У межах Дня Львівської політехніки з нагоди 210-ї річниці університету одним із перших заходів провели вже традиційну «Каву з ректоркою». Тема зустрічі — самотурбота та особистий ресурс під час війни, адже, щоб були сили подбати про когось, спершу треба подбати про себе.
На зустрічі зі студентами були присутні:
- Наталія Шаховська — ректорка Національного університету «Львівська політехніка»;
- Микола Логойда — проректор (напрям діяльності: навчальна робота та розвиток студентського потенціалу);
- Юрко Остапюк — голова Центру студентського капеланства та капелан Львівської політехніки;
- Богдан Мірінчик — голова профкому студентів та аспірантів Національного університету «Львівська політехніка».
Захід, як і зазвичай, розпочала вітальним словом пані ректорка:
— 210 років для Політехніки — це великий термін, зважаючи на те, що ми технічний університет. За хронологією ми найстарший технічний університет у Східній Європі, і водночас найстарший технічний університет або технічна школа загалом у Європі старший за нас на 33 роки. Тому це велика дата, але основне, як на мене, не тільки пам’ятати історію, тому що, власне, наша країна за це й бореться, за історію і за ідентичність, а й іти в ногу з часом. Оскільки ми готуємо і інженерів, і гуманітаріїв, і всіх інших, то наш університет має бути не тільки старим, а й прогресивним. Прогресивність у нас — це молодь, тому дуже дякую за те, що ви знаходите час на такі зустрічі, дякую за вашу активність, і також дякую отцю Юрію за те, що погодився долучитися до нашої дискусії, бо це дуже важливо, тому що вже який рік ми всі живемо в таких дуже поганих умовах. Я взагалі вам, шановні студенти, дуже-дуже співчуваю — у вас дуже тяжке життя, тому такі розмови є дуже корисними. І дуже дякую, отче Юрію, що ви знайшли час доєднатися, дякую!
Доречність свята під час війни
Одним із перших питань, які порушив отець Юрко, стала моральність відзначання свят у сучасному становищі. Отець поділився історією, яка, як він зауважив, була насправді й пізніше стала основою для фільму:
— Єврейська сім’я, молода пара купила квитки, щоб іти в театр, але починається Друга світова війна. Всі схвильовані, налякані. Батько дівчини сказав їй, що «війна є, і це факт, але ви купили квитки, і зараз є ще можливість піти на цю виставу, і це буде той момент, який залишиться з вами назавжди».
Отець зазначив, що будь-яке святкування — чи то річниця якоїсь події, чи то день народження — це про пам’ять, а не лише про якусь насолоду, бо все, що ми святкуємо, залишається в пам’яті назавжди:
— Пригадайте ваші найгучніші святкування дня народження — все-таки були моменти, коли було приємно, тепло з кимось, коли вітали ті, від кого ви чекали цього найбільше, і саме це є тим, що залишається, а потім формує нас. Тому я глибоко переконаний, що ваші батьки теж говорять: сину чи дочко, це час, коли треба дати і взяти собі ресурс.
Тому святкування, на мою думку, є важливими. Це про пам’ять і вдячність тим, хто формував Політехніку, про стосунок, що я належу до Політехніки, і те, що я можу дати університету, будучи випускником чи студентом у Львівській політехніці.
Питання відновлення особистого ресурсу
Є люди, які вважають, що потреба у відновленні та відпочинку сьогодні недоречна — вони не дозволяють собі взяти паузу і подумати над тим, куди рухатися далі.
Отець Юрко певен, що саме особистий ресурс дає нам можливість рухатися вперед, а турботу про себе він називає внеском у майбутнє:
— Я глибоко переконаний, що саме турбота про себе дозволяє створити простір, де інші люди в цьому просторі будуть у безпеці. Чи ви бачили колись агресивних людей? Вам безпечно з ними? Мені, наприклад, біля агресивних людей некомфортно. Як, скажімо, особа, яка працює з психікою, емоціями, розумію функцію і завдання агресії, але мені точно з ними некомфортно. Як ви думаєте, чому людина така агресивна? Що спонукає людину до агресії? Переважно страх — так, ми живемо в дуже великому стресі, інтенсивному стресі. Уже пішов п’ятий рік повномасштабної війни. Я не вірю, що є люди, які не стресують, не виснажені.
Пам’ятаю початок війни, і ми створили з нашим капеланством кризовий центр волонтерства, де допомагали багато цивільним, військовим і так далі. Я пам’ятаю: підходить березень, багато запитів, екстрабагато запитів… І я помаленьку спостерігаю, що волонтери падають штабелями від виснаження, стресу, напруги. Така була напруга, що волонтери не дозволяли собі навіть спати. Бо хтось реагує і каже: нам треба одні, другі, треті ліки. Хтось, я пам’ятаю, з Гостомеля до нас дзвонив, що немає води, а це були когось знайомі, і вони підсаджували гаком емоційно інших волонтерів, і ті собі не розслаблялися. І так далі, і так далі, і так далі. Вони просто падали, вони мліли там. Тоді ми вирішили з керуючими, відповідальними, що обов’язково відправляємо волонтерів спати.
