Персональна виставка доктора архітектури, професора кафедри візуального дизайну і мистецтва Інституту архітектури та дизайну Національного університету «Львівська політехніка» Юрія Криворучка у Парижі, де він представив добірку авторських графічних робіт «Трава. Усміх землі», стала важливою подією в його творчій діяльності. Парижани із захопленнями споглядали графічні роботи українського мистця, відчуваючи в кожній невидимий зв’язок між землею і мистецтвом. Французькі критики зазначили, що графіка Юрія Криворучка не лише заохочує до візуального занурення в хаос трави, а й «змушує траву говорити мовою мистецтва». «Його роботи не розповідають історій — вони створюють простір тиші, де глядач сам стає учасником діалогу з природою», — наголосив куратор виставки Жорж Леві.
Твори Юрія Криворучка — живі роздуми про гармонію людини і природи, про крихкість і водночас силу довколишнього світу. Відвідувачі виставки оцінили майстерність графіка, з-під рук якого художні лінії через свою простоту форм образно виростають до монументальності, а споглядання самих робіт автора дарує чуття дотику до прекрасного — час ніби зупиняється, щоб дати можливість насолодитися ритмом природи, напитися тиші й насититися внутрішнім спокоєм. Роботи художника заскочили відвідувачів своєю ненав’язливою присутністю і залишили їм тривалі позитивні враження. Передсмак виставки художник передав уривками з літератури й думками мислителів — від Сартра до Дерріда: «Трава — найскромніша й водночас найстійкіша форма життя довкола нас. Трава не зображає — вона відбувається. Трава — не мотив і не декорація. Трава — між тим, що було, і тим, що зростає. Трава не має пам’яті, не знає ієрархій, не зберігає слідів кроків — і саме тому пам’ятає все. Вона проростає крізь тріщини, шпарини, потріскану землю, руїни, крізь шви історії, заповнюючи сліди витісненого й замовчуваного. Трава не говорить, не коментує подій — вона переживає їх тілом».
— Юрію Івановичу, назва вашої виставки графічних робіт «Трава. Усміх землі» має надзвичайно поетичне звучання. Які сенси ви прагнули закласти в це образне представлення своїх творів?
— У графічних аркушах цієї експозиції трава постає не як ботанічний об’єкт, а як простір між землею і світлом, між втратою і поверненням, між мовчанням і шепотом, між учора і завтра, між звуком і тишею, між паузою і звучанням, між доторком і пам’яттю, між Тобою і Мною. Лінії трави не ілюстративні — вони радше нагадують записи дихання, нервові імпульси, тремтіння поверхні, пружність тіла. Тут важлива не форма стебла, а його впертість БУТИ. Французька поетична традиція, до якої апелює виставка, бачила в траві й квітах не пастораль, а філософію. Франсіс Понж називав траву усміхом землі. Віктор Гюго — шепотом буття, Філіп Жакоте — скромною вірністю світлу, а Жак Превер порівнював її з життям після катастрофи. Ці поетичні голоси, які відлунюють з різних епох, не ілюструють роботи, а створюють підґрунтя тиші, в якій графіка може бути почута серцем. Вслухайтесь у графіку трави, і ви почуєте биття її серця. Трава не дивиться на глядача. Вона не потребує погляду. Вона росте поруч, під ногами, на межі видимого. Саме тому ця експозиція не вимагає швидкого читання. Вона запрошує до повільного співбуття — до стану, в якому погляд знижується, дихання вирівнюється, а час втрачає напруження, розчиняючись у медитації. Я закликав відвідувачів взяти із собою цей подих трави, її очі й бажання, бо трава не говорить голосно. Вона не проголошує сенсів — вона повертає присутність.
— Що надихнуло вас на створення цієї експозиції?
— Коли росія вторглася на нашу землю, ми стали на її захист — це був порив. Та порив не може тривати чотири роки. Людина не здатна жити в постійному напруженні. Саме тому така важлива демобілізація, такий важливий відпочинок. Люди кажуть: треба виїхати, треба зробити собі паузу. Бо є ті, хто сидить на «нулі» по п’ятсот і більше днів. Це надзвичайно сильні люди, але навіть вони потребують перепочинку. У контексті сучасного досвіду — травматичного, фрагментованого, перенасиченого образами — ця графіка пропонує не відповідь, а жест відновлення: повернення до мінімального, тілесного, повторюваного, власного. До того, що проростає навіть тоді, коли ніхто не дивиться. Ця виставка — не про природу як ідилію. Вона — про виживання форми, про тишу, яка сильніша за подію, про траву, що не знає імен, але знає шлях до світла…
— На початку мобілізації у військкоматах стояли черги, але на війну всіх не брали. У перші місяці повномасштабного вторгнення на захист країни стало близько мільйона українців. Може, вже тоді варто було створювати резерви?
