Освітньо-професійна програма магістерського рівня «Технологія машинобудування», яку реалізують в Інституті механічної інженерії та транспорту Львівської політехніки, належить до числа найскладніших і водночас найпрестижніших. Вона вимагає від студентів високої мотивації, дисципліни та готовності працювати над собою. Часто абітурієнти обирають спеціальності, де навчання здається легшим, проте згодом стикаються з труднощами у пошуку гідної роботи. Натомість випускники спеціалізації «Технологія машинобудування» мають суттєві переваги — вони затребувані як на великих промислових підприємствах, так і в малих виробничих компаніях, отримують конкурентну заробітну плату й мають реальні можливості для швидкого кар’єрного зростання.
Докладніше про спеціалізацію «Технологія машинобудування» розповідає доктор технічних наук, професор, академік Національної академії наук вищої освіти України, професор кафедри робототехніки та інтегрованих технологій машинобудування Інституту механічної інженерії та транспорту Національного університету «Львівська політехніка» Ігор Гурей.
— Ігорю Володимировичу, які основні дисципліни та модулі входять до освітньо-професійної програми «Технологія машинобудування» і як вони формують компетентності майбутніх фахівців?
— Магістерська програма «Технологія машинобудування» побудована так, щоб можна було поєднати фундаментальні знання, наукову складову та практичну підготовку. Вона формує компетентності майбутніх інженерів і технологів, які здатні організувати виробництво, впроваджувати сучасні технології та працювати з високотехнологічним обладнанням. По суті, ми готуємо менеджерів виробництва. Загальні дисципліни для магістра — це предмети, що розширюють світогляд і дають додаткові знання, потрібні для наукової діяльності. Вони створюють базу для подальшого навчання в аспірантурі та підготовки до здобуття ступеня доктора філософії. Науково-дослідницькі модулі, курси з методології наукових досліджень, інженерного аналізу та технічного моделювання забезпечують початкову наукову підготовку, щоб магістри могли проводити власні дослідження.
На рівні бакалаврату студенти опановують предмети, які стосуються технології машинобудування, металорізальних верстатів, інструментів, а також питання взаємозамінності або технічного вимірювання. Навчання за магістерською програмою «Технологія виробництва» дає можливість поглиблювати здобуті на початкових курсах знання. Ми викладаємо дисципліни, що стосуються інструментального забезпечення автоматизованого виробництва. Особливу увагу надаємо питанням управління верстатами з числовим програмним керуванням та роботизованими системами. І це не майбутнє — це вже сьогодення. Верстати з ЧПК стали реальністю, яка визначає сучасне виробництво.
— Які виклики машинобудування роблять програму нині затребуваною і наскільки вона відповідає потребам ринку праці та Індустрії 4.0?
— В Україні, з огляду на воєнний стан, особливо гостро відчувається дефіцит кадрів. Людей, які здатні працювати з таким обладнанням, катастрофічно не вистачає. Завдання Інституту механічної інженерії та транспорту Національного університету «Львівська політехніка» полягає у підготовці спеціалістів, здатних закрити цю прогалину. Магістри, які навчаються за спеціалізацією «Технологія машинобудування», здобувають навички написання керуючих програм для верстатів із ЧПК. Це надзвичайно важливо, адже саме такі компетентності відповідають потребам сучасного ринку праці та концепції Індустрії 4.0.
Наші студенти нині практикуються на сучасному верстаті компанії HAAS (Швейцарія), який кафедрі передали зі Стартап-школи. Крім того, на спеціальних навчальних пультах — панелях керування, придбаних за грантові кошти, — здобувачі мають можливість відпрацьовувати навички програмування та керування навіть за відсутності верстата. Це дає студентам змогу ще під час навчання стати кваліфікованими операторами та технологами. На цьому ж обладнанні в Інституті механічної інженерії та транспорту нині також здійснюємо підготовку операторів верстатів із ЧПК. Люди приходять до нас із підприємств, часто без базових знань з інженерної механіки. Ми їх навчаємо працювати з таким обладнанням. Бо верстатів із ЧПК у Західній Україні багато, а кадрів, щоб ними керувати, бракує. Отже, магістерська програма «Технологія машинобудування» поєднує класичну інженерну школу із сучасними викликами виробництва.
