Дні щорічних ушанувань великого сина українського народу Тараса Шевченка ― це особливі дні нашої слави, гордості і нашої душі. Ця слава прийшла від українського села Моринці, що на тодішній Київщині, до різних континентів, міст столичних, різних закутків, щоб засвідчити, що Україна є і слово її невмируще. Шевченкова творчість дуже жива ― кожна епоха, кожне покоління по-своєму прочитує геніальне слово поета і знаходить ті ідеї і вічні постулати, які дозволяють ставати у непростому світі сильнішими, витривалішими і непохитними в обороні нашої сутності як народу. Неможливо уявити наше життя без Шевченка.
Тарас Шевченко ― фундатор сучасної української літературної мови, духовний батько нації, символ національної Незалежності, власне він сформував українську ідентичність, підніс народну культуру до світового рівня, заклав основи для боротьби за державність. Шевченко пробудив національну свідомість, сформулювавши ідею незалежності та соборності. Осмисливши минуле, сучасне і майбутнє України, став наставником для наступних поколінь. Пантелеймон Куліш так описав значення Тараса Шевченка для українців: «Високо над нами підняв Шевченко поетичне світло своє, і стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати».
Переяславщина займає особливе місце у житті та творчості Кобзаря. Саме тут він написав свої програмні твори, які уміщують важливі світоглядні сенси, що як ніколи актуальні й сьогодні. Уперше до Переяслава Тарас Шевченко потрапив 1845 року за дорученням Київської археографічної комісії. У Переяславі зробив архітектурні замальовки: зобразив Михайлівську церкву, Святовознесенський монастир та церкву Святої Покрови. Поблизу Переяслава намалював кам’яний хрест у пам’ять Св. Бориса; у с. Андруші ― краєвиди із церквою Святого Георгія, а в с. В’юнище зобразив цікавий пейзаж із садибою.
1845 рік у біографії великого Кобзаря літературознавець і дисидент Євген Сверстюк назвав «роком високого сонця України». Він пише: «Я не знаю тодішніх віщувань астрологів, але то була уроча пора відкриття національних глибин, час пророцтв, що визначали характер української ідеї на дальші століття. Геній Кобзаря проймається таємничою силою і засіває зорі, яких ще не бувало над Україною». Власне у той час Шевченко написав твори «Єретик», «Сліпий», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Минають дні, минають ночі», «Три літа», «Маленький Мар'яні», «Заповіт».
У містерії «Великий льох» поет поєднує різні символи, різночасові пласти, історичні епохи. Три душі, три ворони, три лірники, які і виступають цими символами, уособлюють поховану свободу, державність та історичну пам’ять, яку різними засобами нищить російська імперія. Розповідь про події, пов’язані з великим Гетьманом, з’являється у містерії, коли мова йде про три людські душі, які за покару коритися чужинцям стали пташками: «А гріхи їхні, наче й невинні, — годити, служити ворогам». Ось розповідь другої пташки: «А мене, мої сестрички, \ За те не впустили, \ Що цареві московському \ Коня напоїла — \ В Батурині, як він їхав \ В Москву із Полтави. \ Я була ще недолітком, \ як Батурин славний \ Москва вночі запалила, \ Чечеля убила, \ І малого і старого \ В Сейму потопила».
В українській літературі постать гетьмана Івана Мазепи докорінно змінювалася: спочатку за імперської традиції і в радянські часи ― це був образ зрадника, запроданця, який шукав, кому б то Україну запродати. Лише за незалежної України, коли історію очищено від шовіністичних московських зазіхань і від анафеми московської церкви, Мазепа по праву своєї діяльності для України став великим державотворцем, патріотом, меценатом, а також трагічною особистістю, яка жертвує всім заради незалежності України. Він зображений як далекоглядний політик, що прагнув звільнити Україну від московського царства, а не просто був з чужого голосу властолюбцем.
