2 березня 2026 року в Національному університеті «Львівська політехніка» відбулася лекція ветерана російсько-української війни, кандидата історичних наук, старшого викладача кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Романа Кузьмина. Захід був приурочений до 210-річчя заснування університету. Тема лекції: «Ґенеза Національного університету “Львівська політехніка”: від Реальної школи до Вищої технічної школи (1817–1918)». Лектор представив результати багаторічних досліджень історії закладу, виконаних на основі архівних матеріалів австрійського періоду. Йдеться про сотні аркушів архівних справ.
На початку лекції Роман Кузьмин звернув увагу на європейський контекст виникнення технічних навчальних закладів. За його словами, вирішальний вплив на ці процеси мали події кінця XVIII – початку XIX століття — передусім Французька революція 1789–1799 років і війни Наполеона Бонапарта. Саме вони спричинили суттєву трансформацію освітньої системи в Європі. Однією з ознак змін стало скорочення кількості класичних університетів: у 1700 році їх налічувалося близько 150, а в 1815 році — вже 83. У Франції в 1795 році університети ліквідували повністю; їх відновлення відбулося лише наприкінці XIX століття. Наполеонівська освітня політика орієнтувалася на практичні потреби держави, тому класичні університети в Іспанії, а також на італійських і німецьких землях заохочували до перетворення на фахові вищі школи. У цей період в європейській освіті активно розгорталися процеси секуляризації, бюрократизації та спеціалізації. Освітні інституції дедалі більше підпорядковувалися державним інтересам, навчальні програми ставали прикладними, а підготовка фахівців — зорієнтованою на економічні й технічні потреби модернізованих держав.
Як наголосив Роман Кузьмин, у Галичині та на інших землях Австрійської імперії освіта тривалий час залишалася привілеєм аристократії та заможних верств.
— Поява реальних шкіл, які спочатку не користувалися популярністю серед нобілітету, відкривала можливості соціального зростання для дітей міщан і дрібних підприємців середнього достатку, — зазначив лектор.
Саме цісарсько-королівська Реальна школа, дозвіл на відкриття якої цісар надав 7 березня 1816 року, стала початком історії сучасної Львівської політехніки — одного з найдавніших технічних закладів вищої освіти в Україні та Центрально-Східній Європі. Від невеликого навчального закладу прикладного спрямування вона пройшла шлях до Вищої технічної школи, а згодом — до університету, що відігравав вагому роль у розвитку інженерної освіти краю. Водночас процес створення освітнього закладу був непростим. У 1811 році галицьке губернаторство виступило проти відкриття школи, покликаючись на складний фінансовий стан краю та небажання запроваджувати додатковий податок у період наполеонівських воєн. Лише 5 січня 1816 року Надвірна освітня комісія у Відні представила імператорові оновлене подання, яке Франц І схвалив 7 березня 1816 року. Після цього було дозволено відкрити перший клас у навчальному році 1816/1817. Навесні 1816 року оголошено конкурс на посаду директора з окладом 1200 гульденів; кандидати мали підтвердити фахову підготовку та надати свідоцтво про моральність.
— Цікавим моментом є те, що віденська газета допустила друкарську помилку, — зауважив лектор, — і збільшила термін конкурсу на один місяць, що змусило галицьке губернаторство внести корективи та збільшити період подання заявок на зайняття посади. Таким чином, до 1 липня 1816 року кандидати на посаду мали зголоситися з відповідними документами.
Через бюрократичні та кадрові затримки відкриття закладу відклали ще на рік. У підсумку 7 листопада 1817 року Реальна школа розпочала навчання в приміщенні Нормальної школи на площі Каструм. Першим директором новоствореної Реальної школи у Львові став гімназійний професор Алоїз Александер Уле, який очолював заклад майже три десятиліття — від 1817 до 1844 року. Саме за його керівництва школа утвердилась як важливий осередок прикладної освіти в Галичині.
У 1835 році заклад був реорганізований у Цісарсько-королівську Реально-торгівельну академію. До навчальної програми додали торговельний клас із поглибленим вивченням комерційних дисциплін, а тривалість навчання становила три роки. Викладачам надали звання професорів, що підкреслювало підвищення статусу установи.
На початку 1840-х років в академії навчалося понад півтори сотні учнів. Для порівняння: навіть Технічний інститут у Кракові тоді не мав вищого статусу. Отже, львівський заклад поступово зміцнював свої позиції як провідний центр фахової освіти регіону:
— Варто зазначити, що Технічний інститут у Кракові, попри назву, не вийшов за рамки середнього навчального закладу. Станом на 1843 рік у ц. к. Реально-торгівельній академії навчалося 154 учні: 72 на 1-му році навчання, 21 — на 2-му році навчання та 61 — на комерційному курсі.
Окрему увагу лектор присвятив структурі та матеріальній базі закладу. Уже на початку 1840-х років Реально-торгівельна академія у Львові мала розвинену інфраструктуру, яка забезпечувала прикладний характер навчання та наукові досягнення викладачів. У будівлі діяли хімічна лабораторія, технологічний, фізичний і натуралістичний кабінети, зібрання механічних та будівельних моделей, кабінети з науковими колекціями, а також бібліотека. Така організація простору свідчила, що заклад орієнтувався не лише на теоретичну підготовку, а й на практичну роботу з матеріалами, приладами та інженерними зразками.
Подальший розвиток установи логічно привів до її реорганізації. 3 лютого 1844 року імператор Фердинанд І дозволив створення у Львові Цісарсько-королівської технічної академії. Відтак Реально-торгівельна академія була перетворена на технічний навчальний заклад нового типу. Тимчасово (до кінця 1844) його очолював Алоїз Уле, а з 1845 року директором став професор Флоріан Шиндлер.