— Які конкретні технічні, управлінські та цифрові навички здобувають студенти і як їх застосовують у виробничих процесах?
— Наші здобувачі вчаться програмувати та керувати верстатами з ЧПК, працювати з CAD/CAM системами, застосовувати методи технічного контролю та стандартизації. Вони набувають компетентностей у сфері менеджменту виробництва, управління персоналом та ресурсами, а також досвіду цифрової інженерії, що відповідають вимогам Індустрії 4.0. Це відкриває шлях не лише до успішної кар’єри в Україні, а й до роботи в міжнародних компаніях. Студенти, які обрали освітньо-професійну програму «Технологія машинобудування», фактично інвестують у своє майбутнє: забезпечують собі професійну стабільність, фінансову незалежність і можливість реалізувати себе у сфері високих технологій. Наші випускники швидко знаходять роботу. Уже після першого року магістратури більшість студентів працевлаштовані. Вони отримують гідну зарплату й мають перспективи розвитку.
— На яких підприємствах студенти Інституту механічної інженерії та транспорту проходять практику і як вона інтегрується в навчальний процес?
— Ми співпрацюємо з підприємствами Львова, зокрема з Львівським бронетанковим заводом, заводом «Полімер-Електрон», іншими виробничими компаніями, які зацікавлені в наших фахівцях. Свого часу мали філію кафедри на заводі «Полімер-Електрон» — заняття для студентів проводили безпосередньо на виробництві. Згодом підприємство змінило профіль продукції, і навчання на його базі тимчасово припинилося, хоча співпраця триває. Думаю, що таку форму навчання ми згодом відновимо. Зрештою, виробничники й самі виявляють зацікавленість, висловлюють своє бачення підготовки спеціалістів, пропонують теми, ставлять вимоги, адже хочуть, щоб студенти краще орієнтувались у специфічних питаннях, які виникають в роботі. Це свідчить про реальну потребу у взаємодії.
— Сучасне обладнання змінюється дуже швидко: верстати з ЧПК сьогодні — це зовсім інший рівень проти того, що було 10–15 років тому. Чи вдається йти в ногу з часом?
— Ми мусимо підлаштовувати свій крок під вимоги часу. Наші студенти, розпочинаючи дипломне проєктування, практично готові до роботи на виробництві. Випускники Львівської політехніки очолюють керівництво підприємствами, працюють на посадах головних інженерів, технологів, конструкторів. Мають успіх не лише в Україні, а й за кордоном. Співпраця і партнерство з іноземними компаніями відкриває для них нові горизонти.
Нещодавно у Львівській політехніці відбувся круглий стіл за участі представників машинобудівних підприємств Західного регіону України та науково-педагогічних працівників Інституту механічної інженерії та транспорту. Учасники заходу обговорили проблеми підготовки висококваліфікованих інженерних кадрів із сучасними практичними компетенціями, розвиток практико-орієнтованої освіти, стажувань і дуальної підготовки фахівців, а також розширення науково-технічної співпраці між університетом і промисловими підприємствами регіону. Професійний діалог на цьому не завершився — учасники зустрічі домовилися його продовжувати та ініціювати двосторонні науково-дослідні й інноваційні проєкти. Крім того, обговорили питання практичної реалізації спільних освітньо-наукових платформ.
— Які пріоритети визначають підготовку магістрів за спеціалізацією «Технологія машинобудування»?
