Наталія Шаховська очолює Львівську політехніку вже понад пів року, і протягом цього часу в університеті відбувається перезавантаження. У розмові про підсумки минулого року, стратегічне бачення розвитку Львівської політехніки, яка має всі шанси стати взірцем у створенні можливостей для студентів і випускників, а також своєрідним магнітом для тих, хто розуміє, що якісна технічна освіта є справді надійною перспективою, Наталія Богданівна наголошує, що формування середовища, яке виховує відповідальність і патріотизм, — ключове завдання університету. І навіть у складні воєнні часи вона бачить Україну як перспективний майданчик для розвитку нових технологій і міжнародної наукової співпраці.
— Які ключові результати минулого року вважаєте найважливішими для Львівської політехніки загалом і для вас та команди зокрема?
— Одним із моментів підсумків року, на яких зупинюся, є поліпшення ситуації з благодійниками та надавачами стипендій для наших студентів. Цьогоріч ми маємо більше охочих підтримати студентів Львівської політехніки. Хочемо змінити культуру ставлення до нашого університету та до надавачів стипендій для підтримки наших студентів. І я вважаю, що це добрий момент, щоб підсумувати те, що вдалося зробити, розпочати, посилити. Друге, з чим ми дещо затягнули, та все ж продовжуємо роботу, —електронний документообіг. Думали якісь перші варіанти подати до кінця 2025 року, та нам потрібно ще місяць-два. З’ясувалося, що ці процеси потребують більше зусиль і роботи.
— Що, на вашу думку, важливіше — покрокова діяльність чи перспективні напрацювання?
— Рутинна, покрокова діяльність, безсумнівно, важлива, бо так забезпечуємо життєздатність університету. Та Львівська політехніка — велика інституція, тому мають бути вектори розвитку. І важливо, власне, закладати ці напрямні, розуміючи, якого результату прагнемо досягти за кілька років. Стратегічними зараз для нас є медтех і військове керування. Для цього провадимо відповідні роботи. Це не можна зробити швидко, спершу потрібно сформувати сильну базу.
— У Стратегічному плані розвитку Львівської політехніки до 2030 року перекваліфікація, гнучкість, оперативність, оновлення професійних навичок подані і як ризики, і як можливості. Як, на ваш погляд, це працюватиме?
— Освіта, а особливо освітні програми, нині справді потребують оновлення. Міністерство освіти і науки вже затвердило предмет, об’єкт та основні описи для всіх спеціальностей. Проте стандартів за новими спеціальностями поки що немає. Це створює виклик, який торкнеться всього університету та всіх освітніх програм — їх потрібно оновити. З кількох джерел надходить інформація, що програмних результатів навчання, які раніше фіксувалися в освітніх програмах, більше не передбачатимуть. Відповідно, це потребує повного перегляду підходу до розвитку кожної освітньої програми.
Водночас відсутність чіткої прив’язки до програмних результатів навчання дає нам змогу акцентувати на унікальності кожної освітньої програми, що є безумовною перевагою. Якщо гаранти освітніх програм зможуть чітко окреслити цю унікальність і сформулювати, чим саме одна програма відрізняється від подібних — як у межах нашого університету, так і в інших закладах вищої освіти, — це матиме позитивний ефект. Адже ми зможемо залучати вступників, які розуміють свої освітні потреби та очікування.
— Як можна усунути формальний підхід до гаранта освітньої програми, коли ця роль часто є лише ситуативною і не забезпечує конструктивного розвитку програми?
— Це дійсно так — інколи гарант освітньої програми не до кінця розуміє всі аспекти, зокрема вимоги акредитаційного процесу. Щоб поліпшити цю ситуацію, за підтримки SoftServe та нашої Наглядової ради започатковано школу гарантів і заплановано проведення ще кількох таких шкіл. Перший курс уже відбувся. Учасники цієї школи, тобто гаранти, наприкінці лютого презентували проєкти, над якими працювали під час навчання.
Говорячи про завідувача кафедри та гаранта освітньої програми, інколи можна спостерігати певну конкуренцію між ними за ресурси. Гарант відповідає за якість освітньої програми, тоді як на завідувачеві кафедри часто лежить відповідальність за кілька програм одночасно, а також за викладачів, які працюють не лише на його кафедрі, а й в інших інститутах. Тому, з одного боку, виникає боротьба за викладачів — особливо за тих, хто може цікаво подати матеріал і зацікавити студентів. А з іншого боку, завідувач кафедри відповідає за матеріальне забезпечення програми — приміщення, технічне обладнання тощо. Щоб врівноважити ці аспекти, ми працюємо над змінами в системі оцінювання викладачів і розглядаємо можливість залучення гарантів до цього оцінювання з певною кількістю балів, щоб стимулювати їхню активність. Крім того, наступні школи для гарантів планують із метою надання їм додаткових інструментів для розвитку освітніх програм. Що стосується підвищення рівня знань і набуття нових навичок, то школа лідерства та підготовки менеджерів для університету проводиться вже не вперше.