Навчання в академії було побудоване поетапно. Спершу студенти проходили дворічний підготовчий курс, після чого обирали подальшу спеціалізацію — технічну або торговельну. Торговельний відділ фактично відповідав рівню середньої освіти, тоді як технічний забезпечував підготовку вищого ступеня.
Технічний напрям охоплював механіку, хімію, будівництво та геодезію. Після завершення навчання випускники здобували кваліфікацію цивільного інженера, що відкривало їм шлях до державної та приватної інженерної служби. З 1852 року тривалість навчання збільшили до п’яти років, що свідчило про ускладнення програм і зростання вимог до підготовки фахівців.
Освітня програма поєднувала фундаментальні дисципліни — математику, фізику, геометрію — з практичними курсами, правом і бухгалтерією, а також із мовною підготовкою. Викладання й діловодство здійснювали німецькою мовою, відповідно до адміністративних норм Австрійської імперії.
Окремий розділ лекції був присвячений подіям 1848 року. Революція «Весни народів» мала для львівської Цісарсько-королівської технічної академії драматичні наслідки. 2 листопада 1848 року під час артилерійського обстрілу австрійськими військами середмістя спалахнула пожежа, яка знищила будівлю закладу. Разом із нею втрачено бібліотеку обсягом близько двох тисяч томів, мінералогічні та товарні колекції, а також фізичні й хімічні прилади.
Після цих подій академія опинилася в складному становищі. Частина студентів і викладачів покинули Львів, гостро постали фінансові та організаційні проблеми. На початку 1849 року директор Флоріан Шиндлер виїхав до Богемії, і керівництво перебрав секретар та професор математики Александер Райзінґер. Саме з його іменем пов’язане відродження академії. У 1849–1871 роках під його керівництвом навчальний заклад не лише відновив діяльність, а й зміцнив свої позиції як осередок технічної освіти у Львові.
Станом на 1861 рік Цісарсько-королівська технічна академія у Львові вже мала розвинену наукову інфраструктуру. У будівлі на трьох поверхах діяли кілька хімічних лабораторій, фізична лабораторія, кабінети механіки, природничої історії, мінералогії, товарознавства, практичної геометрії, а також бібліотека. Така структура свідчила, що заклад функціонував не лише як навчальна установа, а й як повноцінний науковий центр.
Фізична й хімічна лабораторії виконували також прикладні дослідження на замовлення підприємств Галичини. Зокрема, у 1850-х роках тут проводили аналізи для цукрового заводу в Тлумачі, тютюнової фабрики у Винниках та дослідження мінеральних вод у Трускавці. Це демонструє безпосередній зв’язок академії з економікою краю.
У листопаді 1871 року заклад здобув статус вищого навчального закладу, а в 1877 році назву — Вища технічна школа (k.k. Technische Hochschule). Поряд із лабораторіями при кафедрах діяли спеціалізовані музеї, які виконували навчально-наукову функцію. Станом на 1894 рік їх налічувалося 19 — від інженерних і архітектурних до музеїв механіки, хімії, фізики, мінералогії та електротехніки. Вони слугували для демонстрації приладів і технологій та доповнювали практичну підготовку студентів.
Станом на 1894 рік Вища технічна школа у Львові мала розгалужену наукову структуру. У будівлі діяли електротехнічна лабораторія та музей, гірничий музей нафти й озокериту, музеї механіки, машинобудування, архітектури, інженерії, мінералогії, геології, зоології, ботаніки, геодезії, а також фізична лабораторія й бібліотека. Така кількість спеціалізованих підрозділів неабияк свідчила про високий рівень технічної й природничої підготовки.
Наприкінці ХІХ століття заклад активно розвивав дослідницький напрям. З ініціативи першого ректора-українця Юліана Медведського в 1884/1885 навчальному році розпочато створення нафтової та керамічної дослідних станцій. Важливим науковим осередком стала астрономічна обсерваторія з метеорологічною станцією, обладнання для якої було придбане за спеціальні дотації у 1880-х роках.
Ключову роль у науковій роботі відігравали лабораторії — фізична, електротехнічна, хімічна та лабораторія хімічної технології. Для хімічних досліджень ще в 1876 році спорудили окрему будівлю. У 1899 році засновано також дослідну механічну станцію, однак реалізацію повноцінного лабораторного комплексу перервала Перша світова війна.
Важливою складовою навчального процесу у Вищій технічній школі були наукові екскурсії на промислові об’єкти Австро-Угорщини та інших європейських країн. Викладачі систематично організовували для студентів поїздки, під час яких вони ознайомлювалися з новітніми технологіями та виробничими процесами безпосередньо на місці їх реалізації. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття такі виїзди охоплювали різні галузі: механічну технологію, електротехніку, машинобудування, хімічну технологію, геологію, мостобудування, залізничне та водне будівництво. Зокрема, у 1902 році професори інженерного відділу Кароль Скібінський, Ян Блаут і Максиміліан Тульє організували поїздку до Праги й Кракова, де студенти оглядали об’єкти водного господарства на Влтаві й Лабі та залізничну інфраструктуру. Окремі викладачі відвідували й закордонні підприємства, зокрема спеціалізовані мостобудівні заводи. Такі поїздки давали змогу поєднувати теоретичну підготовку з практичним досвідом і стали свідченням того, що львівський технічний заклад був інтегрований у загальноєвропейський інженерний простір. Отже, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Вища технічна школа у Львові функціонувала як потужний науково-дослідний центр, тісно пов’язаний із потребами промислового розвитку регіону.
