Пластун, педагог, військовий, літун, інженер-хімік, винахідник, викладач, спортсмен, спортивний журналіст, письменник, видавець, депутат та організатор українського летунства — і все це про одну людину: Петра Франка, третього сина Івана Франка.
У Національному університеті «Львівська політехніка» відбулася лекція «Петро Франко: життя як пригода» в межах циклу «Династія творців: Іван Франко та його родина в українській історії та культурі», авторкою якого є Наталія Тихолоз — кандидатка філологічних наук, доцентка ЛНУ імені Івана Франка, директорка Інституту франкознавства.
Символічно, що лекція про Петра Франка відбувалася саме у Львівській політехніці — університеті, де він колись навчався. Цей проєкт реалізують за підтримки Українського культурного фонду та Великого Герцогства Люксембург.
— Ми дуже тішимося, що такі професійні діалоги й зустрічі відбуваються в нашому університеті, у спільноті свідомого професійного діалогу. Сьогодні я дізнався, що Степан Миколайович Чарнецький, автор пісні «Червона калина», був студентом Львівської політехніки. Це той факт, який показує, скільки ще тонких моментів із життя видатних українців ми насправді не знаємо і десь недооцінюємо їхню творчість та здобутки. Тож сьогоднішня лекція пані Наталі — це чудова можливість заповнити ті прогалини, ті невідомі цеглинки в історії родини Франків, — наголосив у вітальній промові проректор Микола Логойда.
«Його все цікавило»: дитинство Петра Франка
Наталія Тихолоз майже одразу розпочала свою лекцію з того, що Петро Франко не був спокійною дитиною:
— Він був дуже енергійним, непосидючим, збиточним і схильним до ризику. Любив гострі відчуття, авантюрні ідеї, адреналінові враження та небезпечні пригоди. Це була людина зовсім не випадкова — його цікавило буквально все довкола. Він намагався бути скрізь і всюди та всюди прагнув бути першим.
У суспільній рецепції та сприйнятті його дуже часто бачили не як третього й наймолодшого сина, а радше як найстаршого і першого. Петро Франко любив підкорювати вершини — і в прямому, і в переносному значенні. Своєю активністю та діяльністю він стояв біля витоків важливих процесів становлення української нації на різних рівнях суспільного, політичного й державницького життя українців першої половини ХХ століття.
Петро Франко народився в Нагуєвичах, як і його батько Іван Франко, 28 червня 1890 року, під час Петрівського посту, напередодні свята апостолів Петра і Павла. Саме тому хлопчика назвали Петром. Хрестили його разом із молодшою сестрою Анною, коли йому було шість років. Малий Петро постійно потрапляв у пригоди: ламав речі, бігав, експериментував і досліджував світ.
— Уже з чотирьох років Петро досить гарно декламував вірші. Ба більше, в листі до чоловіка 1892 року, коли Петрові було лише два роки, Ольга Франко писала, що Петро «мав велику охоту також писати до тебе».
Це був дуже допитливий і цікавий хлопчик. Його дитинство минало на лоні природи. Так само, як і старші Франчата, він часто виїжджав до Нагуєвичів та інших сіл, а родина багато мандрувала околицями Львова. Усе це позначалося на формуванні його світогляду, на пізнанні природи. Велике значення мали й діалоги та розмови з батьком під час спільних прогулянок, коли Іван Франко пояснював дітям, що це за рослинка чи тваринка. Усе це, безперечно, впливало на формування Петра Франка, — розповідала дослідниця.
Коли маленькому Петрові було п’ять років, він впав у потік річки, звідки його врятував батько. Після цього він став боятися води. Згодом хлопець навмисно навчився плавати, щоб подолати свій страх.
— Петро Франко мав особливе бажання постійно поборювати себе й доводити і собі, і іншим, що він здатен подолати труднощі. Саме тому він навіть навчився плавати, попри свій страх води. Для нього загалом було дуже характерним постійне випробовування себе, подолання власних перешкод, комплексів і тих перепон, які траплялися на життєвому шляху.
Згодом він згадував: «Старші брати навчилися скоро і легко, і виробилися на добрих пливаків. Я їм завидував, коли вони перепливали навіть через великі плеса. Я боявся води, маючи в пам’яті пригоду в Нагуєвичах». Однак уже 1904 року Ольга Франко писала чоловікові, що Петрусь навчився плавати. Це стало для нього важливим особистим досягненням, — зауважила Наталія Тихолоз.