— За яким принципом відбирають осіб, які проходять навчання в школах лідерства?
— Для школи лідерства команду підбирали за принципом диверсифікації посад, тобто мали бути представники різних рівнів — директор, завідувач кафедри, викладач, гарант. Кількість команд не обмежували, і їх відбір здійснювало Міністерство освіти і науки, а не Політехніка. Всі охочі брати участь у школі лідерства мали підтримку університету, а остаточний відбір проводило Міністерство. Йшлося передусім про проєктного лідера, який через правильне визначення KPI та OKR задає напрям розвитку освітньої програми, кафедри або інституту — залежно від своєї ролі в команді.
Мені було особливо цікаво переглянути матеріали, з якими працюють учасники школи, та побачити їхні проєкти. Зокрема, вони працювали над стратегіями, і ключові аспекти стратегування, які опрацьовували зовні, ми намагалися інтегрувати у власну стратегію університету.
— Чи плануєте після завершення навчання провести аналіз і визначити, яких фахівців ще потрібно залучити до університету, щоб пропозиції відповідали реальним потребам?
— Так, ми плануємо провести аналіз і щодо школи гарантів. Хочемо дати час, щоб гаранти могли внести зміни у свої освітні програми, а потім перевірити, які зміни були реалізовані, а які — ні.
Аналогічно відбуватиметься і з учасниками школи лідерів. Через місяць чи два ми проаналізуємо, що вдалося змінити на їхньому рівні компетенцій та обов’язків у Політехніці. На основі цього аналізу формуватимемо подальші пропозиції та наступну когорту учасників.
Зустріч із заступником міністра Миколою Трофименком була важливим акцентом на темі дуальної освіти, яку у Львівській політехніці обговорюють уже багато років. Попередні спроби її апробації відбулися в кількох інститутах, але, наскільки я розумію, вони не були повністю реалізовані через труднощі взаємодії з бізнесом, який не завжди готовий підтримувати цей формат.
— Чи принесла ця зустріч конкретні напрацювання, чи допомагає зараз просуватися далі і чи сприяла більшому зацікавленню бізнесу Політехнікою?
— Після цієї зустрічі відбулася ще одна — з Асоціацією роботодавців Львівщини. Проректор напряму діяльності навчальна робота та якість освіти Ірина Хомишин організує робочі групи, об’єднавши їх за інтересами бізнесу та інститутів, щоб проводити спільні консультації, обговорювати напрацювання та враховувати побажання роботодавців. Ці консультації стосуватимуться не лише дуальної освіти, а й того, які навички та компетенції, на думку бізнесу, повинні мати випускники. Мета — створити формат, де конкретний інститут готує фахівців відповідно до потреб конкретного бізнесу, а не просто проводити масштабні зустрічі «всіх з усіма».
— Пригадую, як ще до початку повномасштабної війни відбувалася велика нарада з роботодавцями, де бізнес казав, що не готовий інвестувати в студентів через їхній відтік за кордон. Яка ситуація зараз?
— Безумовно, такі ризики є. Молодь нині значно мобільніша, і це відбувається не лише через безпекові фактори — сама мобільність стала реальною тенденцією.
Ми бачимо, що нині питання стосується не лише відтоку студентів до призовного віку, а й відтоку талантів загалом. Це також відображено у стратегії університету. Люди шукають кращі умови — вищу зарплату та більше можливостей. І цілком логічно, що коли є привабливі пропозиції за кордоном — із безпекою, вищим доходом та перспективами розвитку — то вони вирішують ними скористатися.
Водночас бізнес сьогодні значно краще розуміє роль випускника та важливість його залучення. Активно формується робота в командах, відбувається введення випускників у професійне середовище. Саме тому з’являються стипендії, і бізнес дедалі активніше співпрацює з університетами, чітко визначаючи, яких фахівців вони хочуть бачити.
Я все ж сподіваюся, що після закінчення війни Україна стане привабливим плацдармом для впровадження нових технологій і відбудови країни. Тоді випускники захочуть працювати саме там, де вкладатимуть ресурси, адже ці кошти інвестуватимуть в Україну.