— Магістерська програма орієнтована на формування комплексних компетентностей. Студенти вивчають надійність та експлуатацію обладнання, щоб уміти оцінювати його стан і забезпечувати безперебійну роботу. Особливу увагу надаємо верстатам із числовим програмним керуванням, які студенти вивчають на вищому рівні, ніж на бакалавраті. Щоб здійснювати точні вимірювання параметрів деталей і контролювати якість поверхонь, потрібні глибокі знання у сфері метрологічного забезпечення. Важливим напрямом є інструментальне оснащення виробництва — вибір різального та допоміжного інструменту, розрахунок режимів обробки, підбір матеріалів і геометрії леза. Значна частина навчання стосується питань якості обробленої поверхні деталі. Тут уже потрібні не тільки знання, а й практика.
Магістранти проходять повний цикл роботи над деталями: створюють креслення, будують 3D-модель деталі, розробляють технологічний процес, пишуть програму для верстата з ЧПК, підбирають інструмент і режими обробки. Вони одночасно виступають і як конструктори, і як технологи, і як програмісти. Та парадокс сучасного виробництва в тому, що обладнання з ЧПК дороговартісне, а для обслуговування одного верстата потрібні кілька висококваліфікованих спеціалістів — технолог, механік, програміст. Водночас саме такий верстат дає змогу виготовляти деталі дешевші, більш точні та якісні, ніж універсальний. Наш студент здатний забезпечити весь процес — від звичайного креслення на аркуші до створення 3D-моделі та написання програми для верстата — вручну або в автоматизованому режимі.
— У чому складність навчання за інженерними спеціальностями?
— Навчання за спеціальністю «Технологія машинобудування» насправді є складним і вимогливим. Воно суттєво відрізняється від гуманітарних напрямів, адже тут головне — точність, відповідальність і компетентність у технічних питаннях. Значну роль відіграє й наукова складова, бо ми ж не готуємо лише спеціалістів на виробництво, нас цікавить і наука. Харе Єнсен свого часу наголошував: «Якщо в державі пропадає наука, держава пропадає». Держава не може існувати без розвитку науки, адже саме вона забезпечує економічний прогрес, військову силу та культурне зростання. Без інвестицій у дослідження та інновації країна втрачає конкурентоспроможність. Студент має не лише опановувати виробничі процеси, а й розвивати наукове мислення.
— Наскільки ефективно сприяє формуванню мислення сучасна загальноосвітня школа? Адже все починається зі школи.
— Під час навчання в школі часто бракує належної уваги до математики — предмету, який формує логічне та абстрактне мислення. Проблема полягає в тому, що у великих класах учитель фізично не може присвятити достатньо часу кожному учневі. Батьки очікують, що школа сама забезпечить результат, але відповідальність має бути спільною. Діти ж нерідко не бачать перспективи: навіщо їм математика, якщо вони планують студіювати мистецтво чи музику? Проте навіть для творчих професій базові знання з точних наук важливі. Наприклад, у фізиці є розділи, що стосуються акустики, які безпосередньо впливають на розвиток вокалу. Оперні співаки працюють над тембром і глибиною голосу, використовуючи знання з фізики звуку. Тому загальний розвиток неможливий без хоча б мінімального занурення в технічні дисципліни.
У світі поширена практика подовженої початкової школи — шість років замість чотирьох. Після цього учні переходять до профільного навчання — гуманітарії вивчають більше літератури й мистецтва, а ті, хто схильний до технічних наук, — більше математики й фізики. Такий підхід дає змогу розвивати здібності дитини у потрібному напрямі, не перевантажуючи її зайвими предметами, але й не позбавляючи базових знань. А проблеми шкільної освіти — це питання балансу між масовістю й індивідуальним підходом, між гуманітарним і технічним розвитком. І саме тут важливо усвідомити: математика й технічні науки — це не лише про професію, а й про формування мислення, яке потрібне кожній людині.
