Доторкнутися до складних сторінок історії: студенти Університету відвідали Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

26 берез. 2026, 12:09

Катедра української мови Львівської політехніки

Студенти Інституту поліграфії та медійних технологій (група ММ-11), Інституту інформаційно-комунікаційних технологій та електронної інженерії (група ЕЛ-12), Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій (група ПЗ-11) і доцент катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» Володимир Дяків відвідали Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» – перший в Україні музей-в’язницю, що розташований у безпосередньому приміщенні колишньої тюрми.

Історична будівля музею відома тим, що саме тут свого часу розташовувалися каральні органи трьох окупаційних влад: польської, німецької та московської. Сьогодні у стінах Меморіального комплексу дбайливо зберігаються унікальні матеріали, які відображають як героїчні, так і трагічні етапи боротьби українського народу за свою незалежність у двадцятому столітті.

Екскурсію для політехніків провели працівники музею Ольга Партика та Олеся Ісаюк. Екскурсовод Ольга Партика під час розповіді згадала, що раніше у цей музей своїх студентів часто приводила Ірина Фаріон. Вона була глибоко переконана, що відвідування такого місця є святим обов’язком кожного українця.

Умови, у яких утримували людей, шокували сучасну молодь: студенти побачили одиночні камери, камеру смертників, а також дізналися про жахливі антисанітарні умови, через які багато в’язнів не виживали. Водночас сильне враження справили докази незламності духу репресованих – вишиті ув’язненими хустинки, вервиці з хліба та побутові речі, виготовлені з дерева і металу.

Як зазначають самі учасники, ці історичні матеріали та свідчення по-особливому гостро сприймаються молоддю, яка сьогодні формується в умовах воєнного лихоліття. Студенти поділилися своїми глибокими рефлексіями після візиту:

