Ще з початку незалежності Україна й Польща активно співпрацюють у науковій сфері, проводять семінари, зустрічі, а нещодавно — і перший Польсько-український конгрес істориків, на якому обговорили питання спільного минулого. Його організували знакові інституції обох держав: з польського боку — центр діалогу імені Юліуша Мєрошевського, з українського — Український інститут національної пам’яті.
Про суть конгресу та його особливості ми поговорили з Любомиром Хахулою — доцентом кафедри міжнародної інформації ІМФН і дослідником польсько-українських взаємин.
— Польсько-український конгрес істориків проходив 6–8 травня 2026 року в замковому комплексі містечка Баранув-Сандомирський і зібрав разом понад 100 українських і польських дослідників. Учасники обговорили широкий спектр тем — від польсько-українських взаємин у добу середньовіччя до сучасної співпраці незалежних України та Польщі. Безпрецедентним став і медійний розголос: усі дискусії транслювали у прямому ефірі, — наголосив Любомир Хахула.
За словами пана Любомира, початки такого діалогу сягають кінця 80-х — початку 90-х років ХХ століття, коли після здобуття Україною незалежності українські й польські дослідники змогли налагодити прямий діалог без посередництва москви:
— У середині 1990-х років відбулися перші зустрічі істориків щодо спільного осмислення історії. Такою платформою стала конференція «Поляки — українці 1918–1948. Важкі питання», проведена 1994 року в Подкові-Лєсьній. Саме тоді історики вперше відкрито заговорили про складні сторінки спільного минулого. Згодом відбулося 13 наукових семінарів «Україна — Польща: важкі питання», які тривали до 2008 року. У 2010-х роках їм на зміну прийшли нові формати конференцій і зустрічей. Варто наголосити, що під час перших зустрічей польська сторона була підготовлена краще, адже швидше розпочала відносно вільні дослідження, тиск цензури був слабший, мала кращий доступ до архівів і контакти з еміграційними дослідниками. Натомість українські історики почали оперувати вагомими джерельними матеріалами уже в 2000-х роках.
Не можна сказати, що проведення конгресу було ініціативою лише однієї сторони. Українсько-польська комунікація триває постійно, тож із часом вона природно переросла у формат великого конгресу.
— Історики завжди між собою спілкуються, читають праці одне одного, тому цілком закономірно виходять на нові рівні комунікації. Історія давно вийшла за межі вузької академічної дисципліни. Обидві сторони усвідомлюють, що на наші непорозуміння впливають і зовнішні чинники, зокрема рф. Тож, якщо ми будемо консолідованими, зможемо спільно протистояти маніпуляціям і дезінформації.
Мета конгресу та його результати
Польсько-українська наукова дискусія триває, проте учасники конгресу дійшли згоди щодо кількох важливих питань.
По-перше, потрібно продовжувати фахове спілкування. Війна дещо ускладнила контакти. Не всі польські дослідники можуть приїхати до України, а не всі українські — поїхати до Польщі. Зустрічі проводять і дистанційно, однак це не може повністю замінити живе спілкування.
По-друге, треба шукати нові методологічні інструменти та джерела, а вже відомі — переосмислювати й по-новому інтерпретувати.
По-третє, є чітке розуміння, що такий історичний діалог потрібно продовжувати.
По-четверте, спільно інтерпретуючи історію, ми маємо глибше зрозуміти, чому для поляків важливі ті чи інші події. Так само й вони повинні краще розуміти українську перспективу.
Ми, як українці, також усвідомлюємо, що поляки проводять власну історичну політику, де чимало героїв для нас є суперечливими постатями. Водночас і поляки, і українці мають право на власну політику пам’яті.
Потрібно розуміти, що кожна сторона має право на своє осмислення минулого. Стало очевидно, що ніхто нікому не нав’язує власного бачення. Важливо й те, що поляки сприймають нас як рівних партнерів, які нічим не поступаються їм у науковій та історичній сферах. Українська делегація на конгресі була представлена дуже професійно й в окремих дискусіях навіть домінувала.
