11–12 червня 2026 року Національний університет «Львівська політехніка» стане майданчиком для міжнародного діалогу про майбутнє науки, освіти та партнерства між Україною і Сполученими Штатами Америки. Саме тут відбудеться міжнародний форум Lviv Academic Bridge 2026: Ukraine–U.S. Science & Education Forum — подія, що об’єднає представників університетів, державних інституцій, наукових спільнот, громадських організацій та української професійної діаспори у США.
Форум проходитиме в гібридному форматі й покликаний не лише посилити академічну співпрацю між Україною та США, а й створити нові можливості для науковців, студентів, освітніх менеджерів і дослідників. У центрі уваги — міжнародні партнерства, розвиток науки в умовах глобальних викликів, підтримка українських дослідників та формування нових освітніх і технологічних мостів між країнами.
Однією з ключових учасниць і співорганізаторок події є Ольга Романенко — кандидатка економічних наук, доцентка КНТЕУ, Лауреат Премії Президента для молодих учених, колишня член президії Ради молодих вчених при МОН та делегатка від України Європейської ради молодих вчених. Сьогодні вона очолює Українсько-Американський форум у Вашингтоні та активно працює над розвитком міжнародної академічної співпраці.
Ми поспілкувалися з Ольгою Романенко про головну мету форуму, його ключові завдання, очікування від події, а також про те, які можливості Lviv Academic Bridge 2026 відкриє для українських університетів, науковців і молодих дослідників.
Об’єднати молодих учених з України, Європи та США для професійної адвокації нашої держави
— Я була залучена до адвокації України в Сенаті та Конгресі США. І там лунали запитання від американських конгресменів, які приймають рішення щодо допомоги Україні — як фінансової, так і загалом для того, щоб Україна вистояла як держава. Оскільки вони знали, що я є однією з лідерок молодіжної науки в Україні — я очолювала Асоціацію молодих вчених міста Києва, працювала в Раді молодих вчених при Міністерстві освіти і науки, а також представляла Україну в Eurodoc — вони ставили доволі конкретні запитання. Зокрема, чи правда, що в Україні є нова еліта, здатна управляти країною, адже росія активно поширює свої наративи в інституціях, релігійних організаціях і університетських колах.
Ми помітили три ключові тренди цієї пропаганди. Перший — що Україні не потрібно допомагати, бо це нібито «російські території», що Київ — «їхній». У відповідь на це нашим завданням стало показати, що за понад 30 років незалежності в Україні виросла нова генерація — молоді еліти, які здатні управляти державою.
Друга теза — наратив про нібито «переслідування християн» в Україні. Ми пояснюємо, що це викривлена картина. Тема релігійної свободи у США є надзвичайно чутливою, адже вона лежить в основі американської ідентичності. І саме тому російська пропаганда активно просуває наративи про «богоборство» в Україні, вигадує історії про руйнування церков чи навіть про те, що в нас убивають священників. Для американського суспільства такі формулювання є дуже болючими. Це також впливає на діаспору, яка часто шокована подібними повідомленнями. Я зрозуміла, що цій дезінформації потрібно протидіяти професійно.
Згодом мене запросили до ширшої роботи, адже почала активніше гуртуватися українська діаспора. Це не нове явище для США — як зазначає посол, за останні сто років було п’ять хвиль української міграції. Найпотужнішою була третя хвиля після Другої світової війни, коли до США виїхали лікарі, науковці, інтелектуали, які активно лобіювали українські інтереси навіть тоді, коли Україна була під радянською окупацією.
Сьогодні багато з них уже відійшли або втратили активність, і фактично немає настільки потужної діаспори. Тому зараз стоїть завдання формувати нову — зокрема з тих українців, які виїхали нещодавно. Вони мають сильний зв’язок з Україною, на відміну від частини старших хвиль еміграції. Спостерігаючи за цими процесами й розуміючи механізми адвокації в академічному середовищі, я запропонувала створити Форум науки й освіти. Це була моя ініціатива — об’єднати молодих учених з України, Європи та США для професійної адвокації нашої держави.
Форум став платформою для діалогу між українськими науковцями в Україні та за кордоном і американськими вченими. До нього також долучилися представники української влади — міністр освіти, його заступники, і відбувся рівноправний діалог із представниками американських інституцій, зокрема на рівні Конгресу.