Варто сказати, що саме така постійна потреба випробовувати себе значною мірою визначала особистість Петра Франка і сформувала важливу особливість його характеру, що пізніше проведе його через численні випробування.
Як син письменника став інженером-хіміком
На відміну від інших дітей Івана Франка, він захоплювався не лише літературою, а й наукою, зокрема хімією. Ще під час навчання в гімназії Петро проводив різні експерименти та годинами виконував хімічні досліди.
Іван Франко до занять сина ставився без ентузіазму й навіть кепкував з дослідів: «От винайди таке, щоб камінь або навіть повітря можна було їсти», — сказав він якось. Цікаво, що в сім’ї хіміків, імовірно, таке саме ставлення було б до літератури — і навпаки, як це можна бачити.
Проте навіть видатний письменник може помилятися. Так, одного разу вдома закінчилися сірники. Іван Франко жартома сказав синові: «Ну, тепер Петро дасть хімічний вогонь». Тоді хлопець змішав потрібні речовини і справді добув «хімічний вогонь». «Це був той раз, коли батько визнав, що хімія таки має користь», — писав Петро Франко.
В одному з листів до брата, написаному 1910 року, влітку перед вступними іспитами, Петро Франко зазначав, що «перекладає хімію, пише хімію, займається хімією, укладає хімію». Це свідчить про те, наскільки активно й серйозно він готувався до вступу до Львівської політехніки. Тут він навчався в 1910–1914 роках, однак через Першу світову війну був змушений у 1918 році доздавати частину іспитів, а диплом отримав лише в 1923 році. Водночас, навіть навчаючись, він паралельно давав приватні уроки, читав лекції, а також працював у страховому товаристві «Дністер» у Львові, самостійно заробляючи собі на життя.
Збирач фольклору
Гімназійні та студентські роки Петра Франка припадають на період прогресування хвороби Івана Франка, коли письменник потребував постійної уваги родини. У цей час основним помічником батька став найстарший син Андрій, однак і Петро активно долучався до родинної праці, адже допомога батькові була спільною справою в родині. Відомо, що рукою Петра Франка записано низку перекладів Івана Франка, зокрема поезії Розенфельда з циклу «Пісні гетто», а також листи письменника до Володимира Жуковецького та Івана Ющишина.
— Сам Петро казав, що в той самий час він допомагав батькові також у коректурі, а крім того, захоплювався збиранням фольклорних матеріалів — частково й за його спонукою. Але хоч би що робив Петро Франко, він ніколи не робив цього абияк. Усе він робив пристрасно, із захопленням.
І справді, ця батькова настанова збирати фольклор вилилася в те, що Петро Франко під час літніх канікул 1910 року в Нагуєвичах записав цілу низку приповідок, проклять і коломийок. Згодом, уже під час різдвяних канікул, він знову приїжджав — цього разу в 1911 році — до тих самих Нагуєвич, де також зафіксував чимало фольклорних матеріалів, — розповідала дослідниця.
Спорт, який виховав націю
Водночас наука чи фольклор не були єдиним захопленням юного Петра — його також цікавив спорт. Для нього фізичний розвиток був не лише про силу тіла, а й частиною формування сильної української спільноти. Петро Франко займався футболом, лижним спортом, фехтуванням, боксом, був футбольним суддею і навіть спортивним журналістом.
— У 1906 році він став одним із засновників і членом Українського спортового кружка, а якийсь час навіть був його головою. 22 червня 1910 року Петро Франко вступає до Українського гімнастичного товариства «Сокіл-Батько». У грудні 1910 року складає державний іспит з фізичної культури й отримує право викладати фізкультуру, тобто руханку, у школах і гімназіях Галичини. І цим правом він одразу скористався, адже справді став викладачем руханки. Крім того, у 1912 році він був одним із засновників і заступником голови Українського Змагового Союзу. У 1911–1914 роках активно виступав як один з організаторів першого та другого Шевченківських краєвих здвигів.
Згодом Петро Франко став членом спортивного товариства «Україна». Також він брав участь у гімнастичних виступах, зокрема на урочистому відзначенні 40-річчя творчої діяльності Івана Франка в рухівні «Сокола-Батька». Відомо також, що Петро Франко був активним спортовцем, учасником перших тенісних змагань і переможцем запорізьких ігор у Львові в парних змаганнях. Одне слово, він був надзвичайно активним у своїх спортивних зацікавленнях, а також виступав як спортивний журналіст: у його доробку понад 50 статей у часописах «Народне слово», «Ілюстрована Україна», «Вісти Запорожжя» та низці інших видань того часу, — зазначила лекторка.