— Я не військовий експерт і не беруся оцінювати стратегічні рішення. Ми всі знаємо: помилок було багато. Та водночас із нас хочуть зробити одну велику помилку. Але сама наша присутність доводить протилежне — ми існуємо і тому вже не є помилкою. Я хочу говорити про простіші речі, які становлять дев’яносто відсотків нашого життя. Ми думаємо, спимо, працюємо, мовчки щось робимо, і в голові постійно крутяться думки. А сам чин — особливо героїчний — завжди короткий. Це мить, секунда, непередбачуваний порив, який неможливо спланувати. Наші герої не діяли з розрахунку на нагороду. Вони просто зробили те, що було потрібно.
— Яка тема воєнного часу вам близька?
— Тема рівноваги й заспокоєння. Я думаю про серединний шлях, про акумуляцію енергії. Адже ми й так багато працюємо — у педагогіці, проєктуванні, творчості. Це надзвичайно енергозатратно. Саме тому мистецтво може стати енергоакумулюючим, енергоповертаючим, пов’язаним із чутливістю та чуттєвістю джерелом відновлення.
— Ви називаєте війну найбільшим конфліктом. Як вона проявляється у вашому баченні?
— Війна є медіаконфліктом, міждержавним, міжлюдським, міжособистісним. Вона проникає навіть усередину суспільства: з’являються «п’яті колони», різні думки, крайнощі. Бо виживання кожен розуміє по-своєму: один рятується втечею, другий паралізований страхом, третій знаходить у собі неймовірну сміливість. І ця суміш реакцій щоразу вибухова.
— Чи потрібна людині віддушина в час війни?
— Так. Іноді досить просто подивитися на синє небо, сонячні промені, листя, що тріпоче на вітрі. Без цього ми не можемо жити. Так само й наші хлопці на передовій: вони вже не уявляють життя без оборони, яку тримають. Навіть поранені, навіть без рук — вони все одно повертаються туди. У цьому є пафос, але й правда.
— Ви кажете про фотографії війни та образ України у світі. Як ви оцінюєте нашу культурну присутність?
— Фотографій війни вже безліч, та Україна досі мало відома світові. Ми програли в популяризації себе назовні. Не було сил, не було енергії для власної позитивної пропаганди. Росія ж завжди просувала себе: в Берліні — танками, у світі — ядерними ракетами, і з нею почали рахуватися. Її література стала «великою» не тому, що такою була, а тому, що за нею стояла сила.
— Чи може культура стати інструментом впливу у світі?
— Оксана Забужко сказала, що сьогодні час, коли культуру можна експортувати на танках. І справді, коли світ купує наші дрони й ракети, він раптом починає бачити, що в нас є не лише зброя, а й культура, література, мистецтво. На жаль, поки що ми залишаємося маргіналізованими, другорядними. А якщо заглибитися — ми нація з двотисячолітньою історією. Та кого це хвилює? Світ живе іншими мірками.
— Можете навести приклади парадоксів часу й політики?
— Дональд Трамп висловив думку, що США та Італію об’єднує культурна й політична спадщина, що налічує тисячі років із часів Стародавнього Риму. І це попри те, що самій Америці лише двісті п’ятдесят. Ось такі парадокси.
— У якій формі ви представляли свої графічні твори на виставці і чи відчували особисту відповідальність, презентуючи українське мистецтво у Парижі?
— Іноді найсильніші речі народжуються зі спонтанних коротких спічів. Саме так з’явився маленький есей, який супроводжував мою моновиставку у Франції. До кожної роботи були додані цитати з французької поезії — усі присвячені траві. Це створювало ефект: Україна може експортувати не лише дрони, а й траву як символ життя після війни. Бо якщо ми — військова потуга, то водночас ми здатні бачити й траву під ногами, відчувати, що ми теж люди, а не «нащадки монголів». Готуючи виставку, я відчував особисту відповідальність за те, як вона сприйматиметься за кордоном. Тому обрав класичний шлях: невеликі графічні роботи формату А3–А5, оформлені в паспарту — без «суперпроєкту» чи аудіовізуальних ефектів, хоча ні — був невеликий фільм, який плануємо вдосконалити для публічного показу. Художник представляє себе світу в своїх роботах — це його відповідальність.
— У якій локації відбувалася виставка і скільки часу мали парижани, щоб зануритись у винятковий світ прекрасного?
— Виставка у Парижі тривала сім днів. Графічні роботи експонували в галереї, розташованій у «швейцарському кварталі», де десятки невеликих галерей живуть у дуже швидкому ритмі. Експозиція може тривати там лише три дні, і треба її не проґавити. Це динамічне життя колекціонерів і поціновувачів мистецтва. У Львові ритм інший: виставки тривають два-три тижні, іноді місяць. Це задає іншу відповідальність — пов’язану з рекламою, промоцією, організацією. У Парижі ж усе відбувається блискавично: змонтувати, розмістити і бути готовим за лічені години відчинити двері перед відвідувачами. Така реальність, і до неї треба пристосовуватися.