Звісно, ризик відтоку талантів залишається, але я — оптимістка і дуже сподіваюся, що навіть певна кількість студентів і випускників, які наразі виїхали, таки повернуться, адже в Україні з’явиться справжній майданчик для нових технологій.
— У Стратегії розвитку Львівської політехніки важливий розділ присвячений комунікації про штучний інтелект, кібербезпеку та інновації. Яку роль, на вашу думку, відіграє штучний інтелект у розвитку університету?
— По-перше, викладачам не варто сприймати штучний інтелект як виклик. Це радше зміна підходу до навчання та оцінювання результатів студентів, а водночас — ефективний помічник. По-друге, роль викладача в оцінюванні змінюється. Традиційні тести чи есе вже не такі ефективні, як навіть під час пандемії. Зараз більше уваги надають усним опитуванням, аналізу результатів і глибшій перевірці знань. Водночас підхід залежить від спеціальності та підготовленості викладача. Думаю, викладач може аналізувати промпти, які студенти формують для отримання певних результатів, і так оцінювати, наскільки вони опрацьовують тематичний матеріал.
Ресурси, які Політехніка отримала від Google, зокрема NotebookLM, значно полегшують підготовку навчальних матеріалів: створення тестів, відео, презентацій — на основі того контенту, який надає викладач. Це робить процес підготовки набагато простішим.
Водночас в університеті частину рутинних процесів можна автоматизувати. Я вже згадувала про автоматизований пошук і аналіз внутрішніх документів Львівської політехніки — фактично відповідний агент уже створений. Ми обговорили можливість його впровадження для використання всіма викладачами, що дасть змогу зменшити обсяг рутинної роботи та слугуватиме підтримкою для персоналу.
Якщо говорити про зміни в університеті загалом, уже помітні значні трансформації у міжнародному напрямі та відбувається повна реорганізація структури. Водночас через виклики, пов’язані з війною, та їх наслідки залучення якісних іноземних студентів наразі залишається складним завданням.
— Чи напрацьовані ідеї або механізми, як організовувати навчання для іноземних студентів, адже попит є, але його стримують законодавчі обмеження та неможливість приїзду до України?
— Щодо законодавства, то це питання неодноразово обговорювали, і є пропозиції можливих змін, які озвучували і депутатам, і профільним міністерствам. Також обговорювали з директорами інститутів доцільність відкриття кафедр або філій за кордоном, і в цьому нашому університетові йдуть назустріч.
— До Львівської політехніки приїжджають делегації з Китаю, Японії, Південної Кореї та інших країн. Як ви оцінюєте це — як освітню та стратегічну можливість чи радше як культурний інтерес?
— Скажімо так, освіта в Україні загалом є дешевою, що робить її доступною. Водночас університети в нашій країні трансформувалися через війну, і, ймовірно, випускники набули нових якостей, яких не мають студенти з країн, де нема воєнних реалій. Це робить Україну цікавою, а поширення нашого досвіду для іноземних партнерів — важливим і цікавим.
Велику роль відіграє й те, що ми є технічним університетом. У нас є певні напрацювання в різних технологіях, які раніше не були такими поширеними або активно використовуваними. Саме тому закордонні партнери виявляють до нас інтерес і приїжджають.
Проте питання безпеки наразі залишається невирішеним. Проблема не в небажанні університетів чи інших країн відправляти до нас студентів і викладачів, а в тому, що страхові компанії не погоджуються видавати поліси. Розглядають різні варіанти, зокрема зонування України за областями залежно від кількості повітряних тривог. Це могло б дати змогу приймати закордонні делегації та студентів хоча б на короткострокові відрядження для обміну досвідом, а не для повноцінного навчання.
Якщо говорити не лише про студентів, а й про науку та спільні наукові проєкти, тобто співпрацю Львівської політехніки з технічними університетами інших країн, тут ми спостерігаємо значну зацікавленість. На сьогодні Політехніка має найбільшу кількість проєктів програми Horizon серед усіх українських університетів, і ми активно працюємо в цьому напрямі. Водночас слід зауважити, що велика кількість поданих проєктів не завжди означає високу якість. Це стосується і освітніх програм, і наукових проєктів. Передбачено навіть обмеження на кількість заявок, які може подавати кожен університет, адже раніше подавали певні неякісні проєкти.
— Як реорганізація, зокрема Проєктного офісу, змінить підхід до взаємодії? Яким ви бачите функціонування офісу після цієї реорганізації?
— Нас ще очікує організація наукової діяльності. Проректорка з наукової роботи та інноваційної діяльності Ірина Яремчук найближчим часом представить відповідні пропозиції. Ймовірно, Проєктний офіс включать до структури науки, оскільки чіткого розділення проєктів на наукові й освітні, можливо, не потрібно.