Особливу роль у його житті відіграв Пласт. Саме Петро Франко став одним із його засновників і організаторів перших пластових з’їздів. Причому для нього це була не просто молодіжна організація, а ціла філософія виховання молоді.
— Петро Франко писав, що пластуни мають бачити вищу ціль перед своїми очима. Йшлося про гартування молоді та формування в неї правильних цінностей. Зокрема, він зазначав, що «розвій національної свідомості мусить іти в парі з розвоєм на всіх інших полях — економічнім, політичнім, суспільнім, взагалі культурнім».
Петро Франко підкреслював, що Пласт має на меті цілісний розвиток особистості й прагне завчасно підготувати якнайширші верстви молоді віком від 10 до 18 років до різних життєвих викликів, щоб пластуни завжди були готові до будь-яких обставин. Він також зауважував, що це завдання є складним. Від пластунів, на його думку, вимагається швидке формування твердого характеру, розвиток інтелігентності, здатності до служіння та вміння мислити, — розповідала лекторка.
Війна й авіація
Перша світова війна застала Петра Франка як активного пластуна — саме тоді він перебував на Чорногірському таборі. Дізнавшись про початок війни, він невдовзі зголосився до Української Бойової Управи й був призначений розвідковим старшиною.
Перші його завдання як січового стрільця були пов’язані з вербуванням самохідників — добровольців до лав Українського січового стрілецтва. Цю діяльність він провадив як на Закарпатті, поблизу Мукачівського замку, так і на Гуцульщині. Петро Франко виявив себе тут як надзвичайно активний і результативний організатор.
— Він неодноразово брав участь у боях. Зокрема, у боях під Семиківцями та на Стрипі — одному з найважливіших боїв Українських січових стрільців, який за рівнем звитяги й чину інколи прирівнюють до бою під Маківкою. Саме в цьому бою Петро Франко відзначився як дуже відважний воїн. Це був початок листопада 1915 року — надзвичайно складний період, коли тривали важкі бої.
У листах до батька, життя якого вже згасало, він намагався його заспокоїти і писав: «Було кілька гарячих днів, але тепер усе заспокоїлося. Багато москалів заспокоїлися цілковито, стрілецтво відзначилося добре, але ми мали важкі втрати», — цитувала Наталія Тихолоз.
Петро Франко також брав участь у боях під Кам’янцем-Подільським і в боях за Олександрівськ, про які згодом залишив спогади. Окремі документи свідчать про те, що він також розробляв військово-технічні проєкти, зокрема «вовчу яму» з хімічним наповненням, яка мала знищити ворога. Крім того, після Листопадового чину брав участь у боях за Львів і Високий Замок.
— Він також одним із перших почав порушувати питання про те, що в цій війні поляки переважають українців і в авіаційній сфері. Саме тому він, знову ж таки невипадково, став одним з організаторів галицького летунства, а 1 грудня 1918 року — командантом летунського відділу УГА та референтом летунства при Державному секретаріаті військових справ, — наголосила лекторка.
Сам Петро згадував, що особисто літав нечасто — близько 40–50 разів, адже багато часу забирала організаційна робота. І варто також сказати, що його попередній досвід у спорті та Пласті став тут надзвичайно важливим. Відомо, що він проходив льотну підготовку в школі біля Сараєва в 1916 чи 1917 році.
— Цей досвід він згодом задокументував в оповіданні «У літаку», з якого довідуємося, що під час польотів він використовував свої навички з розвідувальною метою — зокрема, здійснював знімання позицій ворога за допомогою восьмикілограмового фотоапарата. Значною мірою летунський відділ УГА займався не лише бомбардуванням позицій противника, а й розвідкою.
Також є чимало історій, пов’язаних з Петром Франком. Зокрема, одна з таких історій розповідає, що перед Різдвом Петро Франко вилетів літаком разом із побратимом Кавутою. Літак був підбитий, і він опинився у полоні в Кракові. Це сталося на початку січня — 4 або 5 числа. Однак із полону йому вдалося втекти. Він, за переказами, підкупив сторожа золотим перснем або обручкою, після чого зумів утекти, стрибнувши у вагон потяга й удавши сплячого. І вже 21-го виконував свої обов’язки у летунському відділі УГА, — зауважила дослідниця.