— Яку роль відводите глядачеві у процесі «прочитання» ваших графічних робіт?
— Працюючи з графікою, я завжди думаю про глядача і залишаю йому особливе місце у своїй творчості. Чи він залишиться її споглядачем, а чи знайде простір для осмислення побаченого — щонайменше залежить від нього. Мені важливо, щоб відвідувачі виставки не просто розглядали роботи, а й відчували, думали, шукали власні сенси. Концепція трави є прикладом такої взаємодії. Ми часто не помічаємо того, що маємо під ногами, а саме трава нагадує нам про цикли життя. Навесні вона зелена, влітку насичена, восени жовтіє й червоніє. У цій динаміці — терапія, спокій і нагадування про природний ритм. Тому глядачеві у своїх роботах я відводжу не лише споглядальну роль, а волію, щоб він був співучасником: відчував зміну кольорів, асоціював їх зі своїм життям і знаходив у цьому власний простір для роздумів. Бо кожен колір — це подих часу, а кожна зміна — нагадування про життя.
— Чи вважаєте, що мистецтво має виходити за межі зображувального і давати поживу для роздумів?
— 
Мені важливо, щоб картина була не просто фіксацією предмета, а ставала підставою для думки. Мої роботи з травою — це портрети окремих травинок, виписані з максимальною конкретикою. Але водночас вони абстрактні: нагромадження ліній, які можуть перетворитися на інші образи, залежно від того, під яким кутом дивитися. Це схоже на момент, коли ми втуплюємося в одну точку й перестаємо бачити предмети, але не перестаємо думати. Так і тут: дивишся на траву — і поступово забуваєш про неї, занурюєшся у власні думки.
— У чому сенс абстрактного живопису?
— У тому, що кожен знаходить у ньому своє. Він відкриває безмежний діапазон інтерпретацій, стає представленням мегаструктур світу. Як мох у лісі, який, якщо уважно споглядати, може нагадати краєвид Амазонії, побачений з літака. Це фрактальна природа мистецтва: мікро- і макросвіт мають однакову структуру, і ми не завжди розрізняємо, чи ми мураха, чи людина, чи планета.
— Як виявляється сила такої амбівалентності?
— Вона заспокоює, стирає гострі кути часу, дає змогу приймати навіть контрастні кольори й форми. Мистецтво допомагає нам співіснувати зі світом, який сам собою пошматований і контрастний. Воно — повітря, яке тримає нас при житті, незалежно від того, чи ми його любимо, чи підозрюємо про його існування. Воно діє на рівні підсвідомого й надсвідомого, як материнська любов, що охороняє дитину. Добре мистецтво завжди знаходить відгук у людині — у вібраціях, у душі. І тоді виникає відчуття: я хочу тут бути, це моє. Саме так народжується бажання мати картину поруч, щоб вона висіла у твоїй кімнаті й щодня нагадувала про гармонію.
— Роботи, які ви представляли у Парижі, на кого розраховані?
— Вони не мають вузької адресності. Моє мистецтво не прагне буквального зображення — воно створене для широкого досвіду, розраховане на людину, яка приходить із мирного Парижа чи мирної Франції, на американського туриста, що випадково заходить у галерею. Відгуки були різні, але всі вони сходилися в одному: ці роботи пробирають, вони індукують сенси, змушують замислитися.
— Якими смислами пульсує форма ваших картин?
— Різними. Це як оберемок трави: кожна травинка однакова, але разом вони становлять щось більше. З того оберемка можна зробити сіно, відчути його запах, згадати літо. Хтось бачить комах, хтось — квіти, хтось лише відчуває аромат. І кожен має свій досвід, свою повноту буття. Саме тому я починаю з простих речей: війна — це не лише лозунг «вперед-вперед». Це потреба внутрішньої сили, щоб рухатися далі, знаючи, що дороги назад нема. Це сила, яку сьогодні демонструють наші Збройні сили. Вони єдина правда сучасної політики: там смисли прості й зрозумілі.
— Чи має художник відповідати перед суспільством, чи мистецтво може існувати як суто особистий досвід?
