3 квітня 2026 року в Актовій залі головного корпусу Львівської політехніки відбулася публічна лекція голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова — відомого науковця і популяризатора історії, офіцера 3-ї окремої штурмової бригади Збройних сил України (2022–2025). Тема лекції — «Перемоги та поразки — чи історія вчить?». Ініціатором заходу виступив Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК).
У центрі лекції — переосмислення української історії в умовах сучасної війни. Йшлося про необхідність відмови від наративу «народу-жертви», переоцінку історичних подій, а також про формування чітких переможних орієнтирів для майбутнього країни. Лектор зосередився на тому, як досвід минулого працює сьогодні: від розуміння тяглості боротьби за державність до вміння бачити в історії не лише поразки, а й перемоги. Модерував зустріч науковий співробітник МІОКу Назар Данчишин.
Ректорка Львівської політехніки Наталія Шаховська, відкриваючи захід, який розпочався з хвилини мовчання за полеглими українцями у боротьбі з російським агресором, наголосила на винятковій значущості зустрічі. Професорка зауважила, що університетська спільнота отримала можливість поспілкуватися з фахівцем, який поєднує наукову діяльність із військовим досвідом. За її словами, лекція про перемоги й поразки в історії є важливою для розуміння сучасних процесів і ролі історії сьогодні:
— Маємо сьогодні непересічну можливість поспілкуватися з унікальною людиною. Я навіть не говорю про те, що це директор Інституту пам’яті, — це насамперед герой, який міг перебувати в хороших умовах, але захищав усіх нас. Це історик із глибинним розумінням історії та впливу історичних подій на те, що ми маємо сьогодні [...].
Олександр Алфьоров розпочав свій виступ з роздумів про зміст поняття перемоги та те, чого вона насправді навчає. Він наголосив, що перемогу не варто зводити лише до результату чи символічного завершення подій. Йдеться передусім про зусилля — здатність долати перешкоди, діяти всупереч обставинам і виходити за межі можливого. Лектор звернув увагу й на відмінності у сприйнятті цього слова в різних мовах, зауваживши, що в українській традиції воно пов’язане з активною дією. Натомість радянська ідеологія суттєво вплинула на уявлення про перемогу, зокрема через поняття «побєди», яке часто використовували як інструмент пропаганди. У цьому контексті навіть такі, на перший погляд, нейтральні маркери, як назви вулиць «миру», могли приховувати зовсім інший зміст.
Водночас п. Алфьоров звернув увагу на проблему, характерну для українського суспільства, — схильність фокусуватися на поразках і недостатню увагу до своїх перемог. За його словами, навіть події новітньої історії не завжди осмислюють як переможні, попри їхній реальний результат. Як приклад він згадав успішні дії українських військових під час оборони Київщини, а також ситуацію в Чорному морі, де Україна змогла фактично знищити боєздатність російського флоту. Попри це, такі досягнення не завжди закріплюються в суспільній свідомості як перемоги, що, на думку лектора, потребує переосмислення.
Окрему увагу спікер присвятив історичним прикладам, які традиційно подають як поразки. Зокрема, бій під Крутами він запропонував розглядати не як трагедію, а як виконане військове завдання, що мало стратегічне значення для подальшого розвитку державності. Такий підхід дає змогу змінити оптику сприйняття минулого і відійти від одновимірних оцінок:
— Чому ці хлопці є героями? Довгий час нам це пояснювали тим, що вони загинули. Як військовослужбовець, офіцер, я ставлю собі питання: якщо є підрозділ, якому поставили завдання і він його успішно виконав — причому це завдання мало глобальні наслідки для України, бо тоді був підписаний Берестейський договір, — то вони герої тому, що виконали військовий обов’язок, чи тому, що частина з них загинула? Не всі, звісно, — загинуло близько п’ятдесяти хлопців. І тут виникає питання: хто сформував уявлення, що герої Крут — це герої, оскільки вони загинули? Вони герої, тому що врятували тоді Україну, виконавши своє завдання. У них не було наказу стояти на смерть чи повністю зупинити ворога, але вони затримали його на чотири дні. Вони герої тому, що виконали свій військовий обов’язок, який мав значні історичні наслідки. Ми відновили території, відновили кордони, незалежність. Але чомусь ця історія вмонтовувалася про героїв Крут як про поразку, як про трагедію. І це теж історія, над якою треба замислитись.
