Захід відбувся 13 лютого в Науково-технічній бібліотеці Львівської політехніки й був присвячений жінці неймовірної вроди, розуму й відданості своєму народові — зв’язковій Романа Шухевича Ользі Ільків («Роксоляні», «Ользі Звіробій»). Цей вечір був сповнений музики, любові й трагізму — так, мабуть, найточніше можна описати життя пані Ольги.
Заступниця голови Львівського обласного товариства «Україна — Світ» Галина Попович провела коротке знайомство: під егідою товариства були представлені його філії, які пані Галина називає партнерами. Вони діють у різних районах Львівщини, зокрема й на Стрийщині. Саме Стрийська філія привезла проєкт «Повстанське танго», під час якого виконували пісні й розповідали про героїню заходу — Ольгу Ільків. Назва проєкту походить від твору, який написала ця обдарована жінка.
Активними мовцями цього вечора були:
Юлія Курилишин — голова Стрийської філії та модераторка проєкту. Вона палко віддана своїй справі й готова говорити про неї невпинно. Її глибоке дослідження життя зв’язкової ОУН справді зворушує.
— Про Ольгу Ільків я можу розповідати дві години, три години й більше, — наголосила вона.
Юлія Курилишин завдячує знайомством з пані Ольгою Орестові Цимбалі:
— Саме пан Орест познайомив мене з Ольгою Ільків. Я була знайома з багатьма людьми, які в той час зі своїми родинами були головними в національно-визвольному русі. Але от Ольга Ільків зі мною щось зробила. Не знаю що. Я притулилася до тої жінки — і так з нею донині.
Орест Цимбала — український співак і соліст Львівської національної філармонії — одним із перших популяризував «Повстанське танго», яке написала Ольга Ільків, додавши його до свого репертуару. Свого часу він мав прямий зв’язок із героїнею вечора. Співак багато розповідав про неї та її життя, а також поділився цікавими історіями, яких ніде більше не знайти — вони збереглися лише у пам’яті.
Того вечора гості заходу змогли побачити Ольгу Ільків не лише як зв’язкову, а й як талановиту піснярку. Вона писала в ритмі танго і стала першою жінкою в Україні, яка створила українське танго: у 1937 році, коли їй було 17 років, з’явилося танго «Очі».
Пан Орест залюблений у творчість Ольги Ільків. Вага цих творів надзвичайно велика, адже час, у який їх створювали й зберігали, був надзвичайно складний.
«То була осінь 1944 року. Вбили молодого повстанця, і я несла за ноги його вбитого. Мене це так зворушило, що я написала текст "Повстанського танго"», — переказував слова пані Ольги Орест Цимбала.
Посестра Ольги, Мартуся Пашківська, теж зв’язкова Романа Шухевича, у 1945 році написала музику. Цей твір був законспірований: ніхто не здогадувався про авторство цих двох прекрасних жінок, адже платівка навіть не була підписана.
Твори про Батьківщину, дітей та чоловіка жінка записувала на папері. Катерина Зарицька подарувала їй зошит, у якому Ольга карбувала тугу за всім, що було їй найдорожче.
— Її пісні навіяні ідеєю незалежності України, — зауважив Орест Цимбала.
Можна лише уявити, через що доводилося проходити, щоб врятувати свій творчий літопис від небезпеки, яка чатувала з кожного закутка. Проте вона змогла — Ольга дивом винесла цей зошит із «полум’я».
Твори, записані в зошиті, таки побачили світ. Вони потрапили до рук пана Ореста, який був глибоко вражений і взявся їх популяризувати.
На вечорі пісні Ольги Ільків виконували Софія Федина та сам Орест Цимбала. До слова запросили Андрія Яцківа — керівника ансамблю «Високий Замок», завдяки якому ці пісні зазвучали для широкої аудиторії.
— Коли пан Орест приніс мені ті рукописи, ці тексти, в мене було дивне відчуття, що я доторкнувся до якихось незбагненних глибин. Ця робота над музикою — наче я по краплині перебираю щось цінне-цінне й боюся по дорозі згубити, — ділився пан Андрій.
Юлія Курилишин розповіла присутнім про життя Ольги Ільків.
…Почалася Друга світова війна, і Ольга обрала свій шлях: у 1941 році вступила до бандерівського крила Організації українських націоналістів. Тоді ж у Кракові вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром Ликом («Данилом»), який був провідником на Стрийщині. Цей період був надзвичайно важкий: наступ радянських військ, потім німецька окупація, а згодом — другий наступ радянських військ, і жінка опинилася в глибокому підпіллі.