З погляду проєктного менеджменту, супроводу та виконання проєктів процедури для освітніх і наукових проєктів фактично однакові. Основне завдання — забезпечити підтримку керівникам проєктів, щоб вони могли зосередитися на якості виконання своїх проєктів, а не витрачали час на бюрократичні процедури.
— У Стратегії розвитку університету передбачено підвищення фінансової спроможності через збільшення проєктів і замовлень. Наскільки університет може безпосередньо впливати на цей показник? Чи він здебільшого залежить від зовнішніх факторів?
— Ми можемо гарантувати лише одне: докладаючи зусиль і подаючи якісний проєкт чи грантову заявку, ми отримуємо шанс на перемогу. Проте повністю гарантувати результат ми не можемо.
Щодо оцінювання європейських проєктів, то, будемо відвертими, воно іноді теж є суб’єктивним — так само, як і оцінювання українських проєктів. Деякі аспекти, на які звертають увагу наші партнери — європейські та не лише європейські, — фактично присутні й у них самих.
— Як ми можемо, якщо не прямо, то хоча б опосередковано впливати на збільшення кількості виграних проєктів?
— Перший шлях — залучення наших працівників до оцінювання проєктів. Вже є співробітники Львівської політехніки, які працюють експертами в Європейській комісії. Звісно, малоймовірно, що український проєкт оцінюватиме український експерт, та вага України у процесі зростає.
Другий шлях, який поки що не реалізований, — це наша присутність у Брюсселі. Великі європейські університети мають там свої представництва. Вони, можливо, не впливають безпосередньо на оцінювання проєктів, але забезпечують постійну присутність і комунікацію. Української присутності там наразі немає, і це ще один напрям, над яким потрібно працювати. Розумію, що це знову впирається у фінанси, та варто шукати шляхи забезпечити хоча б мінімальну присутність у Брюсселі навіть без значних витрат.
Щодо безпосередньо проєктної діяльності, то налагодження процесу супроводу проєктів дасть змогу керівникам і виконавцям звільнити час на підготовку нових заявок. Отже, прямого впливу на збільшення показника немає, але непрямі механізми та дії можуть значно вплинути на кінцевий результат.
— Чи змінилося завдяки вашим міжнародним контактам і активності проректорів сприйняття України, зокрема через науку, і чи вдалося розвіяти стереотипи щодо Львівської політехніки та українських науковців?
— Вважаю, що вже є позитивні зрушення. Ось лише кілька прикладів: нас запрошують представляти Україну та Львівську політехніку у США, на День України в Японії тощо.
Щодо стереотипів, то один із найпоширеніших полягає в тому, що українські університети нібито бідні заклади без обладнання, які не здатні проводити серйозні наукові дослідження. Так, ми справді маємо менше ресурсів, ніж європейські університети, але стверджувати, що ми зовсім не можемо проводити дослідження, — неправильно.
Ті, хто відвідував наш університет, бачили, що ми здатні виконувати значну кількість досліджень і можемо робити ще більше в синергії з іншими партнерами. Завдяки цьому сприйняття Львівської політехніки та українських університетів загалом змінилося. І я переконана, що варто й надалі працювати в цьому напрямі.
Між західними і східними університетами є значна ментальна різниця. Із західними університетами наші науковці вже мають налагоджені контакти — здебільшого особисті, але вони є, і координація цих контактів може дати конкретний результат. Що ж до східних університетів, то структурованої співпраці наразі немає. Водночас деякі з них навіть заможніші за західні. Тому для мене важливим завданням є налагодження контактів і залучення східних університетів до спільних проєктів та співпраці.
— Одним зі слабких місць, зазначених у стратегічному аналізі, є низький рівень англійської серед науковців і складність маркетингового подання їхніх наукових розробок. Чи варто створити окремий підрозділ, який допомагав би робити ці напрацювання цікавими для бізнесового середовища?
— Це нормально, що добрий науковець не зобов’язаний бути бізнесменом — у кожного свої сильні і слабкі сторони. Тут має допомагати структура університету загалом. У нас є Науковий парк, який, серед іншого, відповідає за комерціалізацію наукових розробок. Не можу сказати, що зараз у Політехніці вже є спінофи (комерціалізовані проєкти/розробки), але ці питання закладені у стратегії університету. Комерціалізація розробок, допомога науковцю перейти від наукової термінології до мови бізнесу — саме цим мають опікуватися структурні підрозділи університету.