Наголошено на необхідності відмови від уявлення про українців як «народ-жертву». За словами науковця, така візія є наслідком тривалого впливу імперських наративів і не відповідає реальному історичному досвіду. У світовому контексті сприймають передусім сильних, а не тих, хто апелює до власних страждань. Тому, на думку п. Олександра, українську історію варто розглядати як історію дії та тривалого утвердження, а не як послідовність поразок:
— Не потрібно виходити у світ із простягнутою рукою. Складається враження, що чим більше ми себе жаліємо, тим краще нас зрозуміють. Але у світі сприймають сильних, а не тих, хто говорить про те, що їх колись перемагали чи принижували.
Наша історія — це видатна історія нашої держави. І від уявлення про українців як про народ-жертву слід відмовлятися, адже це один із найбільших міфів, пов’язаних із нашою історією.
Розвиваючи цю думку, науковець звернувся до ролі географії у формуванні української історії. За його словами, природні чинники не роз’єднували, а навпаки — змушували до об’єднання. Зокрема, Дніпро, який міг стати природною межею між державами, фактично виступив осердям цілісності, що закріпилося навіть у таких поняттях, як «Лівобережна Україна» та «Правобережна Україна». Подібну логіку він простежив і на прикладі Карпат та степу, наголосивши, що українські предки не лише долали природні бар’єри, а й формували універсальну модель існування — поєднуючи різні військові традиції та адаптуючись до різних середовищ. Саме це стало підґрунтям для об’єднання значних територій і формування державності.
Водночас лектор застеріг від поширених історичних міфів, зокрема про «віковічну боротьбу» з Росією, наголосивши, що такі інтерпретації є пізнішими конструкціями, які спотворюють розуміння минулого. У цьому контексті лектор підкреслив різницю між «жертвою» і «жертовністю»: українці не є пасивною стороною історії, а народом, який протягом століть діяв і вистояв. Це підтверджує безперервність українського історичного розвитку і дає підстави говорити про нього як про історію перемоги, а не поразки:
— Ми чомусь постійно намагаємося говорити про те, як довго з нас знущалися. І це, очевидно, є нашим маленьким прокляттям, від якого потрібно відходити. Ми не народ-жертва — ми жертовний народ. Народ, який зупиняв численні навали і не пропускав їх у Європу. Так само, як і зараз це робимо. Але ми не жертва.
Говорячи про війну за незалежність України, яка розпочалася в лютому 2014 року і триває через повномасштабне вторгнення з 2022 року, ми показали світу, що ми не жертва — ми жертовні. І в цьому контексті важливо зрозуміти: хто ж перемагає на цій території? Відповідь проста. Де наші сусіди — велична Римська чи Східна Римська імперія — Візантія? Їх немає. Де ті держави, які ще були нещодавно?Богемія, Моравія?Немає. Ми є. То хто переможе на цій території? Звісно, що ми. Хто об’єднав Дніпро і перейшов Карпати? Звісно, ми. І цього не могли зробити ті, хто зазнав поразки.
Тому потрібно формувати нову модель до вивчення історії. Ми не народ-жертва. Цей міф був сконструйований у XIX столітті російськими вченими, які нав’язали уявлення про українців як неспроможних до власної державності й залежних від інших народів. Саме звідси походить ця формула, яка особливо активно поширювалася вже у ХХ столітті.
В утвердженні антиукраїнської риторики значну роль відіграв радянський кінематограф. У фільмах вкрай рідко українець постає позитивним героєм — натомість його зображають як комічного, простакуватого або другорядного персонажа, часто з карикатурними рисами: мовою, поведінкою, навіть прізвищем. Тоді як ключову роль виконує інший, «правильний» герой — звичайно ж, таким «героєм» був росіянин. Очевидно, що такий підхід був невипадковим — це частина ширшої пропагандистської моделі, яка підсилювала уявлення про українців як другорядних, неповноцінних і залежних від допомоги «старшого брата»:
— Радянський кінематограф — показова історія. Спробуйте згадати фільм, де головний позитивний герой — українець. І тут виникає пастка: таких прикладів майже немає. Можливо, один чи кілька.
