У Львівській політехніці 7 квітня відкрили виставку мистецького проєкту Анастасії Аверіної, який уже десятий рік поспіль об’єднує українських митців, регіони, культурну пам’ять і досвід війни. Проєкт започаткований у 2016 році компанією Folk Ukraine, засновником і директором якої є Ігор Добруцький. Саме ці артоб’єкти прикрашали головні площі країни і сьогодні постають як символи збереження української ідентичності, витривалості та мистецького свідчення часу.
Цьогорічна експозиція, за словами координаторки проєкту, засновниці комунікаційної агенції AVERINA Анастасії Аверіної, у Львові має особливе значення ще й тому, що Львівська політехніка стала першим університетським простором, де представили таку виставку.
― Раніше ще жодного разу не робили експозиції в університетах. До повномасштабної війни наші Писанки переважно виставляли просто неба ― на знакових міських локаціях. Зазвичай це був Київ, Софійська площа, а з 2022 року почали робити точково. Зокрема, нашу експозицію оглядали на площі біля Архикатедрального Собору Святого Юрія, Києво-Печерської лаври, у Музеї Києва. Минулоріч виставляли в торговельному центрі, цього року ми ― у вас, ― каже Анастасія.
Однак Львів — лише одна з локацій на мапі подальшого розвитку виставки. Уже є запити з інших міст України та з-за кордону. Анастасія Аверіна зазначила, що представляти українське мистецтво в Європі нині не завжди просто:
― Ми намагаємося все робити, щоб якомога більше країн і міст побачили нашу експозицію. Та, як з’ясувалося, Європа досить перенасичена виставками від України. Натомість особливу зацікавленість до української традиційної культури нині виявляють у Великій Британії та країнах Азії. Тому ведемо перемовини з Великою Британією і поступово розвиваємо співпрацю Японією, Азією, бо їх дуже цікавить наша культура, яка відрізняється від їхньої.
Сьогодні великі Писанки вже стали впізнаваним мистецьким символом, однак ідея виникла досить спонтанно ― у розмові про те, як створити щось нове і справді масштабне до Великодня.
― Це був 2015 рік, і в розмові з Ігорем Добруцьким ― громадським діячем, засновником і директором Folk Ukraine ― обдумували, що б такого цікавого зробити на 2016 рік, саме на Пасху. На той момент в Україні вже існували виставки з меншими декоративними яйцями, розписаними митцями, однак команда хотіла знайти іншу форму — таку, що могла б не лише прикрасити простір, а й об’єднати країну через спільну візуальну мову. Ідея поступово доросла до справжнього артоб’єкта, ― поділилася спогадами Анастасія.
Щоб реалізувати задум, організатори розіслали листи в усі обласні адміністрації України. Так проєкт набув широкої географії, а до його створення долучилися художники з різних регіонів.
Перший рік проєкту став не лише мистецьким, а й символічним актом культурного єднання країни в умовах уже війни на сході України.
― У нас були митці саме зі сходу України. У мене залишалася ще Писанка, яку написала художниця з Криму. У 2016 році до створення виставки долучилися сотні художників. Це було 364 Писанки, які розписали саме митці з усієї країни. Ми надсилали поштою заготовки та необхідні для роботи матеріали, і митці розписували їх і пересилали нам. Ми прагнули, щоб проєкт був довготривалим, і хотіли сформувати живий архів регіональних художніх мов України, де кожна Писанка — це окрема історія, окремий регіон і окрема візія, ― наголосила моя співрозмовниця.
Однією з принципових засад проєкту стало небажання обмежувати митців жорсткими стилістичними рамками. Організатори свідомо не вимагали, щоб усі роботи були лише традиційними чи, навпаки, лише сучасними.
― Розпочинаючи цей проєкт, ми вирішили, що митці в нас різні — у нас області також різні. Тому художникам дали свободу самовираження. Хотілося, щоб ті, кому більше до душі традиційна Писанка, могли розписати саме у традиційному стилі. А хто, наприклад, більше тяжіє до сучасного мистецтва, щоб зробив якусь сучасну Писанку, ― зазначила Анастасія Аверіна.