— Чи відповідальний художник перед суспільством за свої твори? Я вважаю, що найперше він відповідає перед Богом. Бог дав талант — і головне завдання митця не змарнувати його, не зрадити. Це робота, яка має бути виконана чесно й натхненно. Суспільство ж мінливе. Воно може приймати, може ганити. Але це не показник. Визначальним є внутрішнє переконання, власна система цінностей. У найвищому ранзі — відповідальність перед Богом. Якщо ти чистий перед Ним, якщо твориш із Божого натхнення, то твоя творчість має сенс. Бо натхнення — це вітер, за яким іде творчість, за яким рухається Божа рука. Історія знає багато прикладів, коли митців не визнавали за життя. Лише після смерті їхні роботи ставали цінними. Один художник продав лише одну картину за життя, а тепер його полотна коштують десятки мільйонів. Це абсурдний світ бульбашок, де ціни на мистецтво іноді не мають нічого спільного з його суттю. Водночас існує великий пласт натхненних людей, які потребують підтримки. Є ті, хто віддає частину своїх прибутків на благодійність, допомагає медицині чи освіті. Це показує, що суспільство може бути дуже слизьким у своїх оцінках, але водночас здатним на добрі справи.
— Чи доступні ваші роботи для продажу?
— Я не живу з мистецтва — свої роботи я дарую. Вони залишились у Франції, Німеччині, Польщі, є і за океаном, і в Україні. Це моя відповідальність: творити й ділитися. Бо мистецтво — не просто спосіб заробітку, а гідна праця, яка має сенс у самому акті дарування.
— Кого в собі відчуваєте більше — художника, графіка чи архітектора?
— З юності я мріяв стати художником. Вступав до Інституту прикладного мистецтва, але конкурс був надто великий — сім осіб на одне місце, і я не пройшов. Тоді батько порадив: «Іди на архітектуру, не втрачай рік, там ти точно вступиш». Так я й зробив. Проте мистецтво не відпускало. Ще два роки я ходив вечорами до академії мистецтв як вільний слухач — вчився рисунку, живопису, скульптури у відомих професорів. Скульптуру опановував у Дмитра Крвавича. А малювати я почав ще в дитинстві. Народився в Ківерцях, а в Луцьку два роки навчався в художній школі — у дев’ятому й десятому класах. Малював стільки, скільки себе пам’ятаю. Це природне захоплення, як у багатьох дітей, для мене стало чимось більшим. Мистецтво було присутнє в нашій родині. Батько, географ за освітою, теж малював. Один мій дядько у Львові був художником, другий — архітектором у Києві. Це покоління людей вважало малювання невіддільною частиною життя. Кожна людина в душі є художником.
Найближче до творчості стоїть мистецтво. Архітектура теж є мистецтвом, але вона опосередкована раціональними знаннями: урбаністика потребує розуміння території, архітектура — знань інженерії та конструкцій. Так склалося моє життя, що я працював і проєктував, а найдовше — навчав студентів. Страшно сказати, але вже понад сорок років я у викладанні. Шість років працював начальником управління архітектури і містобудування Львівської міської ради та був головним архітектором Львова. І тоді я зрозумів: для цієї роботи потрібно мати дві речі — натхнення й почуття гумору. Без них неможливо рухатися вперед.
— Як змінилася архітектура міста з часу вашої роботи на посаді головного архітектора Львова?
— Період, коли я був головним архітектором Львова, відрізняється від сьогоднішнього. Але це зовсім інша сфера діяльності. Головний архітектор — передусім управлінець. Це фахівець, основна робота якого полягає в управлінні процесами середовища у масштабі міста. Кафедра — уже інша площина: освіта, наука, педагогіка, студенти. А проєктування — це архітектурна у своїй суті творчість. Я працював у всіх цих сферах: освіта, наука, проєктування й управління. І коли відчуваєш, що можеш — то просто робиш. Сьогодні я більше надолужую свої юнацькі мрії. Бо найважливіше — не гнівити Бога, який дав тобі здібності. Кожен із нас щодня складає іспит у своєму житті: чим воно наповнене, як ти розпорядився тим, що було тобі дано.
— Чи можна навчати мистецтва так само системно, як архітектури, науки, чи воно має залишатися інтуїтивним?
— Вважаю, що найперше треба навчитися відчувати. Я завжди кажу студентам: якщо ви не відчуваєте, то дивитеся сліпими очима. Відкрити очі — означає відкрити серце. Відчуття первинне. Ми маємо очі, щоб бачити, а через відчуття починаємо розуміти. Це вже осмислене бачення, семантичне бачення, яке дає змогу відтворювати й розвивати.
— Що важливіше в процесі творчості: мати відкриті очі чи вправні руки?
— Поль Сезанн казав: «Мистецтво — це темперамент». А темперамент — енергія. Якщо людина має енергію, вона завжди знайде вихід для творчості. Будь-яка досконала робота — це вже мистецтво. У Греції мистецтво називали техне, тобто досконалий виріб. Добрий кравець, до якого йдуть люди, теж є творцем. У нашій епосі ми навчилися культивувати саму досконалість як таку. Найвищим проявом цього є абстрактний живопис, коли ми, не зображаючи нічого конкретного, показуємо все.