Стереотип українця в цих фільмах простежується дуже чітко. По-перше, це персонаж, який говорить суржиком. По-друге, якщо це чоловік — то зазвичай хитруватий, дещо тупуватий, часто з карикатурними рисами. Жіночий образ також спрощений — доброзичливий, але наївний і не надто орієнтований у тому, що відбувається довкола.
Навіть прізвища підбиралися так, щоб викликати сміх. Хоча в українській традиції вони є цілком природними, саме радянська культурна політика змінила їх сприйняття [...]. У підсумку українець у кіно постає як комічний персонаж.
І водночас у цих фільмах завжди є інший герой — той, хто приходить і вирішує проблему. Це, звісно, буде якийсь інтелігентний російськомовний комуніст із добре поставленою вимовою, який прийде і все вирішить.
У завершальній частині виступу лектор наголосив, що українську історію слід розглядати як історію перемог, ключовою з яких є сам факт безперервного існування народу. За його словами, українці зберегли тяглість розвитку на своїй землі протягом тисячоліть, що саме по собі є свідченням історичної сили. Він також звернувся до метафори народу як дерева з глибоким і розгалуженим корінням, наголосивши на різноманітності походження, яке водночас утворює цілісність. У цьому контексті важливою є і культурна пам’ять, що простежується у збереженні давніх назв і традицій:
— Ми маємо зрозуміти, що наша історія — це історія перемог. Ми на цій землі тисячі років, і наші предки жили тут до нас. Якщо говорити про український народ, то його можна порівняти з деревом: не з одним коренем, а з розгалуженою системою коріння, яка формує єдиний стовбур. А ми з вами — листя на цьому дереві. Це метафора, але вона точно передає суть: коріння різне, проте саме завдяки цьому ми змогли об’єднатися і створити потужну державу в європейському контексті, так само, як формувалися інші європейські держави [...].
У підсумку очільник Інституту національної пам’яті наголосив на необхідності звільнення від нав’язаного образу «народу-жертви» і зауважив, що сучасна Україна демонструє світові приклад народу, здатного до перемоги:
— На жаль, історія й досі не завжди нас вчить. Ми інколи й далі віримо, що є народом-жертвою, який не здобуває перемог. Ми все ще перебуваємо в певному полоні — і цей полон потрібно розірвати.
Наша головна перемога в тому, що ми є нащадками тих, хто тисячі років тому жив на цій землі, творив, воював і здобував. Наші предки подолали географію — зробили те, що здавалося неможливим: перейшли гори, об’єднали береги річок, опанували степ.
Ми — народ переможців. Упродовж понад двох століть різні імперії нав’язували нам уявлення про другорядність і залежність, але це не відповідає дійсності. І сьогодні світ бачить: синьо-жовті барви означають народ, здатний перемагати.
Після основної частини відбулася сесія запитань і відповідей. Зокрема, політолог, професор Львівської політехніки Микола Бучин запитав, якою лектор бачить перемогу України в російсько-українській війні та наскільки вона є реалістичною. У відповіді Олександр Алфьоров наголосив, що розглядає це питання з позиції реаліста. На його переконання, справжня перемога України пов’язана не просто із завершенням бойових дій, а з усуненням самої загрози з боку Росії як імперської системи:
— Я не хочу залишити своїм п’ятьом дітям такого сусіда. Росія — це держава-паразит. Росія — це імперія.І ми не маємо правазалишити її поруч з нами.Це тюрма народів.
