Навчання за кордоном для багатьох студентів — це можливість пізнати інші країни, здобути нові знання та розширити коло знайомств.
Анна Гук — магістрантка Львівської політехніки, яка цього семестру бере участь у програмі академічної мобільності Erasmus+. Дівчина навчається за освітньою-науковою програмою «Системний аналіз», а з квітня до 31 липня 2026 року проходить навчання в Ганноверському університеті імені Готфріда Вільгельма Лейбніца (Німеччина) у межах програми Erasmus+.
— Окрім навчання я дуже люблю музику: співати й грати на фортепіано. Також люблю грати в настільні ігри, подорожувати, знайомитися з новими людьми та читати книжки. Напевно, саме сукупність цих захоплень і привела мене сюди, — розповідає студентка про себе.
Erasmus+ — це…
За словами Анни, ідея взяти участь у програмі академічної мобільності виникла в неї нещодавно. Після завершення навчання за спеціальністю «Інженерія програмного забезпечення» вона вирішила продовжити освіту в магістратурі та водночас скористатися можливістю міжнародного обміну.
— Коли два роки тому моя подруга поїхала на свій перший Erasmus, то в мене не було якогось особливого бажання глибше зрозуміти, як усе працює за кордоном. Зараз же я справді відчула цікавість: хотілося побачити, як функціонує освітня система в іншій країні, як тут організоване навчання, як проходять заняття. Є ще й певний романтичний момент. Інколи я почуваюся ніби героїня якогось серіалу: сиджу на парі, мені все викладають англійською, я намагаюся відповідати англійською, і це створює відчуття, наче я справді потрапила в іншу реальність, — ділиться студентка.
На її думку, Erasmus — це один із найпростіших способів дізнатися більше про іншу країну без потреби одразу глибоко інтегруватися в місцеве середовище.
— Тут багато людей спілкуються з тобою англійською, адже передбачено, що студенти за програмою навчатимуться саме цією мовою. Крім того, навколо є багато учасників з різних країн, тож можна дізнатися про їхні традиції, культуру та спосіб життя. Також тут можна знайти міжнародних друзів і більше розповісти про ситуацію в Україні. Я помітила, що люди справді цінують такі розмови та цікавляться нашим досвідом, — каже вона.
Важливо й те, що стипендія покриває значну частину витрат, тому Erasmus є одним із найкращих способів ненадовго зануритися в іншу культуру без надто великих фінансових витрат. Такий досвід дає змогу побачити іншу країну зсередини, познайомитися з місцевими звичаями та способом життя, а згодом повернутися додому з новим поглядом на багато речей: зрозуміти, які практики та підходи варто перейняти, що можна вдосконалити у своєму середовищі, а що, навпаки, вже ефективно працює вдома.
— Напевно, найбільше мене мотивувала саме цікавість: «А як тут?». До того ж ця цікавість поступово переросла в конкретну причину. Уже в серпні я зрозуміла, що мені дуже хочеться ще хоча б один семестр повчитися очно. У Львівській політехніці магістратура зараз проходить онлайн, тому Erasmus став для мене чудовою можливістю знову повернутися до аудиторного навчання. Також завдяки тому, що моя магістратура в Україні онлайн, мені було нескладно скласти відповідні іспити. Водночас це дало змогу навчатися тут очно та поєднувати обидва формати без особливих труднощів, — зауважує Анна Гук.
Німецька бюрократія
Переїзд до іншої країни завжди супроводжується новими викликами. Для Анни ж найскладнішим був не мовний бар’єр чи нова реальність, а адаптація до місцевої бюрократії.
— Важко взагалі в моменті зрозуміти, що саме треба зробити. Тобто кажуть: вам потрібно оформити дозвіл на проживання, так званий residence permit, прописатися і зробити ще кілька формальностей. Але коли ти приїжджаєш на місце, то доволі важко зрозуміти, що, де і в якій послідовності треба робити. І тим паче часто незрозуміло, скільки часу це все забере. Наприклад, є четвер, коли можна прийти прописатися, але ти не знаєш, чи встигнеш пройти чергу, чи ні. Записатися на прийом заздалегідь можна не завжди, а чекати місяць теж не варіант, тому що прописка потрібна якнайскоріше. Без неї тут практично нічого іншого оформити не можна. Відповідно, це було однією з перших проблем. Так само з візою.
Складність була ще й у тому, що на етапі вступу не дуже зрозуміло, де, коли і як оформлювати документи. Зазвичай усі знають, що візу треба робити до поїздки. Але вже після приїзду я зрозуміла, що в моєму випадку цього робити не потрібно було, тому що зараз в Україні немає посольства Німеччини. Через це було доволі складно зрозуміти, який саме алгоритм дій.
