Уляна Білик — студентка Інституту архітектури та дизайну Львівської політехніки. Вона родом з Рівного, проте завжди мріяла навчатись у Львові. Як розповідає студентка, спершу вона пройшла на бюджет у медичний університет, проте в останній момент передумала й вирішила присвятити своє життя архітектурі.
— Вчуся тут за контрактом, але зовсім не шкодую про це рішення. Мені справді цікаво. Якщо говорити про архітектуру, то раніше я навчалася в художній школі, коли була меншою, — чотири роки. Спочатку я була не в захваті від цього, але з часом зрозуміла, що мені цікаво малювати і, власне, робити міста кращими.
Я стала спостерігати за містом і його архітектурою. Адже все, що робить місто містом, — це, напевно, архітектура. Це єдине мистецтво, яке ми можемо бачити просто на вулицях. Не потрібно йти до музею чи щось читати — можна просто спостерігати за історією. І це дуже надихає, — каже Уляна.
Міжнародні програми як простір для знайомств і розвитку
Як зазначає дівчина, вона намагається не втрачати можливості поїхати кудись за кордон на навчання, воркшоп чи якийсь проєкт.
— Минулого року я брала участь у програмі The Baltic University Programme. Вона проходила в Таллінні — в університеті Балтійського регіону. Ми говорили про екологію, про чистоту морів і водойм. Ми часто зосереджуємося на тому, як важливо, щоб місто було зеленим, але водночас забуваємо про водойми, а вони теж надзвичайно важливі для міста і мають великий вплив на нього. Загалом це була цікава й важлива тема.
Якщо ж говорити про такі програми загалом, то головне, що хочу підкреслити, — це знайомства. Там можна познайомитися з людьми звідусіль, і це дуже круто. Напевно, це основна причина, чому я раджу всім брати участь у таких програмах — адже можна дізнатися багато нового. Як кажуть, «географію треба вчити за візами в паспорті» — і це правда, — стверджує Уляна.
Саме цей досвід став для дівчини такою собі психологічною підготовкою до тривалішої академічної мобільності.
— Мені сподобалися країни Балтії — люди, місцевість і, знову ж таки, знайомства. Це була моя перша самостійна поїздка за кордон, і я дуже переживала, — ділиться дівчина. — Їхала лише на три дні: за нас відповідали, було забезпечене житло, нас годували, але хвилювання все одно було сильне.
По-перше, це спілкування англійською мовою — усі говорили тільки англійською. По-друге, це зовсім нове середовище і всього три дні. Тоді я дуже боялася їхати, але зрештою зрозуміла, що це зовсім не страшно.
Усі перебували в однакових обставинах: ти не один, хто нікого не знає. Ніхто нікого не знав, і всі боялися говорити англійською — для всіх це було вперше. І я зрозуміла, що в таких умовах набагато легше заводити знайомства.
Тоді ж я усвідомила, що якщо поїду на Erasmus+ на шість місяців, то це буде те саме, тільки на довший час: дуже багато нових знайомств і можливість провести з цими людьми більше часу.
Erasmus+ у Латвії
На семестрове навчання за програмою Erasmus+ Уляна поїхала до Ризького технічного університету. Там вона навчалася п’ять місяців — з 1 вересня по 25 січня. Спочатку, як зізнається дівчина, було важко звикнути до нового місця та викладачів, проте зрештою їй це вдалося.
— Насправді найбільша відмінність у навчанні — це, звісно, інша мова та зовсім інші викладачі. Якщо в Політехніці за три роки я вже зрозуміла, чого саме від мене вимагають і як потрібно працювати, то там, коли я приїхала, перший місяць я просто не знала, чого від мене очікують. І це, напевно, було найважче, — розповідає студентка. — Сама програма, у принципі, не дуже відрізнялася, але навчання було складнішим. По-перше, Рига — зовсім інше місто, і ми працювали в історичному середовищі. По-друге, на одну курсову роботу нам давали лише місяць. Я досі не знаю, як вони виконують такий великий обсяг роботи за такий короткий час. Було важко адаптуватися, але після кількох недоспаних ночей мені це вдалося. Якщо щиро, навчатися складно, однак із часом звикаєш.
Навчання в Ризькому університеті
Навчаючись за кордоном, Уляна намагалась обирати дисципліни, максимально наближені до програми Політехніки, щоб згодом їх перезарахувати. Так вона вивчала Interior Architecture; Architectural Design III; Contemporary Architecture; Design Commentary and Criticism; Book Design and Poster; Heating, Ventilation and Air Conditioning. Крім того, дівчина обрала The History of Latvian Culture, адже переконана: кожен, хто їде навчатися за кордон, має вивчити мову та культуру тієї країни, куди він їде.