Після війни
Після війни Петро Франко разом із дружиною два роки жив у Відні. Тут він певний час працював службовцем у Генеральному торговому агентстві при УНР, а також був доволі активним у Союзі українських старшин.
Крім того, Петро Франко заснував видавництво «Син і спілка», у якому видавав низку книжечок, зокрема серії «Малий книгозбір» і «Пластовий книгозбір», а також твори свого батька. Так, наприклад, він видав «Лиса Микиту». Саме це видання «Лиса Микити» стало першим на той час виданням твору з кольоровою обкладинкою. Він також видавав портрети, зокрема Івана Франка й Тараса Шевченка, та низку нот до текстів свого батька.
У 1922 році Петро Франко з дружиною повернувся до України.
— Він знаходить собі місце праці в Коломийській гімназії. Саме коломийський період — 1922–1930 роки — був для Петра Франка дуже плідним у творчому плані. Головним чином він працював викладачем: учителював у Коломийській державній чоловічій гімназії та приватній жіночій гімназії. Відомо також, що саме тоді, у 1923 році, він отримує диплом Львівської політехніки, який дозволяє йому будувати плани щодо реалізації себе за фахом — як інженера-хіміка. Але такої можливості він, на жаль, не мав і, зокрема, в листі до брата пише: «На всі мої подання на інженерну посаду досі не маю ніякої відповіді. Прийдеться податися десь на Україну, але, на жаль, не маю зв’язків». Тобто ця ідея зароджувалася в нього ще в коломийський період.
Петро Франко викладає найрізноманітніші предмети: і фізику, і хімію, і математику, і фізкультуру, і англійську мову. Тобто це був педагог дуже широкого спектру знань, який міг викладати цілу низку дисциплін. Відгуки про нього як педагога були дуже добрі. Тоді ж він повертається і до своїх спортивних активностей. Ми знаємо його не тільки як викладача руханки, але й як активного творця спортивної думки.
У цей час виходить його підручник зі шведської руханки, і він активно працює над популяризацією фізкультури та фізкультурного руху серед населення. Навіть більше — Петро Франко вважає, що фізкультурний і спортивний вишкіл є дуже важливими для формування нації.
Також він виступає як активний пластовий опікун. У цей час Пласт переживає непрості сторінки своєї історії, адже в 1930 році організацію заборонили. Проте про Петра Франка збереглися дуже теплі спогади як про пластового опікуна, оскільки він ставив надзвичайно високу планку вишколу для пластунів.
Він також дуже активно проявляє себе і як письменник. Перші його літературні спроби бачимо ще у віденський період — тоді з’являються перші оповідання. Але саме в коломийський період він по-справжньому розквітає як письменник. Галерея його творів надзвичайно різноманітна: тут і історичні портрети, і історичні оповідання, і твори для дітей, і пригодницька проза, і психологічні новели, і мемуарні нариси, і драми, і окремі збірки оповідань. Це справді цілий світ літератури.
Водночас він не боїться завершувати й батькові тексти. Бачимо, як син виступає продовжувачем батькової справи. Зокрема, він завершив незакінчену повість Івана Франка «Борислав сміється», яка в 1922 році вийшла окремою книжкою. Також Петро Франко створив драматичні переробки за повістями Івана Франка «Захар Беркут», «Борислав сміється» та «Без праці», які теж отримали книжкове оформлення й пішли у світ, — зазначила дослідниця.
Однак така активна громадянська позиція привернула увагу польської поліції, і, як наслідок, після літніх канікул Петрові не продовжили контракт, тож він був змушений шукати нове місце праці. Після цього він якийсь час працював директором районної молочарні, аж поки нарешті не отримав можливість реалізувати себе як інженер-хімік — те, чого він завжди прагнув.
Харківський період
— За порадою професора Львівської політехніки Мостіцького він їде до Харкова, де працює старшим співробітником Науково-дослідного інституту прикладної фізико-хімії, а згодом — співробітником Інституту молочної промисловості. Є також свідчення про те, що він викладав хімію в Харківському політехнічному інституті. Саме в Харкові Петро Франко створив цілу низку своїх винаходів і наукових праць. За деякі з них він навіть отримав авторські свідоцтва, і вони зафіксовані в базі патентів колишнього Радянського Союзу. Відомо, що він здійснив 36 винаходів, пов’язаних з обробкою та переробкою молока. Водночас багато з цих винаходів сьогодні нам фактично невідомі — так склалася доля Петра Франка, — зазначила лекторка.