Виявилося, що треба було приїхати за безвізовим режимом на 90 днів і вже на місці оформити відповідні документи. Але це теж створює певний тиск, тому що за ці 90 днів потрібно встигнути отримати документ, який підтверджує право перебування в країні. Наприклад, коли я вперше прийшла з пакетом документів, мені сказали, що все буде готове приблизно за два тижні. Водночас був хлопець, який приходив разів сім і доводив, що йому потрібно отримати документи швидше, а не чекати кілька місяців, і врешті йому це вдалося.
Також було незрозуміло, на який строк видають дозвіл. У нас був однаковий пакет документів, але мені дозвіл видали до 14 серпня, а іншому студентові — до 30 вересня. Через це доводилося додатково продумувати вибір предметів та іспитів, щоб усе встигнути у межах дозволеного строку перебування, — каже дівчина.
Ще одним викликом для Анни став вибір предметів. Вона ще до приїзду обрала курси, які хотіла б вивчати в університеті, проте вже на місці з’ясувалося, що одного предмету немає, інший накладається на заняття в розкладі, а деякі взагалі не підходять для перезарахування.
— І щоразу мені не казали чітко, які вимоги в цьому університеті. Я питаю: «Оце добре?» Вони кажуть: «Ні, цього замало». Я кажу: «А оце добре?» Кажуть: «Ні, мають бути всі предмети магістерського рівня». А той предмет, що я обрала, хоча ніде не написано, що він бакалаврський, тому що магістри теж можуть його брати, усе ж таки вважається предметом для бакалаврів. І через це вийшло так, що я, певно, півтора місяця складала розклад, причому остаточно узгодила, які предмети слухаю і які мені перезараховують, лише за два тижні до кінця семестру в Політехніці. Це було досить складно, — зазначає Анна.
Особливості навчання в Німеччині
Дівчина вивчає англійську, німецьку, а також предмети за своєю спеціальністю. Однією з головних відмінностей між українською та німецькою вищою освітою, за словами студентки, є самостійність студентів. У Ганноверському університеті студенти самостійно формують свій розклад, обирають дисципліни та відповідають за організацію навчального процесу.
— Мені подобаються предмети, які я вивчаю, вони цікаві. Викладачі теж — видно, що професіонали своєї справи. У кожного свій підхід. Наприклад, є предмети, де потрібно просто прийти на екзамен і набрати певну кількість балів. У Політехніці мені таке важко уявити: щоб студент ішов на екзамен без жодних поточних балів. А тут це доволі поширена практика. Також вони дуже люблять групову роботу та різні проєктні завдання. Буває так, що ти виконуєш завдання протягом семестру й накопичуєш бали, але зараховуються вони лише за умови, що ти склав екзамен хоча б на прохідний бал. Тобто спочатку потрібно набрати, наприклад, п’ятдесят відсотків на іспиті, а вже потім додаються всі інші бали, — розповідає студентка.
На запитання про типовий день студентки за програмою академічної мобільності вона зазначає, що початок семестру був доволі складним через труднощі з вибором предметів.
— Спочатку в мене були інтенсивні курси німецької. Потім почався семестр, і була досить важка адаптація через те, що не було можливості детально розібратися з предметами ще до приїзду. Перші три тижні я фактично не могла зрозуміти, на які предмети ходжу, а на які ні. Я пробувала різні курси, потім відмовлялася від деяких, тому що розуміла, що вони мені не підходять. Зараз усе більш-менш налагодилося. У мене не так багато пар, тому вже є більше часу для себе. Наприклад, у понеділок взагалі немає занять. У вівторок одна пара через тиждень і німецька щотижня. У середу лише одна пара з англійської. У четвер маю більше занять — три пари, а в п’ятницю лише дві й то зранку. Після цього день уже фактично вільний, — каже Анна.
Паралельно студентка навчається в українському університеті.
— Оскільки в Політехніці навчання дистанційне, великих проблем не виникло. Усі ставилися з розумінням. Лабораторні роботи можна було виконувати онлайн, захист теж проходив без особливих труднощів. Були навіть предмети, де викладачі дозволили не проходити окремого захисту. За це я дуже вдячна. Але всі інші завдання та екзамени все одно потрібно було складати, — зауважує дівчина.
Люди, традиції та культурні відкриття: що найбільше вразило в Німеччині
Навчання за кордоном — це чудова можливість познайомитися з людьми з усього світу. За кілька місяців у Німеччині Анна познайомилася з молоддю з Італії, Фінляндії, Тайваню, Лівану та багатьох інших країн. Спочатку було важко, адже потрібен був час, щоб адаптуватися, подолати сором’язливість, звикнути до спілкування англійською мовою та знайти своє коло друзів. Однак поступово їй це вдалося.
— Спочатку було досить складно, тому що для мене це незвичний досвід. Інколи навіть забуваєш, наскільки важко опинитися в новому середовищі. Бувало так, що хтось ішов разом на пиво чи організовував якусь поїздку, а я нікуди не йшла. І тоді виникало відчуття, наче всі вже спілкуються між собою, а в мене це не виходить.