Серед ключових питань, які ми порушували, — насамперед питання ідентичності: хто ми як українці, які в нас спільні цінності з американцями і чому це партнерство є важливим. Ми показуємо, що Україна має багато спільного зі США на рівні цінностей. Це, зокрема, свобода, яка є фундаментальною для обох народів. Це сімейні цінності — американці дуже глибоко бережуть свою історію, родинне коріння, і ця культура спадкоємності нам також близька. І третє — це важливість Бога та релігійної свободи. Саме через цю призму Україна стає цікавою для американців. Як зазначають сучасні історики, як, наприклад, Тімоті Снайдер, Україна є тисячолітнім центром християнства. І сьогодні американські дослідники починають відкривати це для себе, переосмислювати історію регіону.
Ми наводимо ці аргументи, демонструємо історичні факти, і це справді відкриває нове розуміння України для американських професорів, які часто виросли в парадигмі холодної війни, де Україну сприймали як частину «атеїстичного» простору. Тож Форум став відповіддю на ці виклики — інтелектуальною, професійною і стратегічною.
На жаль, американці ще з часів «холодної війни» жили з думкою, що Україна — це ідейний противник. Натомість ми показуємо, що це не відповідає дійсності. Ми пояснюємо, що саме росія привласнювала українську історію і не давала їй розвиватися самостійно. Насправді ж наша державницька й духовна традиція бере початок ще від Володимира Великого, Ярослава Мудрого, княгині Ольги. Також наголошуємо на ролі Острозької академії як першого університету у Східній Європі, де християнські, духовні та інтелектуальні еліти спільно працювали над розбудовою країни. І це надзвичайно цікаво для американців, бо відкриває для них Україну в новому світлі.
Доносити правду про Україну і зацікавлювати американців у підтримці нашої держави
Якщо говорити про зміни риторики, то важливо розуміти, що Америка не є однорідною країною. Це багатонаціональне середовище, де співіснують різні культури, раси та спільноти, і кожна з них живе своїм життям. Ті народи, які давно інтегровані в американське суспільство, створили потужні лобістські структури та організовані діаспори. Вони системно працюють із конгресменами, доносячи свою позицію і впливаючи на рішення щодо співпраці з іншими країнами.
Українська діаспора наразі представлена переважно лише в кількох штатах, (здебільшого демократичних). Водночас у США існує умовний поділ на консервативний «біблійний пояс» і демократичні регіони, які часто мають різні погляди й навіть не завжди розуміють одне одного. Тому наша позиція як українських науковців полягає в тому, що ми не оцінюємо американського суспільства чи їхнього політичного вибору. Ми поважаємо його таким, яким він є. Наше завдання — доносити правду про Україну і зацікавлювати американців у підтримці нашої держави. Ми будуємо діалог з усіма — незалежно від політичних поглядів, адже й серед української діаспори є як демократи, так і консерватори. Важливо розуміти їхні цінності та знаходити спільні точки дотику, щоб ефективно обстоювати українські інтереси.
Щодо діаспори, то вона, безумовно, існує, але потребує доформування. І тут постає питання асиміляції. Процеси складні та неоднорідні. Є давні й потужні організації, зокрема жіночі, які мають столітню історію і працюють, наприклад, при університетах. Вони є стабільними осередками українського життя.
Люди, які виїхали близько 20 років тому, часто є російськомовними і не до кінця розуміють сучасні процеси в Україні. Деякі з них перебувають під впливом російської пропаганди, живуть у власній інформаційній бульбашці, і з ними також потрібно працювати. Ті, хто виїхав 30 років тому або народився вже за кордоном, загалом більш стабільні. Вони мають налагоджене життя, люблять Україну, а їхні діти часто починають вивчати мову й цікавитися своїм походженням. Водночас вони не завжди глибоко розуміють сучасний український контекст. Тому одне з ключових завдань — закохати їх в Україну, допомогти їм відчути зв’язок і відповідальність за неї.
