з Франції, людина з Великої Британії чи, скажімо, з Тайваню — кожна з них буде дуже по-різному спілкуватися. І що для одних нормально, для інших може бути чимось грубим або негарним, — пояснює Олеся.
Одним із курсів, який обрала собі дівчина, був Intercultural Communication, тобто міжкультурна комунікація. Під час занять професор розповідав студентам, як знаходити спільну мову в міжкультурних компаніях, адже, як зазначає майбутня фахівчиня, в IT-секторі досить часто колективи складаються з людей з усього світу.
Як розповідає студентка, упродовж навчання вона встигла потоваришувати з людьми з Мексики, Південної Кореї, Тайваню і Таїланду:
— Ми їздили в різні невеличкі поїздки на один-два дні, крім того, збиралися разом навчатися. А ще французький університет надав нам можливість записатися на програму, де тобі дають студента з університету, який допомагає тобі освоїтися. Отут я теж познайомилася з двома хлопцями з-за кордону.
Дівчина вважає, що, вирушивши в подорож, неважливо з якою метою і куди саме, ви в жодному разі не повернетеся з неї тією людиною, якою були доти:
— Спостерігати за французами, за тим, як вони живуть і як побудований їхній соціум, було досить цікаво. Це наштовхувало мене на певні думки, до прикладу: «А що б я хотіла запозичити з цього у своє життя?». Взаємодія з людьми з різних культур і країн дає тобі знання, які можна здобути виключно через спілкування з людиною з того середовища. Жодна книжка, фільм чи стаття не розповість тобі того, що можуть люди, які там живуть. Навіть про політичні ситуації, спосіб життя або глибинні культурні відмінності. Тільки спілкуючись із людиною з того середовища, дізнаєшся щось справді нове.
Чому варто їхати
Олеся щиро вдячна за можливість, яка їй випала, і рада, що в університеті є багато різних напрямів для участі у програмах академічної мобільності. Вона приємно вражена здобутим досвідом і додає, що цілком задоволена навчальною програмою у Львівській політехніці.
— Не бійтеся, що не витримаєте навантаження. Буде складно, але воно того варте, — стверджує Олеся Янків. — Бюрократія, пошук житла, потреба розібратися, що і як працює в новій країні, — усе це тільки загартовує. І зрештою ви здобудете унікальний досвід, який, я переконана, згадуватимете ще багато років. Тож думаю, що в будь-якому разі варто подаватися на такі програми. Якщо у вас є така ідея і ви хотіли б спробувати — неодмінно робіть це!