Сакральне мистецтво в Україні часто залишається на рівні зображальності. Воно повторює середньовічні традиції, коли люди не вміли читати й черпали інформацію через малюнки. Це своєрідні «комікси» — розписані церкви сюжетами біблійної історії, святі, як на Афоні. Справжня сила мистецтва — не в сюжетах, а в енергії, яку воно еманує. На Заході сакральне мистецтво пішло шляхом еманацій, воно стало абстрактним, енергетичним. Часто великі художники не були вченими митцями — Марія Примаченко, Катерина Білокур, Никифор. Анрі Руссо — митник, який тинявся по виставках, а потім почав малювати. Тепер його картини висять поруч із полотнами Клода Моне й Ренуара. Я нещодавно відвідав музеї Орсе, Оранжері, Родена, інші паризькі галереї — це місця, де обов’язково мають побувати молоді люди, студенти. Там можна вдихнути енергію мистецтва, відчути його еманацію, яка живить і надихає.
— Нині багато говорять про комерціалізацію та поверховість сучасної культури. Чи можна ваші роботи трактувати як опір цьому явищу в культурі?
— Справжнє мистецтво завжди має опір — не проти сусіда чи фізичних речей, а проти невідомості. Воно рухається туди, де ще ніхто не був. І саме ця невідомість лякає людей. Старші митці, які пройшли етапи епігонства, кажуть молодим: не бійся, твори. Колись школа мистецтва будувалася на копіюванні. Учні сиділи в Луврі й місяцями переписували картини старих майстрів, щоб зрозуміти їхню техніку. Так виникала школа. Але справжнє мистецтво народжується тоді, коли хтось робить по-іншому. Сандро Боттічеллі творив не так, як Леонардо да Вінчі, і саме в цьому була його сила. Тому мої роботи можна трактувати як опір не поверховій культурі, а опір невідомості. Вони прагнуть рухатися в безмежність, де єдиним бар’єром є страх перед новим. І цей страх треба долати, бо саме там народжується справжня творчість.
— Деякі сучасні художники свідомо копіюють роботи класиків. Яку користь дає їм така практика?
— Як я уже сказав, копіювання — теж школа. Добре, коли воно є етапом, а не кінцевою метою. Адже дехто може так майстерно скопіювати, що його роботи продаються як оригінали. Це вже ціла індустрія, навіть є кілька кумедних фільмів на цю тему. Але мистецтво завжди залишається викликом, випробуванням, поривом у собі. Навіть малюючи траву, ти не ставиш собі мети зобразити її буквально. У процесі виникають інші образи, асоціації. Трава вражає сама по собі. Очерети, їхній рух, шум вітру — усе це живе й проситься на папір. Або стіжок кукурудзи на осінньому полі — завершення циклу кукурудзяного життя, готова хатинка для дитячих ігор. Я пам’ятаю, як у дитинстві ми на Волині будували курені в лісі, робили халабуди із соснових лап, які витримували дощі. Це було по-дитячому, але водночас фахово. І саме такі образи потім виникають у пам’яті й лягають на папір. Коли берешся за траву, починаєш малювати — і це перетворюється на медитативний процес. Безліч ліній, удари пензля, палітра кольорів. Це творення, яке має свою структуру, тональність, колір і форму. Але все зводиться до лінії. Лінія — єдина категорія, яка існує в мистецтві. Вона відділяє одне від іншого, створює межу й водночас гармонію. Для мене поза лініями нічого немає.
— Які види образотворчого мистецтва крім графіки вас приваблюють?
— Я працюю не лише в графіці. Мені завжди подобалася пластика. Нещодавно навіть дістав свої студентські скульптури — гіпсові відливи, дерев’яні рельєфи. Час від часу звертаюся й до кольору: почергово створюю кольорові та чорно-білі роботи. Особливо люблю кольори травня й початку червня — інтенсивну зелень раннього літа. У серпні мене захоплюють відтінки призахідного сонця, коли сосни освітлені теплим сяйвом. Осінь дарує фантастичну охру й жовті тони висохлої трави. А зима й рання весна відкривають безліч нюансів у сірих тонах, де кожен відтінок має свою глибину.
— Отже, ви розрізняєте кольори не тільки за відтінками, а й за їхнім часовим звучанням?
— Для мене кольори — не просто палітра. Вони існують у часі, пульсують, як музика. Це не інструмент на одну струну, а цілий рояль, де звучать сотні струн. Мистецтво дуже близьке до музики.
— Який інструмент у музиці відповідає вашому художньому тембру?
— Я б порівняв його з органом, скрипкою або сопілкою. Мій дядько робив фахово сопілки з бузини. Забавки з дитинства — свистки з липової чи вербової кори, ранкові пташині співи — це все мистецтво. Пташки позначають свій простір співом, енергією, коливаннями. Так і людина: вона творить, щоб позначити своє буття. У природі нема нічого випадкового чи непотрібного. Усе складається в одну симфонію звичайного життя.