Олена Пчілка говорила, що потрібно закохувати всіх в Україну. Я фактично повторюю її слова і вчуся це робити. Кажу людям: подивіться, де поховані ваші діди і прадіди в Україні. І вони зізнаються, що з ними щось відбувається, коли чують українську мову — серце починає інакше відгукуватися. Вони не завжди можуть це пояснити, бо вважають себе американцями, народилися вже поза Україною або виїхали в дитинстві, але цей внутрішній зв’язок залишається. Ці люди часто добре реалізовані економічно і професійно. Натомість ті, хто виїхав приблизно 20 років тому, переважно представляють робітничі професії, мають нижчий рівень освіти і не завжди можуть професійно підтримувати розвиток діаспори. Саме тому ми активно долучаємося до цього процесу.
Ми — ті, хто пережив два Майдани, війну, хто вже давно інтегрований у європейський професійний простір (навіть якщо не завжди юридично) — фактично беремо на себе ініціативу. Адже наразі немає достатньо людей у самій діаспорі, готових очолити ці процеси. В ідеалі це мали б робити вони, а ми — підтримувати і вибудовувати діалог, але поки що рушієм виступає українська сторона та українці в Європі.
Знаходити партнерів у Європі чи США і разом розвивати проєкти
Щодо ідеї провести американсько-український форум в Україні, зокрема на базі Львівської політехніки, — це має дуже практичний сенс, адже не всі українці можуть дозволити собі поїздку до США. Тому важливо перенести цю атмосферу співпраці, братерства і взаємної підтримки сюди, в Україну. Ми хочемо, щоб більше наших співгромадян змогли відчути єдність трьох ідентичностей — української, наукової та світоглядної — і долучитися до розбудови міжнародних партнерств. Плануємо показати успішні кейси співпраці, які вже існують. Наприклад, у моєму досвіді — знайомство з Романом Шереметою, одним із найбільш цитованих українських учених у США. Він співпрацює з Верноном Смітом (американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки 2002 року). Ми разом написали монографію, і він залучив до проєкту свого партнера, що стало для нас потужним репутаційним кроком і забезпечило великий професійний розвиток.
Зі свого боку, я залучила ще 15 українських авторів із різних галузей, адже це було міждисциплінарне дослідження. Ми презентували його у Верховній Раді, Міністерстві освіти і науки, на Раді ректорів, у великих містах нашої держави. Вернон Сміт приїжджав до України, і ця співпраця дала значний поштовх розвитку науки. Багато хто зізнавався, що працював із цією монографією щодня і розвивав закладені в ній ідеї.
Це приклад того, як українці можуть об’єднуватися між собою — знаходити партнерів у Європі чи США і разом розвивати проєкти, адже безпосередньо виходити на американських науковців складно — для цього потрібен час, довіра, розуміння контексту. Хоча поступово ми вчимося і прямого діалогу з провідними світовими дослідниками.
Продемонструвати: в Україні з’являється нове покоління ректорів
Я також дуже вдячна ректорці Львівської політехніки Наталії Шаховській, яка долучилася до діалогу у Вашингтоні. Виступ Наталії Богданівни особливо запам’ятався американським професорам. Вони зазначали, що в Україні з’являється нове покоління ректорів — молодих, професійних, відкритих, які здатні якісно комунікувати і доносити меседжі. Для багатьох це стало відкриттям, адже раніше вони сприймали українські університети крізь призму застарілих уявлень і пропаганди. Тепер вони бачать іншу Україну — сучасну, ціннісно близьку, таку, що говорить з ними однією мовою.
І саме цього ми прагнемо досягти — ширше залучити українців до цих процесів, створити середовище, де народжуються партнерства, довіра та спільні проєкти. Передусім ми хочемо поглибити діалог, адже плануємо залучити американських партнерів, які спеціально приїдуть до України: хтось буде присутній наживо, хтось долучиться через телеміст. Йдеться і про науковців світового рівня, зокрема нобелівських лауреатів, а також, можливо, про конгресменів, які опікуються розвитком науки. Наше завдання — показати успішні кейси, представити організації, які вже працюють у цьому напрямі, й окреслити подальший рух.