Саме це, ймовірно, і зробило виставку такою живою та різноголосою, адже поруч співіснували орнамент, етнографічний код, абстракція, авторський жест і сучасна художня мова.
За роки існування проєкт зростав. Кількість артоб’єктів сягнула понад вісімсот. Та війна радикально змінила не лише контекст сприйняття мистецтва, а й фізичну долю самих робіт:
― У 2022 році ми втратили частину Писанок. У нас було понад 800 артоб’єктів, а залишилося лише 120. Сьогодні кожна виставка цих Писанок ― не просто демонстрація мистецтва, а ще й акт збереження того, що вціліло. З тих, що залишилися, до вас приїхало 47, а всі інші виставимо в Добропарку.
Анастасія Аверіна наголосила, що у 2016-му цей проєкт із великими Писанками припав до душі тим, хто виїхав зі східних областей України та Криму:
― Митці дуже тендітно підходили саме до розпису. Для інших митців це було більш як такий собі піар-хід або щось у цьому русі. Повномасштабне вторгнення змінило цей фокус. Те, що раніше могло сприйматися як подія чи артпроєкт, тепер стало способом зберігати пам’ять і артикулювати присутність України. Ми помітили, як люди трепетно й від щирого серця підходять до того, що ми намагаємося зберегти нашу історію саме ось тут, зараз. У цьому сенсі Писанка перестає бути лише символом Великодня, а стає формою культурного спротиву — тихого, візуального, але дуже точного.
Після початку повномасштабної війни проєкт набув ще одного виміру — з’явилися лімітовані монети у формі Писанки, які авторка стала випускати щороку. Одну з таких монет Анастасія Аверіна під час зустрічі з ректоркою Наталією Шаховською подарувала Львівській політехніці.
― У 2022 році, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я вирішила залишатися в Україні. Тепер щороку випускаю 20 лімітованих монет у формі Писанок — і щоразу вони різні. Монети виготовляють із латуні, а окремі елементи — зі срібла, золота та емалі. Ці сувенірні монети не є прямим повторенням великих Писанок, однак ідейно продовжують проєкт. Це як окрема ланка, та якщо відбувається виставка, експозиція, то я зазвичай дарую тим, хто її приймає в себе, саме монету у формі Писанки. Цього року одну з таких монет вручила у Верховній Раді Олександру Корнієнку, ― розповіла Анастасія.
Монети мають і благодійний вимір, адже частину з них передають за донати, щоб акумулювати кошти на благодійний фонд. Хоча суми, за словами Анастасії, поки що невеликі, сам жест має для неї важливе значення ― особливо після перших місяців великої війни, коли підтримка художників іноді вимірювалася буквально базовими потребами:
― На початку повномасштабного вторгнення, коли митці зверталися до мене, щоб допомогла просто на їжу, я зрозуміла, що хоча б маленький благодійний фонд ― дуже важливий. Сьогодні проєкт уже має кілька вимірів: великі метрові Писанки, монети-Писанки і виставкову історію. А наступним етапом буде книга, яка б зібрала й систематизувала знання про писанкарство в Україні та світі. Над виданням уже ведуть серйозну дослідницьку роботу. Сподіваюся, що наступного року зможу видати цю книжку, і це буде цілісний проєкт, який допоможе ширше розповідати історію України.
Попри плани міжнародних показів, у центрі цього проєкту залишається дуже важлива інтенція — не вивезти мистецтво назавжди, а показати його світу й повернути назад, в Україну. Це бажання особливо відчутне у взаємодії Анастасії Аверіної з Музеєм Писанки в Коломиї — одним із найсимволічніших місць української писанкової традиції. Для музею вона навіть створила окрему монету:
― Для Музею Писанки в Коломиї я окремо розробила монету у формі Писанки з орнаментом, який зображений на цій будівлі.
Сьогодні виставка великих Писанок у Львівській політехніці створює великодній настрій і водночас нагадує, як мистецтво може ставати формою національної пам’яті, способом зшивати розірвану країну та мовою, якою Україна говорить про себе зі світом.