— Кажуть, що художник працює не тільки з формою, а й з порожнечею. Як працюєте з порожнечею ви?
— Тема порожнечі в мистецтві — фантастична. Я навіть писав статтю про повноту і порожнечу в архітектурі. У східних традиціях, особливо в буддизмі та давній китайській філософії Дао, порожнеча має глибоке значення. У західній культурі такого поняття практично нема, натомість у східній — порожнеча сприймається як парадоксальний початок, з якого виникає все. Це невидима піщинка, ген, із якого постає Всесвіт, який розширюється, а потім колапсує в ніщо. І так циклічно.
Порожнеча має не лише космологічний чи фізичний вимір — вакуум, простір, енергію. Вона має й психічний характер. У житті ми часто пов’язуємо її з пустотою, непотрібністю. Дітям кажуть: «Не пустуй» — тобто не роби нічого марного. Але в мистецтві порожнеча — це не марність, а початок творення. В античності існував десяток концепцій простору й порожнечі. Одні вважали, що світ поміщений у простір, інші — що простір є виміром світу.
— Чи працюють із цими ідеями в сучасній архітектурі?
— Так, але лише частково. У сучасній архітектурі найпоширенішою залишається концепція простору як вмістилища, яке потрібно організувати, заповнити подіями, речами та сценаріями користування. У такому розумінні архітектура створює будинок, кімнату, оболонку, а далі наповнює її предметами, меблями, обладнанням, знаками життя. Однак є й інше розуміння простору — не як порожньої ємності, а як поля реляцій, що народжується з присутності речей, тіл, жестів, пам’яті, взаємодії. У цій логіці не він визначає предмети, а навпаки — предмети, постаті, події та їхні взаємини самі формують просторовість себе, власне народжують простір, який може існувати не лише фізично, а й символічно, емоційно, духовно.
У християнській традиції поняття порожнечі також має особливий сенс. Порожнеча — це не просто відсутність наповнення, а можливий внутрішній стан людини. У цьому контексті мотив зішестя Христа в пекло можна розуміти не лише як образ певного «місця», а як входження в крайній стан покинутості, відчуження, темряви й втрати Бога. Пекло постає не так географією, місцем, як станом душі, згустком зла, яке людина носить у собі й здатна виносити назовні. Сьогодні це набуває особливої гостроти, коли агресія, насильство і руйнування стають буквально матеріалізованим злом у просторі. Війна перетворює внутрішню темряву на руїну міст, знищені домівки, спотворений ландшафт і травмований людський досвід. Саме тому архітектура сьогодні не може обмежуватися лише функціональним облаштуванням середовища. Вона покликана творити інший простір — простір гідності, тиші, присутності, співбуття і добра. Тобто не просто заповнювати порожнечу, а перетворювати її, надаючи їй сенсу, форми надії та можливості зцілення.
— Чи буває творчість негативною?
— Ніколи. Вона — властивість Бога. Недосконалість природи, ентропія — це наслідок браку зусиль і енергії. Сонце тримає планети своєю гравітацією, так само й людина, маючи енергію, може утримувати навколо себе добро чи зло. І саме творчість допомагає спрямувати цю силу в бік добра.
— Ви працюєте з цифровими інструментами чи віддаєте перевагу традиційним матеріалам?
— Кілька робіт створив у цифровому форматі. Це цікавий досвід: у кольорі і структурно виходить дуже насичено. Комп’ютерна графіка має величезний діапазон — вона може бути тиражована, масштабована, від малої до великої форми. Але мене більше приваблює ручна робота. Я робив ліногравюри й офорти, які можна повторювати в кількох примірниках. Та найбільше мене приваблює рисунок. Мало хто працює в одиничних примірниках, неповторних. Це те, що я люблю й роблю. І студентам кажу: коли ви малюєте рукою, у вас розвивається нейромережа. Рука й голова дуже тісно пов’язані. Завдяки правильності руки формується образ у голові, а потім цей образ уже веде руку. Так народжується майстерність. Читання казок вголос теж формує в дитини просторове мислення. Так дитина створює образи, будує простір у своїй уяві. Студентам часто бракує цього відчуття, і саме навчання протягом п’яти років допомагає його розвинути. Звісно, комп’ютери дають багато можливостей, але є й небезпека показухи: іноді проєкт слабкий, нікудишній, а завдяки цифровим ефектам на вигляд дуже гарний. Але хто нині обмежує цю показуху? Це виклик сучасності.
— Чи практикуєте поєднання ручного рисунку з цифровими методами, створюючи такі собі гібридні форми?