Якщо говорити про науку в Україні, то, на жаль, про неї значно менше говорять, ніж про освіту. Щоб знайти якісні матеріали, їх потрібно спеціально шукати. Постає питання, як розвивається наука сьогодні: від рівня міністерства та розуміння державної політики до готовності університетів змінюватися. Також важливо оцінити вплив війни й розвитку напрямів на кшталт MilTech — чи вони стимулюють науку, чи, навпаки, звужують її до окремих тем.
Усвідомити, що українські науковці — це наш унікальний інтелектуальний капітал
Очевидно, що система науки і освіти переживає кризу — передусім через відтік людей за кордон. Саме тому сьогодні важливо усвідомити, що українські науковці — це наш унікальний інтелектуальний капітал. Ці люди виросли в Україні, сформувалися в українському культурному середовищі, навчалися в наших університетах. Фактично лише останні десятиліття наша країна мала можливість повноцінно розвивати власну академічну традицію — коли українець навчає українця. Ще сто років тому про це лише мріяли такі постаті, як митрополит Андрей Шептицький, Іван Франко, Михайло Грушевський. Вони прагнули створення українських кафедр і розвитку власної науки. І лише останні 30–35 років це стало реальністю. Це величезний прорив і водночас наша відповідальність.
Тому, попри те, що боляче втрачати людей через виїзд, наше завдання — повернути цей потенціал або принаймні зберегти з ним зв’язок. Ми маємо говорити, що чекаємо їх, що вони потрібні Україні. Як свідчить Юрій Халавка, проректор з наукової роботи Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та один sз ключових спікерів у Вашингтоні: «я повернувся з навчання в Європі, бо знав, що мене тут люблять і чекають. Це мусить бути спільна позиція на усіх рівнях — від Президента, до міністрів, ректорів, завідувачів кафедр».
Якщо ж хтось не готовий повернутися фізично, важливо залучати цих людей до спільних проєктів із відновлення України. Європейські партнери вже пропонують відповідні ініціативи, і ми маємо активно долучатися до цих процесів. Водночас потрібно зважати, що люди за кордоном часто є більш емоційно стабільними, ніж ті, хто живе в умовах війни. Вони зберігають любов до України і можуть бути важливими партнерами у відбудові.
Загалом усі галузі науки далі розвиваються. Те, що багато студентів виїхали навчатися до Європи, — це також можливість. Якщо ми зуміємо прийняти їх назад із відкритістю та підтримкою, вони привезуть нові знання, досвід і передадуть їх своїм колегам, родинам, університетам. Саме так формується довготривалий розвиток і прогрес країни.
Щодо роботи міністерства, то я не можу сказати, що бачу якісь великі прориви. Не беруся це глибоко коментувати, бо не настільки занурена в процеси. Водночас розумію, що всі намагаються щось робити — і ректори, і проректори працюють у межах своїх можливостей. Але загалом система зараз перебуває радше на стадії виживання. Очевидно, що до завершення війни складно очікувати системних змін, а вже після цього можливі два сценарії — або суттєвий прогрес, або, навпаки, стагнація.
Розуміти роль форуму у формуванні контрпропаганди та правильного наративу про Україну
Якщо говорити про інформаційну війну, то не секрет, що Україна тривалий час у ній програвала. І сьогодні ми також стикаємось із серйозними викликами. Тому важливо розуміти роль таких ініціатив, як форум, у формуванні контрпропаганди та правильного наративу про Україну. Мета — посилити побратимство між українськими вченими — тими, хто працює в Україні, Європі та США. Цей горизонтальний зв’язок є надзвичайно важливим. Наприклад, коли я вирішувала, чи зможу організувати форум у Вашингтоні, то розуміла, що сил немає після двох років щонічних обстрілів у Києві. Мені був потрібен партнер у міжнародному середовищі, адже діаспора не завжди розуміє специфіку науки. І тоді дуже допомогла співпраця з Максимом Коваленком — одним із провідних українських учених у сфері STEM у Європі, якого ми з подругою знайшли просто у фейсбуці й познайомилися. Зрозуміли, що на одній хвилі. Він сказав: «Ольго, ми зможемо. Я теж приїду до Вашингтона». Разом і думалося краще, і переговори з вченими велися конструктивніше, і просто було емоційно легше, бо ці українці в Європі не травмовані війною, як ми. Вони веселі, люблять Україну і є важковаговиками у світовій науці.