Питання Волинської трагедії
На українсько-польських наукових форумах неминуче порушують і найгостріші історичні теми. Однією з них є Волинська трагедія 1943 року.
— Це болюча тема для поляків, — зауважує Любомир Хахула, — оскільки вони вважають, що «волинська різанина» була скоординована акцією українського підпілля, рішенням, яке ухвалило політичне керівництво ОУН і командування УПА. Ми ж вважаємо, що такі речі не могли виникнути на пустому ґрунті. Тому передумови братовбивчої війни варто шукати в соціальному становищі українських селян, політиці осадництва у міжвоєнний період, спаленні святинь на Холмщині та Підляшші. Зрештою, можна констатувати, що істина десь посередині, але не все так просто. Чинниками масових убивств поляків і українців була діяльність совєтських партизанів, а сама територія взагалі була окупована німцями. Тоді було незрозуміло, де були напади, відплатні акції, а де — провокації з метою дестабілізувати цей регіон.
Водночас у роки війни були приклади взаємної емпатії: українці рятували поляків від смерті, а поляки — українців, переховуючи їх.
— Сьогодні українськими та польськими істориками зібрано великий масив інформації, спогадів, у яких відображено сусідську чи родинну солідарність українців і поляків, — додав дослідник.
Польські історики (не)співпрацюють із польськими політиками у формуванні міфологічного образу минулого?
На перший погляд може видаватися, що в Польщі існує консолідована стратегія щодо інтерпретації минулого, де українці та Україна мають радше негативний образ.
— Я протягом багатьох років досліджую таке явище, як історична політика, або політика пам’яті, — розповідає Любомир Хахула. — Це практика, коли історію інструменталізують для досягнення політичних цілей. Тобто коли політики у своїй риториці чи діяльності надто багато наголошують на минулому, історичних перемогах чи травмах. І може скластися враження, що польські еліти заручилися підтримкою істориків і діють спільно в напрямі історизації політичного процесу. Насправді ж усе значно складніше, якщо дивитися на ситуацію зсередини.
Є частина політиків, які належать до так званого популістського «мейнстриму» в маніпуляції історичними фактами для електоральних потреб. Водночас варто розуміти, що Польща політично не є однорідною державою — там існують різні політичні сили зі своїм баченням історії. Історики також мають власну громадянську позицію. До прикладу, хтось більше заангажований у своїх політичних переконаннях, хтось — менше. Не забуваймо і про публічну історію, яка присутня у медіа, музеях, фільмах, часто фінансованих з бюджетних коштів.
Законодавчі обмеження щодо «глорифікації» ОУН та УПА
У Польщі періодично повертаються до цієї теми. Наскільки це є політичним популізмом, орієнтованим на виборців, а наскільки — щирим переконанням частини польських політичних еліт — питання, яке особливо цікавить дослідника.
— Однозначної відповіді я не маю, — каже він, — але такі спроби, заклики й гасла виникають не вперше. Прийнятий 1998 року законодавчий акт про Інститут національної пам’яті у Польщі періодично проходить серію «новелізацій», тобто внесення поправок. У 2018 році там були прописані норми про те, що той, хто публічно заперечує злочини українських націоналістів проти польського народу, нестиме кримінальне покарання. Тоді українські історики навіть остерігалися їхати до Польщі та публічно виступати на конференціях, презентуючи результати своїх досліджень, бо це просто могло мати певні кримінальні наслідки. На щастя, у 2019 році Конституційний суд Польщі відхилив цю норму.
Тобто у 2000-х роках між нами і поляками виникали конфронтації на ґрунті трактування спільної історії. Звісно, зараз такі дискусії також тривають, адже є частина електорату й аудиторії, на яку легко впливати такою риторикою. Водночас і поляки, і українці розуміють, що сьогодні насамперед потрібно спільно працювати для того, щоб Україні відстояти свою національну ідентичність, а Польщі — мінімізувати політичні та воєнні загрози з боку кремля.