— Важливо цікавитися країною, в якій ти перебуваєш. Наприклад, якщо їдеш до Фінляндії, варто хоча б за ті п’ять місяців вивчити трохи мови. Звісно, ти не опануєш її досконало — максимум «привіт», «до побачення» і «як тебе звати», — але це дуже цінують, і це справді важливо. Латвійці також позитивно реагують, коли ти цікавишся їхньою культурою.
У Латвії мені дуже сподобалося те, що це маленька країна, але там надзвичайно цінують свою культуру й постійно про неї говорять. Я намагалася вивчити хоча б трохи мови — принаймні, щоб вітатися латвійською, і вони були цим дуже задоволені, — каже дівчина.
Про дисципліни, які вивчала там, Уляна розповідає так:
— На Heating, Ventilation and Air Conditijning ми вивчали проєктування всіх інженерних мереж у будівлях. Також був предмет — Architectural Design III, на якому ми багато проєктували: спочатку — житлову будівлю в історичному центрі міста, а потім — велику мультифункціональну будівлю з укриттями та паркінгом. Там могли бути готель, фітнес-центри, офіси, конференцзали. На весь цей проєкт давали лише місяць, а я до того ніколи не проєктувала такі масштабні об’єкти, тож мені було трохи важко.
Interior Architecture — це предмет, дуже схожий на той, що я вивчала у Політехніці, але там вимагали значно більше самостійної роботи. Ми багато працювали самі, і це було нелегко, адже викладачі фізично не встигали надати увагу всім. Тому часто доводилося вдома самостійно щось вивчати, придумувати, а вже на підсумковому оцінюванні було видно, чи ти добре підготувався, чи ні.
З кожного предмету потрібно було виконати певну роботу. Наприклад, з предмету Design Commentary and Criticism ми писали наукову статтю. Це була серйозна наукова праця з архітектури, і я взяла тему відбудови України. Ми багато працювали над нею разом із викладачем, і за цей предмет я дістала найвищий бал.
Book Design and Poster був суто дизайнерським — у нас була дуже творча викладачка. Ми навіть вирізали штампи з картоплі, робили відбитки й друкували на пресі. Це було надзвичайно цікаво.
Викладачі дуже добре ставилися до студентів і до еразмусівців зокрема. Ми без проблем порозумілись англійською, вони допомагали — і це було дуже цінно.
Адаптація, подорожі та підтримка середовища
Говорячи про інтеграцію в навчальний процес під час програми Erasmus+, Уляна зазначає, що перші місяці були найскладнішими. За її словами, це пов’язано не лише з навчанням, а й з великою кількістю нових вражень, знайомств і активним соціальним життям. Проте з часом стало легше, адже завжди є хтось, хто може допомогти — або викладачі, до яких можна звернутися, або інші студенти.
— Ми насправді чимало часу проводили з друзями й новими знайомими: і ходили разом до університету, і десь гуляли. Також у цей період ми багато подорожували — це ж один із плюсів Erasmus. Викладачі спеціально складали розклад так, щоб у нас не було пар у понеділок і п’ятницю. Так у нас було чотири дні, щоб кудись поїхати. Викладачі нам прямо про це казали. У мене, наприклад, у п’ятницю спочатку не було пар, а в понеділок їх не було взагалі, тож я могла на чотири дні кудись поїхати — і це було дуже прикольно, — розповідає дівчина.
Порівнюючи навчання за кордоном із досвідом у Політехніці, вона зазначає, що це чимось схоже на перший курс, коли так само важко інтегруватися в навчальне середовище, завести нові знайомства та звикнути до нового ритму.
Ставлення до України та міжкультурний діалог
У Латвії Уляна неодноразово стикалася з глибоким розумінням українського контексту. Значну роль у цьому відіграє історична пам’ять латвійського народу.
— Латвія — це, напевно, одна з країн, яка допомагає найбільше. Я думаю, це через схожу історію. Там добре знають, що таке Росія і що таке Радянський Союз.
Одним із наших завдань було відвідати три музеї в Ризі. Я була в музеї мистецтва, історичному музеї, музеї, пов’язаному з кораблебудуванням, а також у Музеї окупації. Там розповідають про те, як Росія окуповувала Латвію та інші країни Балтії. Це мене дуже вразило. Я зрозуміла, що багато з того вже десь чула, так само як і вони, коли бачать війну в Україні, розуміють, як це страшно. Вони підтримують нас, і я була дуже вражена та вдячна.