Це також показує, наскільки важливо розвивати соціальний капітал — комунікації між науковцями. Іноді такі знайомства виникають навіть через соціальні мережі, але з часом переростають у серйозні проєкти. Важливо знаходити своїх людей у різних країнах і разом будувати співпрацю — як у вузькопрофільних галузях, так і на міждисциплінарному рівні.
Сам форум будується навколо кількох ключових напрямів: ідентичність українсько-американських відносин, розвиток STEM-науки та відновлення довіри між українцями й американцями. Останнє особливо важливе, адже через політичні турбуленції виникає нерозуміння, яке потрібно долати через діалог. Контрпропаганда може відбуватися на різних рівнях. Це і медіа, і виступи на конференціях, і глибші, не публічні рівні комунікації, де формуються ідеї та довіра.
Водночас не все можна виносити в публічний простір, особливо під час війни. Росія активно відстежує ці процеси і намагається впливати, зокрема витісняти українців із міжнародного академічного середовища. Саме тому наукова дипломатія є такою важливою. Вона працювала навіть у часи холодної війни й залишається ефективним інструментом сьогодні. Такі форуми фактично виконують роль контрпропаганди, навіть якщо це не завжди очевидно і не все публічно висвітлюється.
Щодо того, чи є це взаємним тестуванням, то так — певною мірою. Американці придивляються до українців, оцінюють наш потенціал. Але водночас і для нас важливо зрозуміти, наскільки ця співпраця буде глибокою та результативною, чи вона матиме реальні наслідки, а не залишиться формальністю. Я сприймаю це як довгострокову інвестицію. Ми фактично закладаємо фундамент на десятиліття вперед, можливо, на 20, 30 чи навіть 100 років. Це процес, результати якого повною мірою побачать уже наступні покоління.
У цьому контексті для мене великим натхненням є перша жінка-академік в Україні — Олена Пчілка. Її праці, листування з державними діячами, науковцями, родиною — приклад того, як системно й наполегливо будувалася українська інтелектуальна традиція. І сьогодні для нас це не просто історія, а практичний дороговказ — брати і робити.
Тому на Форумі у Львові буде окремий полілог із Сергієм Романовим, видавцем її 12-томника, та іншими колегами про родинні й духовні цінності наших вчених ― «батьків–засновників» України. Щось зробимо ми, щось вийде, щось — ні, щось підхоплять наші діти. Але важливо дивитися в перспективу й мислити категоріями майбутнього. Я вважаю, що зараз ми закладаємо перші камені цього процесу. І добре, що є люди, які готові це робити. Багато що тримається на ентузіазмі — ніхто згори не дав чіткої вказівки. Часто навіть не всі розуміють, що саме ми робимо і навіщо.
Навчитися правильно комунікувати, поєднуючи повагу до ієрархії з новими можливостями прямого діалогу
Я вдячна Олександрові Березку, який як колишній президент Eurodoc добре розуміє силу асоціацій учених — як національних, так і міжнародних. З ним комфортно працювати, адже це дуже дипломатична і грамотна людина, яка знає, як комунікувати на різних рівнях, зокрема в посольствах. Це ті навички, які не є автоматичними для науковців. Адже не всі вчені, навіть дуже сильні у своїх галузях — географії, хімії чи фізиці, — вміють вести діалог у площині наукової дипломатії. Тому для нас це також навчальний процес, як правильно комунікувати, як поєднувати повагу до ієрархії з новими можливостями прямого діалогу між ректорами, проректорами, представниками університетів з різних міст. Ми всі працюємо на спільну мету — допомогти Україні вистояти. І для цього важливо, щоб наші партнери в Європі та США були залучені й підтримували нас.
Водночас потрібно розуміти, що в США багато людей просто не думають про Україну. Якщо конгресмен починає підтримувати Україну, це означає, що до нього хтось із виборців прийшов, поговорив, пояснив, показав факти. Це часто відбувається в простому форматі — за кавою, у розмові, через особистий контакт. І лише після цього з’являється інтерес і підтримка. Тому ключовою є комунікація — як особиста, так і через листування. Американські політики дуже уважно ставляться до листів від виборців: кількість звернень, їх зміст — усе це впливає на їхні рішення.