Але на все потрібен час. Зараз, наприклад, я вже відчуваю зміни. Я здружилася з двома дівчатами, ми можемо разом кудись піти, поспілкуватися, зустрітися з іншою компанією або просто провести час після занять. І, в принципі, зі студентами міжнародної спільноти знайомитися легше, тому що вони так само трохи розгублені й також шукають нових знайомств. Усім складно бути без друзів у новій країні.
З німецькими студентами трохи інакше, тому що вони вже у своєму середовищі, мають свої компанії або просто легше адаптуються, бо це їхня країна. Тому спілкування з міжнародними студентами складається простіше. Можливо, після завершення академічної мобільності я навіть поїду в Італію до своєї сусідки. Вона мене запросила, і це дуже мило з її боку. Буду дуже рада, якщо наші стосунки та дружба продовжаться й після завершення програми, — ділиться Анна.
Водночас вона каже, що життя в новій країні має й свої несподіванки:
— Мене дуже здивувало, що бувають страйки громадського транспорту. Якось я була хвора, і мені потрібно було дістатися до лікарні. Я сиділа вдома й не знала, що почався страйк. А під час страйку не їде жоден транспорт — ні автобуси, ні метро, нічого. Зрештою я просто не потрапила до лікаря того дня, і на цьому все закінчилося. Для мене це стало справжньою несподіванкою.
Ще одна особливість — місцева бюрократія та суворі побутові правила. Будь-яка позаштатна ситуація вдома одразу перетворюється на паперову тяганину. У нас якось у гуртожитку спрацювала сигналізація на кухні, і ніхто не розумів чому. Поки чекали на спеціалістів, всі хвилювалися, бо кажуть, що коли щось не так або щось забилося, це може коштувати близько 2000 євро. Так само, якщо загубити ключ, який тобі видали, — це теж може означати багато паперів і штраф приблизно 500 євро. Крім того, в Німеччині все відбувається повільніше, ніж в Україні.
Також Анну здивувала футбольна культура Німеччини. Після одного з матчів вона випадково опинилася в центрі міста й побачила, як тисячі людей святкували перемогу національної збірної.
— Для мене було несподівано побачити, як футбол об’єднує людей. Після перемоги збірної місто буквально ожило: люди виходили на вулиці, сигналили клаксонами, співали, святкували. Це був навіть не фінал турніру, а лише один із матчів, але емоції були неймовірні, — каже студентка.
Ще одним відкриттям стало те, як люди сприймають свій час.
— Досить цікаво, що тут є багато старших студентів. Тобто нормально, коли студентам 25–26 років, а інколи навіть 30 і більше, і вони теж беруть участь в обміні. Для нас це незвично, бо вдома зазвичай менше людей навчаються в такому віці. Часто вже або закінчують навчання раніше, або робили перерви, або мають інший шлях.
Наприклад, я досить рано пішла до школи, тому у свої 21 вже вчуся на магістратурі. Місцевих це часто дивує, адже тут студенти переважно старші. Тому дуже відчувається різниця в менталітеті щодо навчання. Тут люди навчаються стільки, скільки самі хочуть і коли хочуть. А я вже більше думаю про те, що наступного року хотілося б, напевно, завершити навчання, — розповідає Анна.
Війна та Україна
Під час навчання за кордоном тема війни стає важливою частиною багатьох розмов, тож кожен, хто представляє нашу країну, мусить бути своєрідним її амбасадором, адже багато студентів і викладачів цікавляться подіями в нашій державі, ставлять запитання про життя під час війни, намагаючись зрозуміти те, що для українців уже давно стало частиною повсякдення.
За словами студентки, найбільше її дивує те, наскільки по-різному українці й жителі більшості європейських країн сприймають поняття безпеки. Для багатьох молодих людей у Західній Європі війна залишається чимось далеким і майже абстрактним — подією, яку вони бачать у новинах, але ніколи не відчували особисто.
— Для мене одним із найцікавіших відкриттів стали розмови з іноземними студентами про війну. Я пам’ятаю розмову з дівчиною з Фінляндії. Вона розповідала, що у Фінляндії регулярно проводять навчання для населення на випадок надзвичайних ситуацій: людей вчать, як діяти під час загрози, де розташовані укриття. Але для більшості європейців це щось дуже далеке. Вони співчувають нам, підтримують Україну, але не мають такого досвіду, тому часто ставлять багато запитань, щоб зрозуміти нашу реальність, — каже Анна.
Водночас для багатьох європейців мир і стабільність є такими звичними, що вони майже не допускають думки про можливість війни у своїй країні.
— Іноді складається враження, що люди просто не можуть повірити, що таке може статися в сучасній Європі. Для них це щось дуже далеке. Саме тому такі розмови важливі. Вони не лише дають змогу розповідати про Україну, а й нагадують, якими цінними є безпека, свобода та мир, які багато хто сприймає як належне, — наголошує дівчина.
За словами Анни, участь у програмі Erasmus+ дала їй можливість не лише здобути нові знання та завести знайомства, а й доносити правду про Україну до міжнародної спільноти.