Найповніше цей образ втілено у п’яти книгах Богдана Лепкого, де Мазепа постає як мудрий керманич, що плекає мрію про незалежну Україну, ставить інтереси держави вище особистих пристрастей. Він важко переживає зраду частини народу, одуреного московською брехнею.
Гетьман-меценат і культурний діяч, що розбудував українську культуру, церкву та освіту, і водночас ― це трагічна постать. Як гетьман, що змушений нести важкий хрест влади, свідомо йшов на боротьбу проти Петра I, розуміючи, що на цьому шляху Україну чекають великі жертви та ризик руїни.
В російській літературі Мазепу традиційно зображували зрадником. Текст поеми «Полтава» О. Пушкіна від цієї традиції не відійшов, про що свідчить ворожість поета до всього українського. Автор прославляє перемогу Петра I у Полтавській битві, втішається «русским владычеством на юге». Він пише, що «малоросія всегда была беспокойная, подвержена расколу». Хто високо оцінив поему «Полтава», так цей імператор Микола I. В цей час автор «Євгенія Онєгіна» наче відрікається від своєї духовної спорідненості з декабристами, демонструючи відданість російській імперській ідеї, за якою поневолений народ не має права на власну державу. Складається враження, що основне завдання поеми Пушкіна — довести потребу знищення української державності та неминучість історичної долі України підкоритися росії.
Батуринська трагедія сталася 2 листопада 1708 року. Захоплення російськими військами за наказом Петра I під керівництвом Меншикова міста і покарання всіх мешканців ввійшло у світову історію під назвою «Батуринська різанина». Тоді випалили і вирізали до 15 000 осіб, місто і храми пограбували, а потім підпалили і знищили.
Модель поведінки Петра I ― це пиятика до чортиків, садистський екстаз, кунсткамера, запаморочлива жорстокість, особисто брав участь у стратах,, знущався з найкращих людей свого оточення. П'яний Петро міг бити Гетьмана по шоках як безчесну блудницю, смикав його за вуси за те, що Мазепа відмовлявся перетворювати козацькі загони в драгунські полки. В літературі цей факт описано не просто як дрібне непорозуміння, а як особливість двох різних світів ― вихованого, холоднокровного Мазепи і деспотичного, зухвалого російського царя Петра I.
Іван Мазепа гетьманував 22 роки, намагався перетворити Гетьманщину на незалежну європейську державу та об'єднати Лівобережжя з Україною, як тоді називали Правобережжя. Прагнув об’єднатись і з Запоріжжям, розуміючи, що лише так можна зміцнити державу. Сприяв економічному розвитку, за його правління значно піднісся культурний розвиток, інакших рис набрала українська архітектура, яка зовсім відрізнялася від російської. В Україні створено стиль, який називають українським або мазепинським бароко. А загалом епоху Мазепи називають золотою добою культури, освіти та науки. Він фінансово підтримував Києво-Могилянську академію, Чернігівський колегіум, сприяв розвитку друкарень.
За Мазепи значно зміцніла економіка, стабілізовано економічну ситуацію, особливо зміцніли позиції козацької старшини, яку Мазепа прагнув перетворити у елітарний клас. Бо політика російського царя ставала щораз жорсткішою, було заборонено вживати слово «Гетьманщина», заохочувались змішані шлюби. Близькі друзі з козацької верхівки журилися: «Ти відійдеш, а на кого нас залишиш?». Вони добре розуміли загарбницьку політику росії і її тільки часову відстрочку в намаганні повного поглинання України. Цю політику добре розумів і сам Гетьман. Після смерті Івана Мазепи російський цар Петро I наказав відлучити Гетьмана від церкви і накласти на нього анафему, що мало величезний вплив на негативне ставлення простого народу до Мазепи.