У Харкові Петро Франко жив у так званій відгородженій зоні. Згодом Віра Франко, внучка Каменяра, згадувала: «Ми жили в Харкові у відгородженій зоні для іноземців. Нас охороняли солдати, і навіть до школи мусили їздити машиною. Одного разу після уроків я втекла зі своєю подругою. Мене дуже швидко знайшли, але постраждав шофер, який недогледів мене. Ми, діти, мусили гратися лише з дітьми з нашої зони. Це були діти іноземців, батьки яких працювали в Харкові. Інших дітей до нас не допускали».
Такі умови були пов’язані з тим, що Петро Франко був підданим польської держави. Радянська система дуже пильнувала, щоб не відбувалося жодних контактів між радянськими громадянами та громадянами інших держав.
— Водночас відомо, що Петро Франко став свідком Голодомору в Харкові. Деяких людей йому вдалося врятувати, оскільки як іноземний громадянин він отримував спеціальний пайок і міг ділитися продуктами. Разом із тим харківський період життя Петра Франка сьогодні виразно вказує на те, що саме тоді він потрапив під нагляд радянських спецслужб.
Коли в липні 1936 року Петро Франко приїхав до Львова у звичайну відпустку, він планував пробути тут лише місяць і повернутися до Харкова. Разом із дружиною та дітьми він залишив у Харкові все своє майно: книжки, винаходи, робочі матеріали. Усе це свідчить про те, що він мав намір повернутися. Проте назад його вже не впустили, — зауважила Наталія Тихолоз.
Петро Франко і радянська система
Після повернення з Харкова Петро Франко працював учителем у гімназіях Львова та Яворова, вів активну громадську й науково-популяризаторську діяльність, писав мемуари, художні твори, здійснював переклади. У 1937 році він видав спогади «Іван Франко зблизька» — одну з найцінніших книжок про Івана Франка. Особливістю цієї книжки є те, що вона написана без впливу радянської цензури.
Після приходу радянської влади до Львова Петро Франко опинився в центрі політичних подій. Радянська система намагалася використати авторитет сина Івана Франка для легітимізації окупації Західної України. Він став депутатом Верховної Ради УРСР, першим директором і творцем Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові, викладачем і деканом.
Попри свій статус, Петро Франко намагався допомагати людям: підтримував родини репресованих, сприяв звільненню заарештованих, давав роботу жінкам політичних в’язнів. Водночас він перебував під постійним наглядом НКВС.
— Тоді у музеї справді було багато людей: приходили художники, молодь, ті, хто хотів малювати чи просто бути в цьому середовищі. Звичайно, всі ці активності відбувалися під пильним наглядом спецслужб, і ніщо не минало повз їхнє око. Крім того, треба сказати, що Петро Франко брав на роботу жінок, чоловіки яких у той час сиділи в тюрмах на Лонцького або в Бригідках. Це були, наприклад, Ірина Радловська та Марія Струтинська. Це було дуже небезпечно, і він як депутат фактично їх прикривав. Навіть більше — знаємо, що він таємно домагався для них дозволів на зустрічі з чоловіками. Усе це було насправді непросто. Як депутат він намагався сприяти поверненню тих українців, яких заарештувала радянська влада після приходу до Галичини.
Водночас депутатом Петро Франко почувався дуже некомфортно: був пригнічений і озлоблений, критикував радянську владу. Напруга довкола його постаті постійно зростала, а з наступом німців ще більше посилилася.
28 червня, у день народження Петра Франка, до нього додому прийшли об 11-й годині дня — як згодом писала газета, «за німецьким часом». Його вивели з будинку нібито для евакуації, — зазначила дослідниця.
Найімовірніше, у липні 1941 року його розстріляли в Києві за наказом радянського керівництва. Радянська влада десятиліттями приховувала правду про його смерть і намагалася викреслити його ім’я з історії.
Сьогодні ж Петро Франко повертається в українську пам’ять як багатогранна постать — хімік, педагог, письменник, пластун, організатор спорту, музейник і людина, яка до кінця залишилася вірною своїм переконанням.