Проблема з консервативною частиною суспільства полягає в тому, що їхній світогляд часто зосереджений на локальному: дім, школа, місто, штат. Вони можуть навіть не бувати у Вашингтоні, не кажучи вже про далеку Україну. І це потрібно розуміти й поважати — це частина їхньої ідеології. Водночас у демократів інша крайність — вони можуть більше думати про глобальні проблеми, але інколи менше зосереджуватися на внутрішніх. Тому нам потрібно глибше вивчати ці моделі мислення, розуміти карту світу різних груп американського суспільства. Це завдання також науки, зокрема таких напрямів, як поведінкова економіка, щоб зрозуміти, чим живе конкретна людина, що її мотивує, як з нею комунікувати.
Ми не можемо змусити когось полюбити Україну — можемо лише знайти шлях до серця. І коли це вдається, результат вражає. Люди, які щиро зацікавлюються Україною, починають робити дуже багато. Наприклад, Стів Бенхам, який не має українського походження, але так захопився Україною, що присвятив їй свою наукову діяльність. Він захистив дисертацію, десятиліттями приїжджає до України, збирає наукові матеріали з мистецтвознавства і популяризує їх у західному академічному середовищі. З іншого боку, він привозить в Україну західні наукові напрацювання, сприяє обміну знаннями. Сьогодні вже відкривають спільні магістерські програми з американськими університетами, і це є прямим результатом таких особистих зв’язків і довіри, які поступово вибудовуються.
Сформувати сильну українську діаспорну спільноту
Чи можна говорити про побудову відносин між Україною і США через горизонтальні зв’язки як про довготривалу модель? Так, але цього недостатньо без інституційного рівня. Вашингтон — це місто, яке не реагує на окремих людей чи разові ініціативи, а є містом інституцій, де працюють саме з організованими структурами. Тому важливо не просто мати окремі контакти, а формувати системну, структуровану присутність. Саме тому ключову роль відіграє організована діаспора. У США вже давно існують сильні діаспорні спільноти — єврейська, вірменська та інші, які мають сталі платформи для діалогу та впливу. Вони працюють системно і роками вибудовують свої позиції.
Нам також потрібно створювати таку платформу — простір, де буде структурований діалог і різні напрями співпраці. Це можуть бути медичні, військові, бізнесові, жіночі треки. Я як науковиця ініціювала саме науковий напрям, тому що добре розумію, як працює наукова адвокація. Ми спираємося на той досвід, який уже напрацювали в Україні та Європі, зокрема в межах Eurodoc, і намагаємося адаптувати ці підходи до американського контексту. Звичайно, ще є багато чого вчитися і вдосконалювати, але вже нині видно результат.
Другий рік поспіль нам вдається зібрати близько сотні учасників, і це великий показник, особливо зважаючи на те, що люди приїжджають за власні кошти, за підтримки своїх інституцій або в межах наукових проєктів. Це означає, що їх мотивує не формальність, а внутрішнє переконання і бажання бути частиною цього процесу.
Сьогодні українці розпорошені по всьому світу, але все одно ідея роду залишається тим, що може тримати діаспори разом у спільній меті — допомогти Україні й водночас підтримати одне одного. Навіть якщо є образи, конфлікти чи рани війни, їх потрібно загоювати й усе одно триматися разом, тому що вони там можуть жити добре, але водночас допомагати Україні — і ресурсом, і ідеями.
Та важливо доносити, як працює російська пропаганда, які її ключові наративи — що Київ нібито «ісконно російська територія», що в Україні нібито немає еліт, здатних управляти державою без корупції. І ми показуємо, що це не так, бо Україна — це тисячолітня традиція, потужний центр, який, попри всі історичні виклики, зберігає суб’єктність. Ми наголошуємо: дайте Україні жити самостійно, і вона покаже результат. Ми маємо університети, наукові школи, семінарії, бізнес, який сформувався за роки незалежності.