Ставлення Тараса Шевченка до Івана Мазепи було наче побічним, його щира відкрита душа на віки прославила козацтво, лицарство, співців волі бандуристів. Однак у Європі ім’я Мазепи як романтичного героя було знаним. Вольтер у книзі «Історія Карла XII» торкнувся особи гетьмана Мазепи, згодом великий англійський поет Джордж Гордон Байрон написав поему у стилі романтизму «Мазепа», поклавши в основу твору любовну пригоду ще юного Мазепи. Юліуш Словацький створив драму «Мазепа», про нього писали Адам Міцкевич, Бертольд Брехт та інші діячі літератури. Життям Мазепи зацікавилися Віктор Гюго, в його творчому доробку поема «Мазепа». Фактично Європа дізналась про Україну через Мазепу.
Цікавим є факт, що після зустрічі Шевченка з Петром Селецьким у маєтку Рєпніних у Яготині 1843 року вони домовилися написати оперу «Мазепа», але через різні погляди на особу гетьмана, як і на українські події, цей задум не здійснився.
Мазепа не був героєм душі поета, але він не тільки згадує Гетьмана у творах «Іржавець», «Чернець», «Великий льох» та інших, а фактично в своїх творах утверджує основні засади його політики, громадянського та церковно-мистецького життя. У 1842 році Шевченко нарисував композицію з назвою «Умирає Мазепа». Він збирав всі деталі, які були пов’язані з іменем Гетьмана. Так, у 1845—1846 році як член археографічної комісії він у Переяславі переписав напис з Євангелія, яке гетьман подарував монастирю. У повісті Шевченка «Близнюки» є слова: «Це соборний храм, чудової, витонченої архітектури, споруджений знаменитим Іваном Мазепою». Ставлення Шевченка до Мазепи змінювалось у міру того, як він знайомився з діяльністю Гетьмана.
Чи не найвагоміше осмислення трагічних подій, які на століття вирішили долю України, знаходимо у поезії «Іржавець», написаній на засланні в Орській кріпості в 1847 році. Фатальна поразка військ Карла XII і його спільників — військ Мазепи і запорозьких козацьких військ Гордієнка — у битві під Полтавою не могла залишити великого поета осторонь цієї події. Аналіз причин трагедії дав можливість Т. Шевченкові розставити точні акценти і чітко зрозуміти історичні уроки. На жаль, таке нерозуміння трапиться в нашій історії не раз.
В поезії «Іржавець» ці трагічні події поет описав в іронічно-розповідній манері: «Наробили колись шведи \ Великої слави, \ Утікали з Мазепою \ В Бендери з Полтави. \ А за ними й Гордієнко… \ Нарадила мати, \ як пшениченьку пожати, \ Полтаву достати? \ Ой пожали б, якби були \ Одностайне стали \ Та з фастовським полковником \ Гетьмана єднали. \ Не стриміли б списи в стрісі \ У Петра у свата. \ Не втікали б із Хортиці \ Славні небожата, \ Не спиняв би їх прилуцький полковник поганий… \ Не плакала б матер божа \ В Криму за Украйну».
Українська історія загалом, а за підневільних часів, коли жив Мазепа, через щораз агресивнішу політику російської імперії, була дуже непростою. У поезії «Іржавець» зустрічаємось з історичними особами того часу, вчинки яких і донині неоднозначно описані й по-різному трактуються в історичній літературі:
Кость Гордієнко ― запорозький кошовий, його відносини з гетьманом Мазепою були складними через дозвіл Мазепи будувати фортеці на вимогу Петра I на західних кордонах України. Але як тільки Мазепа виступив проти російського царя, Гордієнко зразу ж із військом прилучився до гетьмана і на пошану схилив перед ним свій бунчук. Після трагічних наслідків Полтавської битви власне козаки Гордієнка забезпечили відступ військам Карла XII і Мазепи.