— У мистецтві важливо розуміти мету. Якщо ми створюємо комерційні зразки, то можна використовувати будь-які інструменти. Але коли йдеться про навчання студентів, то головне — розвинути їхнє мислення й відчуття через творчість. Художник — це творець, і завдання викладача полягає в тому, щоб дати студентові відчуття свободи. Мій принцип простий: студент мусить знайти себе. Не повторювати те, що я сказав, а подумати й самовиразитися. Тільки тоді виросте оригінальний творець. Мистецтво — це свобода. Що більше ти здатен її втримати під власною енергією, то більше осягнеш. А свобода — безмежність, простір, який ти твориш власною енергією, формами, баченням, сенсами, системою цінностей. Якщо твої роботи резонують із глядачем — отже, ти створив справжнє мистецтво.
— Потенціал штучного інтелекту розглядаєте радше як інструмент співтворчості чи як загрозу для автентичності мистецтва?
— Штучний інтелект робить дивовижні речі, але мені ближчий реальний світ. Він такий багатий і непізнаний, що нема сенсу множити вигадані світи, навіть якщо вони створені геніально. Штучний інтелект може допомогти — у перекладі тексту або в технічних чи інших завданнях. А я прагну залишатися в живому світі, у світі ручної роботи, де рука й голова творять у тандемі. ШІ може бути інструментом, але не замінить людини. Людина стоїть вище, бо тільки вона має енергію творити, волю й відповідальність. Штучний інтелект — це майбутні технології, які вже активно використовуються у військовій сфері. Вони рятують життя, адже замість того, щоб наражати людей на небезпеку, можна застосовувати машини. Війна сама по собі — абсурд, але якщо ми змушені воювати, то мусимо захищати своїх і завдавати шкоди ворогу. Новітні технології змінюються дуже швидко: те, що було актуальним пів року тому, сьогодні вже має зовсім інший вигляд.
— А чи здатні цифрові медіа відтворити ту органічну чутливість, яку ви шукаєте у графіці?
— Вони можуть наблизити до неї, але іншим шляхом.
— Які сучасні методи навчання архітектури ви застосовуєте в роботі зі студентами?
— Я завжди студентам наголошую, що навчання — їхня особиста справа. Завдання університету — навчити мислити й навчити вчитися. Це найважливіше. Студент мусить зрозуміти, що його завдання — постійно вдосконалюватись і повсякчас тягнутися до пізнання. Якщо він це усвідомить, то зможе виконати будь-яке завдання, яке поставить перед ним життя. Технічні навички важливі, але вони не роблять людину творцем. Швець може бути прекрасним майстром, але модельєром він не стане. Справжнє мистецтво — це спосіб мислення, це створення сенсів. Іноді навіть у високій моді ми бачимо, як дизайнери навмисне порушують правила: одна штанина довша, друга коротша, одна зелена, друга синя. Це вже не помилка, а задум. Я кажу студентам: не повторюйте за викладачем, думайте й робіть по-своєму. Лише так можна стати оригінальним автором.
— Як ви будуєте діалог зі студентами, щоб вони почувалися не лише слухачами, а й співавторами навчального процесу?
— Діалог зі студентами будую так, щоб вони могли показати свої вміння, і роблю це у максимально природній і невимушеній атмосфері. Для мене важлива неформальність: я не намагаюся сидіти за кафедрою чи тримати дистанцію, навпаки — люблю бути серед них, у просторі, де кожен почувається вільно. Прагну, щоб студент від самого початку був залучений і занурений у процес. Мені важливо, щоб він не просто слухав, а розкривав свої можливості: діставав телефон, показував фотографії, розповідав, де був і що бачив, як це стосується теми. Це створює живий контакт і дисципліну — не формальну, а внутрішню, коли студент відчуває відповідальність за власну думку. Я починаю з того, що слухаю те, що вони вже знають, і далі ми розвиваємо тему разом.
Пригадую, як у Кракові виникли проблеми з аудиторіями, і ми проводили заняття у студентському кінозалі з пуфами й подушками. Там студенти лежали, сиділи, хто хотів — навіть дрімав. Одне слово, працювали вільно, без напруги — водночас показували цікавий результат. Їм страшенно подобалася ця атмосфера свободи. Я сидів поруч із ними — ми працювали разом. Це було несподівано, але дуже продуктивно. У моїй практиці важливі діалогічність і персональність. Якщо ми маємо рисунок, то всі підходимо до роботи одного студента, обговорюємо її, я пояснюю, що і як можна зробити краще. Це не лекція «для всіх», яку слухають одним вухом, а безпосередній контакт, звернення до конкретної людини. Саме тоді студент відчуває, що це стосується його особисто, і починає мислити, творити, шукати нові рішення.
— Чи надихають вас студенти?