— Навчання за інженерними спеціальностями, зокрема у сфері технології машинобудування, вимагає від студентів…
— … серйозної підготовки, відповідальності та нахилу до технічних наук. Це нелегкий шлях, адже він передбачає точність у роботі, глибокі знання та готовність до складної праці. І тут постає питання мотивації молоді. Сьогодні багато абітурієнтів прагнуть обирати спеціальності, де навчатися легше. Щоб зацікавити їх у технічних напрямах, потрібна державна політика, яка б підтримувала інженерні професії на рівні міністерств, парламенту та президента. Адже саме ці спеціалісти здатні створювати сучасні технології — від верстатів із числовим програмним керуванням до дронів і роботизованих комплексів. Важливо розуміти, що інженер-технолог має компетенції, яких не замінить навіть ІТ-спеціаліст. Програмування верстатів із ЧПК потребує не лише знань із комп’ютерних технологій, а й глибокого розуміння технічних процесів, матеріалів та інструментів. Це прикладна математика, механіка, фізика — те, що формує справжнього фахівця.
Сьогодні українські інженери доводять, що здатні створювати техніку не гіршу за західну, але дешевшу й доступнішу. Виробництво дронів, роботизованих систем, сучасного обладнання — усе це потребує саме технологів, які можуть написати програму, запустити верстат і виготовити деталь. Тут виявляється ще одна особливість: викладачі та професори, навіть ті, хто вже міг би бути на пенсії, залишаються у виробництві, допомагають студентам і колегам, працюють поруч із ними. Це не лише передавання знань, а й приклад служіння своїй країні. Підготовка інженера — це шлях важкої праці та великої відповідальності. Україна має потужний потенціал у сфері машинобудування, і саме правильна державна політика здатна забезпечити розвиток цієї галузі, зробити її конкурентною та потрібною як вдома, так і за кордоном.
— Які міжнародні університети є партнерами кафедри робототехніки та інтегрованих технологій машинобудування і які можливості обміну та стажування вони пропонують студентам?
— Можливості студентів магістерської програми «Технологія машинобудування» навчатися за кордоном є досить широкими, адже рівень їхньої підготовки визнають у багатьох країнах. Польські університети, зокрема в Ополе, Жешуві та Стальовій Волі, активно запрошують українських студентів і випускників на продовження навчання — докторат, тобто наступний науковий рівень. Це свідчить про затребуваність наших фахівців у світі. Водночас постає дилема: з одного боку, закордонні програми відкривають перспективи, з іншого — Україна гостро потребує власних спеціалістів, особливо в умовах війни. Адже саме вони здатні підтримувати виробництво, розвивати промисловість і працювати для своєї країни.
— Скільки часу потрібно, щоб створити наукову школу?
— Щоб сформувати інженера, потрібно 5–7 років роботи на виробництві, а для становлення фахового працівника — 12–15 років. Однак щоб створити наукову школу, потрібне ціле покоління — 25–35 років. Проблема полягає в тому, що старші кадри поступово відходять, а молоді ще не набрали достатньої сили. Попри це, українські політехніки намагаються дати студентам не лише базові знання, а й наукову складову та доступ до інноваційних технологій. Йдеться про сучасні методи обробки — лазерне різання, ультразвукову та електроіскрову обробку, інженерію поверхні. Ці процеси дають змогу забезпечити якісні поверхні деталей, підвищити їхню довговічність і надійність. Прикладом є використання лазерного різання у Стартап-школі: студенти можуть бачити, як будь-який профіль вирізається з металу, а потім згинається на спеціальних верстатах. Це значно спрощує виробництво, зменшує кількість обладнання та робочих місць проти минулих десятиліть. Колись у цеху працювали тисячі людей і сотні пресів, а сьогодні їх замінює кілька десятків сучасних машин.
— Та чи все можна замінити новітніми технологіями?