В цьому темпі, на превеликий жаль, ми забуваємо про базові потреби. А базові потреби — це сон, здорове харчування, безпека, соціальна адаптивність і ще, можливо, переключення, хобі-активність. Якщо я багато читаю, то мені відпочинок із читанням точно не підходить, тоді фізична робота — саме те, що дасть можливість відновитися. І це стало переломним моментом — оцей момент, коли ми почали відправляти волонтерів спати: вони набиралися ресурсів і робили набагато більше. Тому ресурс у часі війни є не просто якоюсь забаганкою, він є необхідністю.
Студентський капелан стверджує, що ресурс потрібен для того, щоб усвідомлювати, що це вже інший етап, приймати, що це ще один етап, і визначати, на якому я етапі в цій війні.
Як упоратися з ненавистю і до чого тут самотурбота
— Первинно, щоб напруга ненависті спадала, треба зробити базовий крок, момент вибачення — коли до тебе приходять і кажуть: вибач. Якщо цього первинного кроку не буде, ненависть нікуди не зникне. В історії, наприклад, з боку церкви було багато питань і закидів, в історії було багато зловживань владою, багатьма речами різної людської сфери. Проголошений святий Іван Павло ІІ вибачився за всі помилки, які зробила церква.
Ми надзвичайно чутливі до слів «москаль», «росія», до російської мови та культури, тому що, по-перше, коли нам щось говорять про примирення в церквах за кордоном, це ненормально. А хто в мене просив вибачення? Вибачити ґвалтівникові, який навіть не просив прощення, — це є неповага до своєї особистості. Так, ви можете сказати: ну, Христос вибачав, первомученик Стефан вибачав... Є дві істини: є Бог, і то не ви. Є Бог, і то не я. І є мої рани. Чи хочеться до цілісної доскональності? Так. Але ще, як мінімум, як люди, як українці, ми хочемо, щоб була оця репарація не тільки фінансова, а й морально-етична, людська. Тому ми надзвичайно чутливі в тих моментах, надзвичайно чутливі… Тож, коли виходить ненависть, це є природний ефект. І коли вона комусь шкодить, треба запитати в тієї людини: що я можу для тебе зробити? Це теж про ресурс, про самотурботу. «Коли я агресивний, мені треба 10 хвилин, щоб я стабілізувався чи стабілізувалася». Це нормально, це про вашу самотурботу. І те, що ви говорите, енергія, і взагалі, емоція агресії, гніву, вона має виходити, не залишатися в собі. Цикл емоційної агресії має вийти, а не залишитися, тому що йде тоді ретрофлексія.
Самотурбота, особливо під час війни, — це про те, щоб навчитися про себе дбати, і це не про егоїзм. Це про здорову любов до своєї особистості. Бо егоїзм руйнує стосунок. А турбота про себе дає можливість потім потурбуватися про іншого чи про інших.
Коли в літаку починається турбулентність, випадає киснева маска, мама і дитина — кому першому надягають маску? Мамі, і це про самотурботу. Коли боєць поранений і побратим поранений, кому надається перша допомога? Собі, а далі допомагаєш побратиму. Самотурбота — це про заповідь Божої любові.
Як відрізнити егоїзм від самотурботи
Відповідаючи на запитання студентки, Юрко Остапюк пояснив, що егоїст насамперед використовуватиме інших для власних цілей чи комфорту, а коли йдеться про здорову любов до себе, це означає бачити власну цінність. Коли людина спроможна бачити власну цінність, то й чужу так само, а коли не спроможна, то це вже егоїзм.
Отець також згадав про модель співзалежності й те, як формуються взаємини «людина-людина». Він зазначив, що саме ця взаємодія означає жертовність. Часто, коли людина допомагає комусь, це не завжди про допомогу комусь, переважно це допомога самому собі. Навівши як приклад діяльність Христа, отець зауважив, що часто люди, просячи про допомогу, самі не знають, що саме їм потрібно, і навпаки — ті, що рвуться допомогти, часто не розуміють, чим саме хочуть бути корисні.
Наостанок очільник студентського капеланства наголосив: хоч би ким були люди — військовими чи цивільними — треба не забувати відпочивати, коли є така можливість, інакше це вбиття себе. Відчуття провини, будучи не у війську, є самонав’язаним і деструктивним явищем, яке треба викорінювати. Люди самі собі ставлять заборони, тому важливо усвідомлювати й позбуватися цього.
— Для мене ви прекрасні своїми викликами, своїми якимись упередженнями, і на цій підставі ваш досвід сформував вас так. Ми вчимося далі реагувати, відстоювати, але ви прекрасні. Я вам дуже дякую за те, що ви формуєте оцю культуру класної, енергійної, здорової молоді, яка прагне до пізнання, не погоджується на дрібні речі. Ви хочете глибинних відповідей, які, на жаль, не завжди ми можемо дати, бо боїмося самі торкатися цієї глибини. Тому буває тут прогалина, на жаль. Але ви прекрасні, пам’ятайте це. Ви чудові, дякую, — підсумував отець Юрко Остапюк.