«Атмосфера цього місця справляє дуже сильне враження, адже тут збережено багато свідчень складних і трагічних сторінок нашої історії. Ідучи коридорами цієї колишньої в’язниці, особливо гостро усвідомлюєш, наскільки жорстокими й безжальними можуть бути люди, які здатні позбавити життя цілком невинну людину лише за її переконання, прагнення свободи чи любов до своєї країни. Усвідомлення того, скільки розумних, сильних, молодих та інтелігентних людей – справжнього цвіту України – загинуло в цих стінах, справді вражає і змушує глибоко замислитися. Екскурсія була дуже пізнавальною та допомогла ще раз усвідомити цінність свободи і людського життя. Вона підтвердила думку про те, що наша нинішня боротьба є продовженням багатовікової боротьби за свободу, за право жити у власній державі та пам’ятати тих талановитих і невинних людей, які віддали за це своє життя» (Ксенія Войналовіч, група ММ-11).
«Відвідування Музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» справило на мене дуже сильне враження. Коли проходиш коридорами та дивишся на камери, відчувається важка атмосфера цього місця. Важко усвідомити, скільки болю, мук і людських трагедій пережили тут люди. Від думок про те, що відбувалося в цих стінах, по шкірі йдуть мурашки. Це місце змушує глибоко задуматися про історію і ціну людської свободи» (Анна Денисюк, група ММ-11).
«Побачити на власні очі місце, у якому роками ув’язнювали, катували та вбивали українську інтелігенцію, було боляче, але дуже важливо. Ці люди віддавали свої життя, аби ми зараз могли будувати вільну державу, тому ми не маємо права забути їхні імена. Також я хотіла б згадати, що мене найбільше вразили представлені в музеї хустинки, які вишили ув’язнені. На мою думку, відвідати цей музей варто кожному українцеві» (Софія Попатенко, група ММ-11).
«Музей є надзвичайним меморіальним місцем, яке слугує для збереження пам’яті про жертв політичних репресій та нагадує нам про трагічні сторінки історії України. Цю екскурсію організував наш викладач з української мови за професійним спрямуванням. У нього є чудова традиція – разом зі своїми студентами відвідувати музеї, щоб сприяти нашому всебічному розвитку, глибшому розумінню історії й культури. Екскурсію для нас проводила пані Ольга – привітна та мудра людина, яка щиро любить свою справу, це відчувалося протягом усіх відвідин. Вона дихає тим, про що розповідає, її очі горіли любов’ю до своєї справи. Неймовірно цінним є також те, що під час розповіді вона наводила цитати поетів, відомих постатей, що робило цю оповідь ще глибшою та емоційною. Завдяки їй нам вдалося поринути у найтемніші закутки старих історій, що колись намагалися приховати за будь-яку ціну. До болю сильне враження на мене справили одиночні камери, зокрема камера смертників, у якій повсякчас існувала повна темрява. Важко осягнути, що переживали в цих умовах. Неймовірно вразила вбиральня для ув’язнених – уявіть, лише 3 умивальники та 2 туалети у вигляді отворів у підлозі. До них мали доступ лише двічі на день – зранку та ввечері. Це ще раз показує, у яких пекельних умовах утримували людей. Зазвичай у таких умовах панувала повна антисанітарія, як жахливі наслідки цього – люди хворіли численними хворобами. Безліч людей просто не виходили лише через те, що помирали від цих умов. Музей є нагадуванням про те, що ця тюрма пережила за часи свого існування три окупаційні режими: польський, радянський та нацистський. Особливо жахаючим є факт, що під час відступу радянської влади більшість ув’язнених просто розстрілювали, аби не залишати після себе слідів. Дуже сильні емоції викликали речі, що збереглися у фотолабораторії до наших часів: фотографії людей, стілець, матеріали для проявлення плівки, хімікати. Коли дивишся на це все, то розумієш, що це не просто експонати – це частина реальних людських страждань, сліз та горя. Атмосфера, яка панує там, надзвичайно важка і гнітюча. Це не просто цікаві історії, які слухаєш та розслабляєшся, ні, це те, що ти ніби проживаєш ці події разом. Стіни, вікна, речі та навіть своєрідний запах навіюють відчуття чогось глибокого та страждаючого, наповнених болем, страхом сотень людей. Після проведеного часу я замислилася над цінністю життя та його швидкоплинністю. Подібні місця змушують переосмислити безліч речей, побути наодинці та роздумувати про важливість пам’яті, історії. На мою думку, музей «Тюрма на Лонцького» варто відвідати кожній свідомій людині. Це не є просто звичайний музей, а неймовірно цінне та важливе місце, що допоможе краще занурити нас у зрозуміння історії України та усвідомити ціну нашої свободи» (Ірина Бордюк, група ММ-11).
«Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» справив на мене сильне враження. Це місце допомагає краще зрозуміти історію і те, через що довелося пройти багатьом людям. Коли ходиш по тюремних камерах, відчувається важка і сумна атмосфера. Особливо запам’ятався контраст між тихими тюремними приміщеннями та кадрами хроніки, які показують в одному із залів і повертають у часи важких випробувань для нашого народу. Кожен експонат є нагадуванням про те, якою дорогою ціною виборювалася наша сьогоднішня свобода. Пам’ять про ці злочини – наш головний захист від їх повторення. Це важкий, але критично необхідний досвід для кожного, хто прагне осягнути справжню ціну волі та незламності людського духу» (Софія Шулик, група ЕЛ-12).
«Нещодавно ми з моїми одногрупниками відвідали Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», і я можу впевнено сказати, що це складний, але необхідний досвід для кожного українця. Він змушує переосмислити багато сторінок нашої історії. В цьому місці буквально відчуваються всі жахи минулого, але й водночас приходить усвідомлення великої сили та незламності українського народу. Під час цього візиту нам проводила екскурсію пані Ольга. Хочеться висловити їй окрему і найщирішу подяку, вона дуже приємна, чуйна та обізнана людина. Її розповідь не була переліком сухих історичних фактів, адже вона зуміла розповісти про найтемніші часи історії цієї будівлі з великою емпатією й тактовністю. Пані Ольга зуміла розкрити історію музею під час трьох різних окупаційних режимів, і всіх їх об’єднує свій кривавий слід, які вони тут лишили. Ми детально дізналися про функціонування в’язниці за часів польської влади (до 1939 року), під час першої радянської окупації (до 1941 року), у період нацистської окупації (до 1944 року) та під час повернення радянського терору після 1944-го. Було моторошно усвідомлювати, як за вікном змінювалася влада, але незмінним залишалося призначення цих стін – бути безжальною машиною для репресій і катувань. Найсильніше вразила частина екскурсії, присвячена українському національному рухові. Ми почули багато героїчних історій про патріотів, які пройшли крізь ці камери. Особливо боляче було дізнатися про долі шістдесятників – дисидентів та цвіту української інтелігенції. Те, що ці видатні люди були жорстоко закатовані в цих стінах лише за любов до України та прагнення до свободи, викликає величезну повагу до них та їхньої сміливості. Цей музей не залишає байдужим. Це місце пам’яті, яке варто відвідати кожному, щоб на власні очі побачити ціну нашої свободи. Щиро рекомендую «Тюрму на Лонцького» до відвідування і раджу обов’язково долучитися до екскурсії пані Ольги – її розповідь робить цю історичну подорож незабутньою та сповненою глибоких емоцій» (Вячеслав Шевченко, група ПЗ-11).
«Він був безкоштовним у сенсі грошей, але не в сенсі пам’яті. Колись це була тюрма у Львові, яку в XX столітті як політичну в’язницю використовували радянська та нацистська влада. З 2009 року – національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів. Це емоційно важкий музей, і те, що я побачила, було жахливим, адже це – правда, яку радянський режим прагнув приховати. Хочу зазначити, що перебування в музеї та ознайомлення з текстами на інформаційних макетах було дуже тяжким у моральній частині. Те, що там висів план проведення арешту державної поліції 1922 року, було показовим свідченням того, що таких арештів було багато. Потім, уже за часів радянської окупації, тут було управління НКВС. Показово, що саме тут були в’язні «Процесу 59-ти», тобто ліквідація ОУН із Західної України. Серед них були Дмитро Клячківський, Галина Столяр та інші. Але найбільше мене вразили навіть не події, а те, з якою деталізацією їх було показано. Протягом 22–28 червня 1941 року в тюрмі було знищено 1681 особу – 42 % від усіх розстріляних в’язнів львівських тюрем. У цьому музеї не було завуальовування задля хорошої картини, у ньому було показано, як родичі шукали по трупах своїх родичів, яких розстріляли. Було настільки багато мертвих, що їх складали на один горб, спалювали або виставляли напоказ, щоб люди боялися. Було моторошно уявити, що кожного дня ти мав бачити, як несуть чиєсь тіло на гору. Те, що українську націю намагались винищити, як не нацисти, то більшовицька армія. Про ці всі випадки можна писати дуже багато, але я рекомендую піти у цей музей та побачити все своїми очима. Жоден підручник, жодна стаття чи переказ не передадуть тієї тягучої тиші, що висить у коридорах, того холоду, який проймає, коли читаєш прізвища й усвідомлюєш, що за кожним із них – чиєсь життя. Я описала лише малу частину побаченого, адже якби продовжила, мені б не вистачило й двадцяти сторінок, щоб передати все. Цей музей змусив мене зупинитися та переосмислити, наскільки я ціную власне життя й наскільки насправді задоволена тими умовами, у яких живу сьогодні. Ще один абзац я б хотіла присвятити незламності українців. У музеї «Тюрма на Лонцького» на стінах можна побачити вишивки. Серветку з волошками, подаровану дівчині українці від ув’язненої литовки. На клаптиках