— Виготовлення валів, важелів та інших металевих елементів і досі потребує класичної металообробки. І саме технологи, зважаючи на надійність, довговічність і рівномірне зношування вузлів упродовж усього строку експлуатації, забезпечують її якість. Сучасне машинобудування в Україні поєднує традиційні методи з новітніми технологіями. Воно потребує інженерів, які здатні мислити науково й водночас забезпечувати практичну сторону виробництва. І саме такі фахівці сьогодні є стратегічно важливими для розвитку країни.
— Попри всі труднощі війни, Україні вдалося здійснити два запуски ракет і продемонструвати, що країна здатна залишатися космічною державою. Про що це свідчить?
— Це говорить про високий рівень нашого ракетобудування і водночас підкреслює гостру потребу у висококваліфікованих машинобудівниках. Саме вони є головною ланкою у створенні складної техніки, адже без інженерів-технологів неможливо забезпечити виробництво. Підготовка таких фахівців — процес тривалий і дорогий. Потрібне сучасне обладнання, викладачі з практичним досвідом і студенти, готові пройти шлях важкої праці.
— Чи залучені на кафедрі до процесу підготовки магістрів спеціалізації «Технологія машинобудування» викладачі-практики?
— У контексті сучасних викликів в освіті питання залучення викладачів-практиків і налагодження співпраці між кафедрою та виробництвом особливо актуальне. Свого часу ми активно запрошували спеціалістів з підприємств — керівників цехів, начальників технологічних бюро — до проведення зі студентами практичних лабораторних робіт. Така колаборація була із заводами «Полімер-Електрон» і «Техноваги», бізнес-групою «Інтерпайп», Львівським заводом фрезерних верстатів, Бронетанковим заводом. Здобувачі черпали знання «з перших рук». На жаль, під час пандемії COVID-19, коли студенти перейшли на дистанційне навчання, і з початком повномасштабної війни ця співпраця дещо послабилася. Але досвід показує, що саме поєднання теорії і практики дає найкращі результати. Зрештою, таке партнерство було вигідне обом сторонам. Ми спонукали викладачів-підприємців поглянути на деякі речі іншими очима. Нині наша кафедра відновлює і налагоджує зв’язки з підприємствами Львова та області — залучає фахівців-виробничників до навчального процесу, а також до наповнення лабораторій кафедри сучасним обладнанням.
— Як демографічна ситуація впливає на набір студентів?
— Дуже відчутно. Кількість випускних класів щороку зменшується — іноді навіть один клас важко зібрати, відтак потік абітурієнтів скорочується, а молодь, яка виїхала за кордон, зазвичай не повертається, щоб здобувати освіту в Україні. Це створює певні проблеми для технічних спеціальностей.
— Якими способами сьогодні можна мотивувати студента обирати та здобувати технічну освіту?
— Я спілкувався зі здобувачами вищої освіти у Польщі, бачив їхню мотивацію. Один студент-заочник навіть запросив мене на виробництво, показав вузькі місця, попросив поради. Ми разом обговорили кілька варіантів, і він сказав: «Цікава ідея, будемо пробувати». Ось приклад того, як навчання і практика можуть поєднуватися. У Польщі студенти заочної форми навчання працюють п’ять днів на тиждень, а у вихідні навчаються. Їхня мотивація проста й зрозуміла: закінчення Політехніки гарантує вищу посаду та зарплату. Це стимулює відповідальність і дисципліну. На заочній формі навчання майже стовідсоткове відвідування занять. Студент може пропустити заняття лише з вагомої причини, бо він розуміє ціну знань. В Україні ж часто бракує таких стимулів, і навіть якщо студент прагне знань, система не завжди дає йому реалізуватися. Технічна освіта потребує системних змін, інакше ми далеко не підемо. Потрібні механізми підтримки й мотивація як для студентів, так і для викладачів. Інакше технічна освіта залишатиметься у складному становищі.
— Як ви ставитеся до навчання у форматі онлайн?