У 1943 році відбулася світла подія — Ольга та Володимир одружилися. Як вона сама розповідала пані Юлії, її чоловік мав гарні зелені очі й був дуже вродливий.
Символічно, що на заході був присутній їхній син — Володимир, який приніс надзвичайно цінну реліквію — весільну сукню своєї матері, яку вона сама вишила. Ця річ пережила схованки, тюремні обставини та випробування часом, але таки дійшла до нас.
Проте кохання подружжя було приречене: завжди на відстані, адже таке воно — життя у підпіллі. Як розповіла Юлія Курилишин, коли Ольга мала вирушати через «зелений кордон» і вони прощалися, жінка написала на сходах Варшавського вокзалу вірш:
Кину я знов свою любов
до лету і до пісні.
Може, вона знайде життя
в просторі Всевишнього.
Кину я душу весняну
усьому світові у вічі,
хай просвіщає мить святу,
оберігає вогняну,
бо ми воскреснем тричі.
У 1948 році чоловік Ольги героїчно загинув внаслідок провокації та облави. «Якщо ти долю підкорити не зумієш — кохання твого цілуватиму сліди…» — це рядки з твору «Самітність», який визрів у час жалю після овдовіння.
А далі насувався важкий час репресій. Ольга, у складі зв’язкових Романа Шухевича, віддано служила в конспірації. На початку 1950 року Роман Шухевич через Галину Дидик передав Ользі «штафетку» з рекомендацією переїхати з родиною на Донбас і створити там осередок ОУН.
14 березня 1950 року вона поїхала до Львова попрощатися з подругами, але була заарештована МДБ. У 1952 році її засудили до 25 років ув’язнення, яке вона відбувала в Александровському та Володимирському централах Іркутської області. Звільнена 6 лютого 1964 року.
«Якби Сталін не здох, то так би й закінчила своє життя в тюремних муках», — казала свого часу пані Ольга. Таке життя чекало всіх, хто любив свій народ і ставав на прю з поляками, німцями та радянською системою.
— Їхнє життя було зовсім не просте. Це щоденна тривога, це страх, це постійне очікування бути затриманим. Якщо затриманим — то як винести нелюдські муки і не зрадити? У них був особливий побут: криївки, чужі квартири й хати, чужі імена і прізвища, багатокілометрові переходи та багато іншого, — описувала Юлія Курилишин.
Жінки на війні стирали всі стереотипи: вони були надзвичайно сильні та вчилися виконувати кілька функцій одразу. Вони мусили опановувати медичні навички, вміти стріляти й водночас зовсім не мали часу на належну підготовку.
За словами пані Юлії, жінки виконували надзвичайно складні доручення, адже завдяки своєму зовні мирному вигляду викликали менше підозр, ніж чоловіки. Зокрема, вони були присутні на військово-чекістських операціях і зачистках, перевозили зброю й патрони через окуповану територію. Іноді їм навіть доводилося застосовувати «еротичний капітал» для вивідування секретної інформації. Вони збирали відомості й передавали до СБ — Служби безпеки. А Катерина Зарицька й Ольга Ільків навіть розгортали жіночий підпільний рух. Ці жінки були готові щодня ризикувати життям і йти на смерть заради своєї справи.
Мовчанка була основою конспірації: говорити можна було тільки там, де потрібно, кому потрібно і скільки потрібно. Балакучість була заборонена. На обличчях підпільників не мало бути ні гніву, ні злості, ні пихатості, ні заздрості, ні емоційного піднесення і, не дай Боже, ознак п’янства — інакше можна було стати легкою здобиччю для ворога. Обов’язковим було маскування одягом. Не можна було вести розмови в родині, при дітях чи сусідах. Належало досконало знати місцевість, мати залізне алібі та вміти створювати хибний слід. Те, яким було життя підпільників, можна описувати ще довго, але й цей короткий перелік вимог вражає своєю суворістю.
Насамкінець Юлія Курилишин пригадала такі слова пані Ольги: «Мене Бог притримав як свідка тої епохи, як доказ віри в незалежну українську державу». Справді, її життя — як і життя сотень інших підпільників — є свідченням того, якою ціною виборюється свобода. Ці слова демонструють непохитність українства, яке навіть у, здавалося б, безнадійному становищі не припиняло боротьби. Біографія героїні вечора надихає і спонукає до переосмислення. Щоб докладніше ознайомитися з історією життя пані Ольги, Юлія Курилишин рекомендує прочитати її книжку «У тенетах двох "закриток"», а також спогади зв’язкової Романа Шухевича Ірини Козак («Бистрої») «Зродились ми великої години…», що містять чимало розповідей і про Ольгу Ільків.