одягу, риб’ячими кістками або дерев’яними скалками вишивали ікони, картини, серветки. Чоловіки майстрували різні побутові дрібниці з дерева та металу, а з матеріалу – хлібний клаптик, з нього виготовляли вервиці. Усе це – свідчення того, що люди залишаються незламними навіть тоді, коли їх намагаються зламати фізично й морально. У радянському союзі «рівність» жінок і чоловіків проявлялася навіть у спільній експлуатації та нелюдських умовах утримання в ГУЛАГу. Ольга Дучимінська, борчиня за жіночі права, провела дев’ять років у тюрмах і таборах, але навіть там не припинила писати вірші, малювати й творити. Її мрії про видання власної збірки були жорстоко знищені радянською владою. Вона – одна з багатьох, що доводять: нас, наш дух не здолати, ми спроможні вистояти у найтемніших обставинах. Відвідини музею «Тюрма на Лонцького» справили на мене велике враження. Те, що я побачила й прочитала, показало, наскільки жорстокими були радянський та нацистський режими і через що доводилося проходити українцям. Водночас музей демонструє неймовірну силу духу людей, їхню здатність залишатися незламними навіть у найважчих умовах. Після цього візиту я більше почала цінувати своє життя та свободу. Тому я щиро рекомендую всім хоча б раз побувати в цьому музеї, пройти його коридорами, побачити експонати та прочитати свідчення людей – це досвід, який неможливо передати словами, але який змушує задуматися і по-справжньому оцінити життя навколо нас» (Софія Нецерін, група ПЗ-11).
«Я дуже вдячна за можливість відвідати музей «Тюрма на Лонцького». Цей досвід був дуже цікавим і водночас повчальним. Він змусив мене задуматися про багато речей, про які я часто забуваю в рутині. Перше, що хотілося б згадати – це те, наскільки близько до нас знаходиться історія. Ідучи вулицями міста, я часто помічаю його красу та вишуканість, але не так часто думаю про значення тих місць, повз які проходжу. Так само можна сказати і про тюрму на Лонцького, про існування якої я знала, але ніколи не спромоглася дізнатися більше. Це чудово, що такі місця зберігаються та відкриті до відвідування, тому що цей досвід справді змушує задуматися. По-друге, екскурсія спонукала мене поставити собі питання про моє місце в Україні. Слухаючи про закатованих діячів та невинних українців, деяким із яких не було і повноліття, я замислилася над важливістю свого внеску в українську боротьбу. Якими б жахливими не були події, що відбувалися протягом 20 століття, приклади діячів справді надихають робити щось своє. І наостанок не можу не згадати професіоналізм пані Ольги. Ця екскурсія не стала б такою памʼятною та значущою без її запалу. Бачити людей, які настільки люблять свою справу, дуже надихає. Її виразність, емоційність та щире захоплення подіями й особистостями минулого робили її розповідь абсолютно вражаючою, від якої неможливо залишитися байдужим» (Дарина Кіцела, група ПЗ-11).
«Відвідування Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» залишила сильне враження на мене. Перше відчуття – це невимовний сум за тисячі обірваних долей і водночас безмежна повага до тих, хто став жертвою терору. Особливо вдячний екскурсоводу за професійну та емоційну розповідь: перед очима ніби оживають сторінки історії про польську пацифікацію, жахи німецької окупації та нещадність радянського режиму. Найсильнішим потрясінням стала кінохроніка німецьких репортерів – бачити реальні кадри того, як виносили тіла вбитих, неймовірно важко. Це видовище наводить жах, але воно необхідне, щоб осягнути реальність тих подій. Головний висновок після візиту: попри всі спроби знищити нашу націю, ми є, ми живемо у своїй державі. Свобода ніколи не давалася нам просто так. Рекомендую кожному прийти сюди, щоб знати правду про наше минуле. Велика вдячність працівникам музею за збереження цієї важкої, але важливої пам’яті» (Олег Навроцький, група ПЗ-11).
«Тюрма на Лонцького» це не просто музей – це пам’ять про страждання, які зазнав український народ, за те, що просто хотів бути собою. Пам’ятки на стінах, списки людей, які перебували в тюрмі, та розповідь нашої екскурсоводки, пані Ольги, справді наводили жах. Для мене це була не просто подія, а справжнє відродження прихованих темних сторінок історії України: репресії радянського, польського та нацистського режимів. Завдяки працівникам музею я розглянула камери, у яких тримали в’язнів, документи, історії жертв. Після цього одразу розуміла, наскільки жахлива тоталітарна машина. Дуже рекомендую відвідати музей «Тюрма на Лонцького», адже після цього задумуєшся про темне й стражденне минуле нашої України» (Антоніна Охріменко, група ПЗ-11).

Щиро дякуємо екскурсоводові Ользі Партиці та науковому співробітникові Олесі Ісаюк за надзвичайно пізнавальні, емоційні та інформативно насичені екскурсії, які допомагають краще осягнути минуле та переосмислити цінність власного життя і свободи.