Наступне запитання стосувалося оцінки діяльності Української греко-католицької церкви в період підпілля після Львівського псевдособору 1946 року. Валерій Калинюк, представник громадської ради «Святий Юр», зазначив, що, попри формальну ліквідацію, церква збереглася і фактично перемогла, поставивши запитання: чи має держава та профільні інституції трактувати це як загальноукраїнський приклад перемоги. Відповідаючи, історик зазначив, що цей досвід уже осмислюють і популяризують, адже він є показовим прикладом стійкості:
— Для того щоб знищити Греко-католицьку церкву, потрібно було знищити український народ, бо вона була його частиною.
Він наголосив, що радянська система намагалася діяти через знищення інституцій, однак не врахувала тіснішого зв’язку церкви із суспільством.
Ще одне запитання стосувалося ролі української діаспори та шляхів інтеграції її спадщини в сучасний український історичний і освітній простір. Андрій Яців, заступник директорки МІОКу, звернув увагу на недостатню присутність цієї теми в суспільному дискурсі та поцікавився можливими кроками держави в цьому напрямі. З цього приводу оратор наголосив, що українська діаспора є важливим носієм культурної та інтелектуальної спадщини, яку держава має не лише вивчати, а й активно зберігати:
— Діаспора — це наші з вами амбасадори у світі. І тому сьогодні важливо говорити про вимушену міграцію як про представництво України у світі [...]. Наше завдання як держави — зберегти спадок діаспори: зберегти і повернути його в український простір.
Останнє запитання поставив директор Інституту архітектури та дизайну Юрій Диба. Професор звернув увагу на те, що сучасна війна має також вимір боротьби за історичну спадщину, зокрема за спадщину Русі, і поцікавився, як лектор оцінює стан української медієвістики та перспективу створення фундаментального наукового видання, присвяченого початкам Русі. Олександр Алфьоров у відповідь зазначив, що українська медієвістика досі не має сформованої потужної наукової школи, що значною мірою є наслідком радянської спадщини. За його словами, у той період дослідження середньовічної історії, зокрема Русі й Візантії, були фактично зосереджені в Москві та Санкт-Петербурзі, тоді як в Україні ці теми опрацьовували переважно археологи, без повноцінного розвитку джерелознавчих і концептуальних підходів. Лектор наголосив, що сьогодні ця школа лише формується, і ключовим завданням є переосмислення Русі як складової української історії. У цьому контексті п. Алфьоров звернув увагу на проблему термінології, яка тривалий час формувалася під впливом чужих наративів і досі впливає на спосіб мислення:
— Для мене Русь — це середньовічна українська держава з назвою Русь [...]. В один період жило троє правителів. Болеслав Хоробрий — це який король? Польський. Стефан І Святий — угорський. І Володимир? А він який? Київський, руський, давньоруський? […] Володимир Великий — український князь. Як просто це звучить. Ярослав Мудрий — теж український князь. Але ми звикли ускладнювати це різними термінами. Від цього потрібно відходити і говорити прямо. Треба говорити, що Русь — це середньовічна українська держава. У поляків чи угорців із цим немає проблем — вони чітко називають своїх правителів. А ми досі перебуваємо в цій омані. Тому нам потрібно заново відкривати Русь як частину власної історії.
Окремо лектор звернув увагу на те, що російські наративи дедалі більше втрачають підстави, зокрема через неможливість пов’язати історію Русі із сучасною Росією без Києва. Він навів приклади змін у російських підручниках, які свідчать про спроби адаптувати історію під сучасну політичну реальність:
— Сьогодні наша позиція полягає в тому, що ми не повинні залишатися в обороні. Винятково реконкіста — відвоювання наших історичних територій у книгах, наукових працях, у термінології.
Ми можемо перебувати в обороні ще тисячі років, але вона не дасть нам можливості перемогти. Це потрібно розуміти. Тому ми маємо бути активнішими, виходити з оборони і здійснювати реконкісту в історичному вимірі.
Наприкінці лекції директорка МІОКу Ірина Ключковська подякувала п. Олександру за виступ і змістовну дискусію, насичену тезами для подальшої рефлексії, подарувала пам’ятні книги, а також відзначила важливість таких зустрічей для розвитку діалогу та співпраці між Політехнікою і державними інституціями.