— Надихають. Не знаю, чи надихаю їх я, але вони точно спонукають мене до дії. Коли бачиш, що хтось куняє чи просто сидить апатично, мусиш знайти підхід, розворушити його. Велике задоволення приходить тоді, коли студент починає працювати. Звісно, є й ті, хто не знаходить себе в навчанні. У групі з двадцяти студентів може бути кілька незадовільних оцінок: хтось не ходить на заняття, хтось здає абиякі роботи. Часто через те, що це був не їхній вибір — батьки «пропхали» у навчання. Інші ж приходять, бо слово «дизайн» звучить модно, але не мають внутрішньої мотивації.
— Практикуєте спільні зі студентами проєкти?
— Ми беремо участь у конкурсах, воркшопах, творчих проєктах. Це дає їм можливість відчути себе частиною процесу, видобути із себе власні ідеї.
— У вашому творчому доробку є кілька сотень публікацій, серед них і навчальні посібники. Які з них радите студентам до обов’язкового прочитання?
— Я не схильний радити студентам обов’язково читати підручники. Для мене вони завжди були формою «статики», яка зупиняє рух думки. Колись, у дев’яностих, мав ідею видати підручник із церковної архітектури, коли ця сфера потребувала сучасних рішень — архітектурних, конструктивних, інженерних. Але зрозумів: підручник фіксує знання, а мені важливіше живе викладання, інновація, діалог. Тому я не змушую студентів писати реферати і здавати мені для перевірки знань десятки сторінок тексту, які сьогодні легко стягнути з інтернету. Вони готують презентації на фахову тему, яка їм близька, і захищають її словесно. Це дає змогу побачити їхню компетенцію в розвитку, здатність мислити, а не копіювати чужі думки.
— Ви багато працювали і стажувалися за кордоном. Розкажіть про цей період вашої діяльності.
— Робота у Польщі була пов’язана з мовою та викладанням. У Франції я перебував з мистецькою діяльністю. У 90-х роках я долучився до Міжнародної спілки архітекторів, яка має двадцять шість робочих програм. Одна з них була присвячена духовним місцям, середовищам сакрального характеру. Я багато працював спільно з французами й поляками, відвідував історичні локації, пов’язані із сакральністю. У Піренеях, наприклад, ми досліджували замки та культуру катарів — тих єретиків, які не визнавали священників і вважали, що для контакту з Богом достатньо лицарського кодексу честі, без посередників. Ця філософія мені була близька. Про катарів писала й Оксана Забужко у своїй книзі «Notre Dame d’Ukraine», де вона порівнювала їхні ідеали з українським лицарством і творчістю Лесі Українки. Говорила про втрату аристократизму й високих ціннісних щаблів у сучасному світі. Я добре розумів, про що йдеться, бо ходив цими місцями й відчував їхню атмосферу. Подібні рухи існували й в інших культурах. В арабському світі, наприклад, були суфії, у росії — безпопівці.
Сучасна французька філософія теж багато працює над темою безпосереднього контакту з Богом. Це перегукувалося з моєю докторською дисертацією «Феномен сакрального в розвитку міста». Сьогодні ж для мене актуальнішою темою є «трава». Про неї варто говорити, бо вона торкає нашу травму і сьогоднішній день. Вона видається мені актуальнішою, ніж будь-які політичні чи воєнні гасла. Бо трава — це занурення, що дає силу, набратися якої можна просто лежачи у траві — це простий, але глибокий досвід. Він повертає людину до себе, до гармонії, до справжнього сенсу.
— Які нові проєкти чи дослідження ви хотіли б реалізувати найближчим часом?
— Я страшенно люблю Василя Стефаника. Коли був у Франції, прагнув наблизити французів до Стефаникової творчості. Робив ілюстрації до його літературних текстів і маю мрію видати Стефаника французькою. У 1975 році переклали «Камінний хрест» на французьку мову, але видання вийшло в Україні. Минуло вже пів століття, і ювілеї письменника нагадують нам, що його твори потребують нового життя. Дружина каже мені: «Стефаник тяжкий». А я відповідаю: «Наш час теж тяжкий, і саме тому його зрозуміють». Він показує, як жити в екстремальних умовах і, як залишитися людиною. Його слово болісне, але воно очищає, дає катарсис. Мистецтво не лише зображує, а й звільняє, особливо сьогодні, коли війна знову ставить людину перед межовими ситуаціями. Воно не повинне бути лише плакатом чи агітпропом, а давати силу, енергію і показувати, хто стоїть за плакатом, хто йде вперед. У 2022 році ми бачили добровольців, які йшли на фронт. Але війна не може триматися лише на тих, хто кладе голови. Це не працює. Управління війною потребує мудрості, відповідальності й розуміння, що простих рішень немає. Тому мистецтво, як і Стефаник, потрібне нам тепер і завжди.