— Критично. Дистанційне навчання має очевидні обмеження: воно позбавляє живого контакту, ускладнює об’єктивне оцінювання та знижує мотивацію студентів. Очна форма, навпаки, дає змогу активізувати мислення, вести дискусії, бачити реакцію аудиторії й формувати справжні знання, а не лише формальні відповіді. Лекція у формі презентації може бути доступною й у системі, але відсутність очного спілкування позбавляє можливості ставити запитання «тут і зараз» та отримувати миттєву реакцію.
— З ким кафедра співпрацює у межах академічної мобільності?
— Наші студенти мали можливість навчатися за програмою Erasmus+ у Кінгстонському університеті (Лондон, Велика Британія). Це був один із найбільших проєктів Erasmus в Україні, і ми були його частиною. Обмінювалися студентами та викладачами із Жешувською, Вроцлавською, Білостоцькою політехніками. До повномасштабного вторгнення в цьому напрямі ми працювали активно — наші студенти виїжджали на навчання та стажування за кордон і до нас на навчання приїжджали з інших країн. Обговорювали питання подвійних дипломів з Англією, але війна багато ініціатив зруйнувала. Зараз у планах поїздка нашого студента на навчання до Туреччини. Маємо контакти з Технічним університетом у Кошицях (Словаччина) — наші викладачі вже проходили в цьому закладі стажування.
— У чому проблема сучасної науки і освіти?
— Головна складність полягає не у відсутності талановитих людей чи ідей, а у відсутності належної державної політики та фінансової підтримки. Наука потребує часу, обладнання, коштів і стабільності. Без цього вона не може розвиватися повноцінно, а країна ризикує втратити цілі покоління дослідників. Молоді спеціалісти, які йдуть працювати на виробництво, часто отримують значно більші зарплати, ніж професори. Викладач, який одночасно веде заняття й «тягне» наукову роботу, отримує мізерні гроші. Це створює небезпеку розриву поколінь: молодь не бачить перспективи в науці, а старші кадри поступово відходять.
Наукова діяльність не може триматися на голому ентузіазмі. Публікація статей у високорейтингових журналах коштує тисячі доларів, що з огляду на професорську зарплату є практично недосяжним. Часто доводиться шукати додаткові джерела фінансування — рецензування статей, співпраця з колегами, залучення іноземних партнерів. Це своєрідна «складчина»: трохи від одного, трохи від іншого, щоб зібрати кошти на дослідження чи публікацію. Гранти могли б стати виходом, але здобути їх в Україні набагато складніше, ніж у країнах Євросоюзу. Там сформована розвинена система підтримки науки, тоді як у нас доводиться працювати «за двох» — і за себе, і за відсутні ресурси. Війна лише загострила ці проблеми, вказуючи, наскільки вразлива наукова сфера без належного фінансування.
— Нині чесно працювати непросто, адже сама система часто підштовхує до компромісів. Як змінити ситуацію?
— Потрібне повне перезавантаження, але це надзвичайно складно, бо старі звички й підходи глибоко вкоренилися. Пригадую свій досвід у Фізико-механічному інституті Академії наук — одному з провідних наукових центрів Радянського Союзу, що працював над дослідженнями міцності матеріалів і навіть над космічними проєктами, зокрема над «Бураном». Тоді українська наука розвивалася динамічно, але всі основні ресурси — фінансування, обладнання, найкращі кадри — концентрувалися в Москві. Це породило системну несправедливість і відтік мізків. У 90-ті роки становище ще погіршилося — фінансування науки значно скоротилося, інститути виживали лише завдяки ентузіазму старших науковців. Молодь не бачила перспективи, і багато хто покидав науку. Лише згодом інститути почали трохи відновлюватися, але розвиток ішов хвилями — піднесення і спад.