Друге — це наратив про нібито «переслідування християн». Ми пояснюємо, що це викривлена картина. В Україні відбувається перехід від радянської атеїстичної монополії, коли був лише один «правильний» підхід, до відкритої наукової системи, де існують різні теорії та світоглядні підходи. Нині ми вільно працюємо з різними підходами, вивчаємо економіку та поведінку людей у різних системах координат, зокрема релігійних. Але водночас розуміємо, що історично Україна — християнський простір, і для американської аудиторії це зрозумілий аргумент. Те, що озвучила Наталія Шаховська, теж має сильний ефект: метафора про те, що Бог — як великий математик, і що наука має розпізнавати Його патерни й закони. Для багатьох стало відкриттям, що українська академічна спільнота не є антагоністичною до віри, а може інтегрувати світогляд і науку.
Третє — це нова українська еліта. Вражає навіть зовнішній рівень наших молодих учених і управлінців. Олександр Березко, Максим Коваленко, представники уряду — це покоління, яке виросло в незалежній Україні. Мій колишній студент, який став головою Київської обласної державної адміністрації, Микола Калашник, у свої 35 років виглядає як представник нової управлінської культури. Його виступ для багатьох став сигналом — Україна має нове покоління, яке мислить і діє інакше. І те, що він PhD, викликає окрему увагу як факт, що місцева влада може бути високопрофесійною й академічно підготовленою. У підсумку все це складається в один ефект: ми руйнуємо стереотипи, показуємо нову Україну і формуємо довіру через конкретних людей, історії та приклади, а не через абстрактні заяви.
Нам є чого вчитися, але ми здатні конкурувати і творити на рівних
Ми можемо ці ідеї, які розробляємо в межах форуму, — про протидію пропаганді, про те, як закохувати в Україну через науку, спільні статті, публікації, — масштабувати через людей, яких уже знаємо. Кожен має своє коло — сусідів, родичів, друзів — і їх можна залучати, пояснюючи, що це корисно і для них, і для нас.
Окремий важливий напрям — діти. Цього року був сильний фокус на молодь. Багато представників діаспори привезли своїх 20-річних дітей, і ми показували їм, як відбувається науковий діалог. Вони були вражені, що існують українські професори рівня Максима Коваленка — людей, яких у світі одиниці, буквально 0,1 %. Це дуже підсилює почуття гідності. Бо довгий час нам нав’язували думку, що ми відстаємо, що ми меншовартісні, що росія попереду. Але коли ми опинилися в європейському академічному середовищі, стало очевидно: ми діємо на рівних. Eurodoc це показав дуже чітко — нам є чого вчитися, але ми здатні конкурувати і творити на рівних.
Є також великий запит на тему родоводів і жіночих ліній. На жіночому форумі це звучало дуже чітко. Люди, особливо українки в американському просторі, відчувають потребу зберігати ідентичність і гуртуватися. Це допомагає і в бізнесі, і в житті, і у взаємній підтримці. Водночас вони хочуть допомагати своїм родинам в Україні. І тут важливо переосмислити вплив радянської ідеології, яка зруйнувала уявлення про сім’ю як про фундамент. Насправді, якщо немає української сім’ї, немає й України. Тому виникає завдання відновлення цього коріння — як формувалися родини, як виховувалися покоління людей, які були важливими для держави. Це не абстракція — це історія, яку можна досліджувати й застосовувати сьогодні.
Знову ж таки, повертаючись до Ярослава Мудрого, маємо пам’ятати, що він виховав дітей разом з Інгігердою так, що вони стали частиною європейських династій. І це не випадковість, а результат освіти, культури та середовища. Тому сучасні матері — і в Україні, і за кордоном — шукають відповіді, як виховувати дітей так, щоб вони зберігали українськість навіть у діаспорі. Бо українці, хоч би куди поїхали, все одно створюють «маленьку Україну».
Багато є таких прикладів, коли виїхали люди з одного класу, зняли житло і живуть поруч, щоб діти ходили одне до одного в гості, мами спілкувалися, тати теж. Вони фактично створюють маленьку Україну за кордоном. Так само вони й там гуртуються. І нам, українцям, які залишаються тут, важливо тримати з ними зв’язок, щоб, як писав Іван Нечуй-Левицький, не було хмар безплідних, які розсіюються і зникають непомітно. Якщо ж вони пов’язані із землею, корінням, з тим, звідки походять, тоді дають дощ, урожай і плід.