Що ж до інших студентів, то я ніколи не стикалася з негативом через те, що я українка. Ніхто не говорив про мене погано і не ставився упереджено. Усе було дуже лайтово: ми могли спокійно обговорювати різні питання.
Так, у Латвії можна зустріти росіян, але я з таким не стикалась і була за це вдячна. Загалом усі студенти ставилися з розумінням, часто цікавилися ситуацією в Україні. Ми іноді про це говорили, і я розповідала, що відбувається в Києві, особливо в найважчі моменти, — каже студентка.
Вона також розповідає, що в неї є двоє друзів-іноземців, які нещодавно відвідали Україну:
— Один хлопець із Данії, з Копенгагена, другий — з Італії. Вони не знайомі між собою, але в один із вечорів обидва розповіли мені, що приїжджали до України. Хлопець із Копенгагена 18 січня їздив до Києва просто на екскурсію, а італієць 26 січня був в Одесі.
Я питала їх, чому вони вирішили поїхати. Вони сказали, що, по-перше, мають друзів в Україні й хотіли їх провідати. А по-друге, їм було важливо побачити все на власні очі. Я була вражена — мені це здалося неймовірно крутим. Вони навіть намагалися говорити зі мною українською, хоча знали лише кілька слів.
Коли я познайомилася з хлопцем із Копенгагена і сказала, що я з України, він відповів: «Привіт, мене звати Янс». Я просто сказала: «Вау». Це справді круто, коли люди так підтримують. Тому підтримка України є — і вона відчутна.
Люди як головна цінність Erasmus+
Протягом інтерв’ю Уляна не раз зазначала, що найцінніше для неї на цьому проєкті — знайомство з різними людьми.
— Зараз у мене дуже багато знайомих з усього світу, і я дізналася надзвичайно багато про різні культури. І це зовсім інше, коли ти дізнаєшся про країну не з Вікіпедії, а під час розмови з людиною.
Там були представлені, по суті, всі релігії світу та більшість культур. Ми могли годинами просто говорити одне з одним про це. І все-таки кожна нація має щось своє — відмінне, культурне, те, що несе в собі. Напевно, це і є найцінніший досвід — дізнаватися про країни від першої особи.
Моя найкраща подруга була з Марокко, вона теж архітекторка. Ми познайомилися в перший день — це була перша людина, з якою я там познайомилася. І виявилося, що в нас день народження в той самий день. Ми навіть святкували його разом — 8 грудня того ж року народження. У чомусь ми були дуже схожі. До речі, вона казала, що ніколи не думала, що найбільше подружиться з українцями. Вона уявляла нас як щось на кшталт Скандинавії — десь далеко на півночі, більш закритими. А виявилося зовсім інакше — ми відкриті й дружні, — ділиться студентка.
В Уляни є ще одна цікава історія — про стереотипи:
— Це було моє перше запитання 1 вересня на нашій першій зустрічі. За столом сиділи люди з абсолютно різних країн: Японії, Туреччини, Італії, Марокко, Іспанії — одне слово, були представлені майже всі національності.
Я запитала: «Які стереотипи про українців ви знаєте?»
Відповіли лише один італієць і хлопець із Туреччини. Вони сказали, що чули, ніби в Україні найгарніші дівчата. І, в принципі, це було все.
Більше ніхто нічого не відповів. Не знаю чому — можливо, це справді єдине, що вони про нас чули. Але мені це здалося цікавим.
Мова — це не бар’єр
— Коли ми спілкувалися, наприклад, з носіями романських мов — італійської чи французької, а дівчина з Марокко взагалі розмовляла французькою, бо це її перша мова, — іноді я могла не знати якогось слова англійською. І тоді я просто казала його українською, бо розуміла, що, найімовірніше, це слово має французьке походження, і вони зрозуміють мене швидше, ніж якби я намагалася дібрати англійський відповідник. І це працювало. Це були прості, побутові слова — типу «жалюзі» чи «котлета».
І до чого я веду? До того, як я бачу своє майбутнє і як я сприймаю спілкування загалом. Мова — це не бар’єр. Насправді з усіма легко знайти спільну мову, якщо ти відкритий до людей і до світу.
Це дуже круто. І я справді рада, що зараз у студентів є такі можливості, — каже Уляна.