Сьогодні очевидно, що потрібно змінити ставлення до науки, освіти й культури, адже саме вони формують фундамент держави. Українські політехнічні заклади мають сильні програми, готують висококваліфікованих спеціалістів, які стають директорами підприємств, головними інженерами, технологами, конструкторами, створюють власні фірми. Випускники затребувані й успішно застосовують здобуті знання на практиці. Ми маємо потужний науково-освітній потенціал і талановитих людей, але без належної державної політики та фінансової підтримки цей ресурс не використовується повною мірою. А саме він може стати ключем до розвитку країни та її конкурентоспроможності у світі.
— Які проблеми в машинобудуванні реально закрити завдяки випускникам магістерської програми «Технологія машинобудування»?
— Сучасне машинобудування має низку проблем, які можна вирішувати саме завдяки випускникам спеціальності «Технологія машинобудування». Передусім будь-яке підприємство потребує комплексної команди: конструктора, технолога, спеціаліста з обладнання та програміста. Наші випускники здатні поєднувати ці ролі, адже вони мають широку базу знань і вміють організувати виробничий процес. Вони не лише створюють креслення чи технологічні процеси, а й розуміють, як працює обладнання, які інструменти потрібні, і навіть можуть вести переговори з іншими підприємствами щодо виконання складних завдань.
Основні проблеми, які закривають наші випускники, — це: по-перше, кадровий дефіцит у виробництві, позаяк підприємствам не вистачає людей, які розуміють технічні процеси й можуть працювати із сучасним обладнанням; по-друге, організація виробництва, бо потрібно не лише виготовити деталь, а й забезпечити постачання, вибір матеріалів, інструментів, контроль якості; по-третє, вузька спеціалізація, оскільки іноді потрібен виключно технолог чи конструктор, а наші випускники мають універсальну підготовку — вони можуть виконувати кілька функцій одночасно; по-четверте, взаємодія між підприємствами, тому що часто виникають ситуації, коли на одному заводі нема потрібного верстата чи робочої зони, і спеціаліст має знайти інше підприємство, домовитися про співпрацю, узгодити режими роботи та інструменти; по-п’яте, впровадження сучасних технологій — знання систем CAD/CAM, твердотільного моделювання, програмування верстатів із ЧПК дають нашим випускникам змогу працювати на рівні військових і високотехнологічних компаній. Як сказав один із моїх колег, наші випускники можуть працювати у будь-якій сфері виробництва.
— Чи можна розглядати випускника магістратури кафедри робототехніки та інтегрованих технологій машинобудування у практичному аспекті?
— Так, адже наші студенти навчені працювати з довідковою та розрахунковою літературою, що формує вміння швидко знаходити потрібні дані. Вони знають, де шукати інформацію, як її застосувати, і це робить їх ефективними менеджерами виробництва.
— Які професійні позиції та перспективи подальшого навчання відкриваються для випускників після закінчення магістратури?
— Щодо працевлаштування після магістратури — наші випускники можуть працювати практично будь-де, де є обладнання: від птахофабрики до вагоноремонтного заводу чи підприємств із металообробки. Є обладнання — отже, потрібні спеціалісти, які його обслуговують і ремонтують. Ми можемо гарантувати, що наші випускники завжди будуть затребувані. Пропозицій більше, ніж випускаємо студентів. Підприємці приходять і буквально «розхоплюють» їх ще на останніх курсах. Кадровий голод у країні дуже великий: одних забрала війна, другі на фронті, а треті — виїхали з країни. Залишилися пенсіонери, які не спроможні закрити всі кадрові потреби. Зрештою, закінчуючи магістратуру, наші студенти мають можливість вести наукову діляьність.
— Чи мають можливості студенти Львівської політехніки продовжувати навчання за кордоном?
— Польські колеги вже давно готові приймати на навчання наших студентів. Я викладав у кількох їхніх технічних університетах — в Ополе, Жешуві, Стальовій Волі — і всюди просили: якщо не студентів, то хоча б випускників, яких можна було б взяти на докторат, як вони це називають, тобто на наступний рівень навчання. Наші студенти мають добрий рівень підготовки. У світі вони затребувані.