— Як забезпечити, щоб наукові розробки, навіть створені багато років тому, могли ефективно переходити від патентів і прототипів до реальних продуктів?
— Патентування загалом є радше завданням для українських університетів, зокрема для Політехніки, ніж проблемою. Українські патенти численні, і ЗВО мають суттєві знижки на подання документів та отримання патентів чи корисних моделей. Натомість закордонні патенти надзвичайно дорогі й отримати їх фінансово складно, а підтримувати ще важче, адже після закінчення терміну дії потрібно оплачувати продовження. Наявність патенту потрібна для подання заявок на державні теми, програми Національного фонду досліджень України та інші грантові програми.
З одного боку, патентів багато, але не всі мають реальну цінність для практичної реалізації — над цим ще не проводили системної роботи. З іншого боку, роботу над частиною патентів, особливо тих, які отримали старші науковці, нема кому продовжувати. Адже тривалий час на технічні спеціальності вступають студенти з нижчими балами, і загалом проблема кадрів у цих галузях досить серйозна. Передавати знання стає складно, тому системна підтримка технічних спеціальностей, не лише у Львівській політехніці, а й по всій Україні, має бути пріоритетом.
Для відбудови країни першочергово потрібні технічні фахівці. Я досі не знаю, як змінити ставлення батьків і вступників, щоб вони розуміли, що слід обирати технічні спеціальності, адже там випускникам гарантована робота протягом певного періоду.
— Чи можна системно підвищувати зацікавленість студентів до математики, фізики та хімії, зважаючи на те, що нелюбов до цих предметів формується ще зі школи?
— На рівні області обговорювали можливість відкриття двох фізичних лабораторій Малої академії наук на базі нашого університету. Це дасть змогу залучати школярів до університету, спілкуватися з викладачами та формувати інтерес і любов до природничих і технічних наук.
Середня школа зараз також перебуває на етапі реформування — створюють наукові ліцеї. У Львові їх буде чотири. Для них теж виникають складнощі, адже потрібна реальна наукова складова. Вчителі часто не знають, як цього досягти, і саме тут університети можуть стати майданчиком для реалізації науково-проєктної та навчальної роботи на базі ЗВО.
Нульовий курс, який запровадили в низці університетів, зокрема й у нас, для підготовки до НМТ, можна розширити. Це дасть змогу залучати школярів і водночас поліпшувати їхні знання з математики, фізики та хімії.
— Одним із напрямів роботи у Стратегії розвитку університету прописані громадянська освіта, громадянське лідерство та волонтерство студентів. Як ви бачите можливість системного впровадження цього в усій Політехніці?
— Без сумніву, відповідальність — передусім особиста справа кожного й певний внутрішній стан. Але якщо створювати середовище, яке підтримує розвиток такої відповідальності, вона має більше шансів проявитися. Тому різноманітні заходи, зокрема зустрічі з ветеранами та військовими, а також обговорення проблемних питань, які, з одного боку, не хочеться порушувати, а з іншого — потрібно обговорювати, є саме тими інструментами, що формують відповідальність.
Для мене важливо, щоб зустрічі зі студентами були регулярними й відкритими, а не поодинокими. Зустріч за участю заступників міністра мені дуже сподобалася: наприкінці студенти буквально завалили запитаннями. Я хотіла б, щоб такі прямі комунікації відбувалися й на наступних зустрічах із ректором. Студенти мають профільного проректора і часто з ним зустрічаються, але я прагну більшої відкритості та безпосереднього спілкування саме зі студентами.
Щодо громадянської відповідальності — про це потрібно говорити, особливо з огляду на стан війни. Навіть коли війна закінчиться, можливо, вона продовжиться в іншій формі, наприклад як холодна війна. Студенти повинні бути патріотами, і ми намагаємось організовувати якомога більше просвітницьких заходів, які вже проводили в Політехніці.
— Чула, що ви з четвертої ранку на ногах і часто перебуваєте в мережі допізна. Як змінилося ваше життя за цей період — більш ніж пів року?
— Спочатку, чесно кажучи, було важко, адже керівництво кафедрою та короткий термін інститутом — зовсім інша відповідальність. Дуже давила господарська частина, велика рутина, і я хвилювалася, що вона повністю поглине й не залишиться сил на інші завдання. Але, напевно, спрацювала самодисципліна: я стала більш свідомою того, що відбувається. Не можу сказати, що важкості стало менше, але з’явилось усвідомлення, що такий розпорядок життя буде надалі. Дуже допомагає підтримка сім’ї, за що я вдячна, і загалом я вже звикла до такого ритму.