Реалістичність юридичних ризиків для позитивної оцінки діяльності ОУН та УПА
— У політичній реальності все можливо. Якщо знайдеться політична сила, наприклад у Сеймі, а президент підпише відповідний закон, то це цілком реально. Але, думаю, наразі це переважно залишається на рівні політичної риторики для здобуття підтримки електорату. Водночас ситуація може змінюватися, адже європейська політична арена стає радикальною. І подальша радикалізація в поєднанні з антиукраїнською риторикою у Польщі може до цього призвести. Нам варто це враховувати, — вважає дослідник.
москва як рушій польсько-українських конфліктів
Повертаючись до питання зовнішніх чинників, варто зазначити, що рф завжди була і є фактором наших конфліктів.
— Ми говорили про це на конгресі, що сьогодні деструктивний вплив рф на українсько-польські відносини є відчутним, просто сучасні технології зробили інструменти пропаганди більш тонкими й важковпізнаваними, — стверджує Любомир Хахула. — Це і масові коментарі ботів, які важко відрізнити від реальних людей. Якщо користувач цифрових платформ є недостатньо медіаграмотним, йому непросто відстежити першоджерела й мотиви інформаційних маніпуляцій. До речі, на кафедрі міжнародної інформації ми зі студентами здійснюємо аналітику польського й українського медіапростору в межах дисципліни «Аналіз та прогнозування криз та конфліктів у Центрально-Східній Європі». І бачимо, що росія однозначно використовує наші непорозуміння з Польщею. Але якщо є добра воля з обох сторін — українців і поляків — та спільне розуміння намірів ворога, то нас це не розділить. Натомість, коли між народами вже є недовіра, а пропаганда її підсилює, ефективність російського впливу стає дуже високою.
У 1970-х роках польські публіцисти Юліуш Мєрошевський і Єжи Ґедройць сформували тезу про те, що Польща буде успішно розвиватися тоді, коли матиме на Сході незалежних сусідів — Україну, Литву та Білорусь. Саме з цієї логіки виросла й доктрина, яка передбачала відмову від територіальних претензій щодо Львова та Вільнюса.
Доктрина Ґедройця-Мєрошевського лягла в основу польської східної політики після 1989 року, і офіційно ніхто не висував Україні територіальних претензій. Якщо такі теми й порушували, то лише на маргінальному рівні. Сьогодні не можна сказати, що поляки відійшли від цієї доктрини, хоча існують відмінні політичні інтерпретації її суті та змісту. Водночас діяльність Центру Мєрошевського є доказом того, що ці ідеї досі інтелектуально живі.
Львів «Semper Fidelis» і територіальні дискусії
У польському інформаційному просторі тема Львова та «кресів» періодично знову з’являється, тоді як в українському суспільстві питання територіальних претензій до Польщі фактично не порушують.
— Постійне озирання назад, а не вперед — безперспективний шлях, — наголошує дослідник. — Якщо ми будемо симетрично відповідати на подібні територіальні дискусії, це лише буде породжувати нові конфлікти. Збройні сили України вже довели, що за порушення територіальної цінності нашої держави агресор платить високу ціну.
Звісно, ніхто не забороняє полякам приїжджати до Львова, адже тут є сліди їхньої спадщини, храми, пам’ятки, великі кладовища, де поховані видатні діячі, військові. Так само й українці можуть їздити до Польщі, де є наші поховання та пам’ятні місця. Зокрема, під час конгресу мені випала нагода відвідати місце української історичної пам’яті — місто Завихост, де в червні 1205 року в сутичці з польськими князями загинув Роман Мстиславич, засновник Галицько-Волинської держави.
У підсумку варто сказати, що історія — не чорно-біла матерія, яку можна трактувати однозначно. Її потрібно вивчати й бути готовими іноді ламати власні шаблони та кліше, щоб наблизитися до реального розуміння минулого.