Фастовський полковник ― Семен Палій, полковник на Правобережній Україні, улюбленець козацтва. Відносини між Лівобережною та Правобережною Україною не були внормованими. Але найскладнішими були стосунки між Річчю Посполитою і козацькими полками на підпольській Україні. Після укладення миру з Туреччиною сейм Речі Посполитої прийняв рішення розпустити козацькі полки. У 1702 році козаки, духовенство, селяни підняли антипольське повстання. Палій – анархічний лідер правобережного козацтва, якого гетьман Мазепа використовував у походах, що принесло Палію шалену популярність. Був засланий до Сибіру як ворохобник і бунтар, але після виступу Мазепи проти Петра I звільнений. Воював з частиною козацьких полків на стороні московського царя.
«Прилуцький полковник поганий» ― Гнат Галаган, спочатку брав участь у війні на стороні Мазепи, зрадив його і перейшов на сторону російського царя Петра I. Поезію написано в Орській кріпості в 1847 році.
В той таки час, наче продовження розповіді про одного з героїв «Іржавця», поет, згадуючи козацьку вольницю, пише поезію «Чернець», де маємо нагоду зустрітися з Семеном Палієм. Після земного бурхливого життя козацтво, бурсацтво з любов’ю проводжає свого козацького ватажка до релігійної святині ― Межигорського Спаса.
«Аж до Межигорського Спаса \ Потанцював сивий. \ А за ним і товариство \ І ввесь святий Київ. \ Дотанцював аж до брами, \ Крикнув — Пугу! Пугу! \ Привітайте, святі ченці, \ Товариша з Лугу!».
Не можуть не зачіпати струн української душі слова геніального поета, написані на засланні в Орській кріпості, такі актуальні в наші напружені дні, коли Україна вкотре у своїй нелегкій історії стала на прю з московитським зарозумілим катом, наче звернені до нас. «До утрені завив з дзвіниці Великий дзвін. \ Чернець мій встав. \ Надів клобук, взяв патерицю, \ Перехрестився, чотки взяв... \ І за Україну молитись \ Старий чернець пошкандибав».
З якимсь світлим настроєм поет, знову ж таки в Орській кріпості, у вірші «Сон (Гори мої високії…)» згадує дорогий серцю Переяслав і дивовижні пейзажі: «Гори мої високії, \ Не так і високі, \ Як хороші хорошії, \ Блакитні здалека. \ З Переяслава старого, \ З Виблої могили, \ Ще старшої... мов ті хмари, \ Що за Дніпром сіли».
Складається враження, що в цій проклятій неволі, в чужій стороні поет наче рятується звичною милою красою, яка назавше поселилась в його серці. «Обрив високий, гай, байрак; \ Хатки біленькі виглядають, \ Мов діти в білих сорочках \ У піжмурки в яру гуляють, \ А долі сивий наш козак \ Дніпро з лугами виграває. \ А онде, онде за Дніпром, \ На пригорі, ніби капличка, \ Козацька церква невеличка \ Стоїть з похиленим хрестом. \ Давно стоїть, виглядає \ Запорожця з Лугу…»
Поет вводить в розповідь старого козака, наче перевтілюючись в свого героя, роздумуючи про Гетьманщину: «Та все пішло царям на грище \ Запорожжя, і село… \ І монастир святий, скарбниця, \ Все, все неситі рознесли!».
Власне, в цьому творі поет написав слова, про трактування яких сперечалися літературознавці, не знаючи, в яких місцях тексту розставити коми і які важко було й цитувати. Бо це ж не просто слова, а сутність його безмежної любові до України:
«Я так її, я так люблю \ Мою Україну убогу, \ Що проклену Святого Бога, \ За неї душу погублю!».
З його святою любов’ю Україна стоїть і сьогодні в важкому страшному двобої з потужним предковічним ворогом, захищаючи свою землю, свій народ і своє високе ім’я. Шевченко дає нам свою настанову:
«Свою Україну любіть, \ Любіть її... Во время люте, \ В останню тяжкую минуту. \ За неї Господа моліть…».